Незалежність – це криміналітет, державні символи плюс дибілізація всієї країни

Чим дибільнішою є влада, тим дибільнішим повинен бути народ, який ця влада визискує, тому невігластво є необхідною умовою існування наявного політичного ладу.

Процеси дезінтеграції СРСР, з одного боку, уможливили виникнення суверенної  Української держави, але, з іншого боку, не запропонували жодного варіанту відповіді на запитання щодо raison d'etre – доцільності та мети її існування. Жадоба місцевої комуністичної та псевдонаціональної еліти до власності, жага до влади, підбурена гаслом Єльцина "беріть стільки суверенітету, скільки зможете взяти", разом із кричущим невіглаством кримінальних елементів, які, як виявилося, наділені міцним інстинктом державотворення та патріотизмом, зумовили те, що Українська державність постала як інституалізована форма рекету і виявилася не готовою обґрунтувати доцільність свого існування чимось іншим крім нафталінових апеляцій до віковічного прагнення українського народу до незалежності та дешевого сала, яким Україна, начебто на дурняк, годує вічно голодних москалів.

Між тим, вже в перші роки свого існування Українська держава дала всім переконливо зрозуміти: дешевого сала не буде, принаймні, таким воно буде не для всіх, а якщо бути чесним – то на дешеве сало зможуть розраховувати лише happy few, які швидко пересіли з чорних "Волг" на чорні "Мерседеси", і почали так само хвацько збирати податки з громадян, як до того збирали данину з базарних бариг та перших фірмачів. Збираючи податки та маючи можливість купувати заводи дешевше, ніж вартували однокімнатні квартири, happy few дуже швидко набули державної ваги кілограмів 100-150 кожен. Дивлячись на їхні відгодовані пики, які з блакитних екранів переконували, що життя поступово "налагоджується", зубожілий народ усвідомив: насправді, життя стає повною "лажею".

У лавах "національно-свідомих", які ще вчора пліч-о-пліч йшли у бій кривавий за незалежність, з‘явилася тріщина: народ зрозумів, що незалежністю ситий не будеш. Як наслідок виникла амбівалентність у ставленні до держави. Одні почали позначати державу словом Вітчизна, яке етимологічно походить від "вотчини" – маєтку, що успадковується від батька до сина. Для всіх інших Українська держава стала брутальним апаратом примусу та визискування – панщиною, на якій до скону доведеться гнути спину. Очевидно, що ставлення до батьківщини значною мірою визначається тим, чи успадкував ти вотчину, чи батьки передали тобі лише "право на працю" на панщині. Звичайно, легко любити батьківщину, коли це твоя Вітчизна. Важче бути патріотом, коли від предків успадкував лише рало.

Абсолютна байдужість до рідної неньки-України більшості населення "їхньої" держави (назвати цю державу нашою не повертається язик) проявляється у готовності українців бігти світ за очі, подалі від їхнього звитяжного державотворення. Цей ескапізм безпосередньо загрожує їхньому шляхетному добробуту, оскільки перманентно скорочує базу для визискування. Ба, більше, становить реальну загрозу для національної безпеки: одна справа боронити батьківщину, і геть інша – боронити панщину. Усвідомивши цей факт державотворці вперше постали перед проблемою, над якою ще у молоді роки ламав голову донецький дисидент В.Янукович, мотаючи черговий термін ув‘язнення: як порівну розділити на всю братву 10 банок згущонки за умови, що 8 банок він вже з‘їв одноосібно?

Відповіддю на цей грізний виклик часу стала перша у новітній історії України теоретично обґрунтована концепція: головне – це не факт, а його інтерпретація, тому, якщо не можеш (а тим більше не хочеш) міняти дійсність, треба змінити ставлення інших до цієї дійсності, переконавши їх у цілковитій справедливості та закономірності ситуації, коли весь тягар розбудови незалежності лежить на плечах одних, а всі принади та здобутки державності належать іншим.

Відтоді починається відлік процесу дибілізації населення України, метою якого є знищення всіх наявних та недопущення появи нових осіб, здатних повноголосо вигукнути: "Ба, дивіться! Король – голий! Геть його!" Мало того, стратегічною метою цього процесу є перетворення народу на дибільний електорат, який, навіть почувши фразу: "Ба, дивіться! Король – голий!", – почне сміятися не з голого короля, а з того блазня, який наважиться вигукнути таку дурницю.

Потреба згладжувати гострі кути ще більш актуалізувалася після так званої "Помаранчевої революції", яка переконливо засвідчила, що пануючий клас, повністю задоволений поточною ситуацією тотального визискування суспільства на свою користь, геть зовсім незацікавлений у тому, щоб бодай щось змінювати у державі та пиляти гілляку, на якій йому дуже комфортно сидиться. Між тим, добре усвідомлюючи небезпеку бути підвішеним на цій самій гілці, доведеним до остаточного зубожіння народом, пануючий клас мусив  докладати максимум зусиль задля остаточної й незворотної дибілізації населення України, оскільки лише дибіли можуть спокійно спостерігати за тим, як їх брутально визискують, ґвалтують, чавлять джипами на тротуарах, погоджуватися з цим, радіти тому.

Більше того, сучасна політологія давно дійшла до висновку, що чим дибільнішою є влада, тим дибільнішим повинен бути народ, який ця влада визискує. Інтелектуальний рівень влади вчорашніх та сьогоднішніх донецьких рекетирів, харківських дільничних інспекторів, галицьких шмат  та київських завгоспів не лишає жодних надій на збереження навіть тим, хто має хоча б повну середню освіту і здатний робити бодай елементарні умовиводи. Тому цілком очевидно, що віссю освітньої та виховної діяльності держави повинно стати соціальне відтворення дибілів, на основі процесу дибілізації. Дибіли рулять.

Валентин КорніЙОвич "Короткі нариси з історії філософії Сходу в анекдотах. Українсько-психоаналітичний контекст".