Невизнаний геній

Анатолій Гриценко вийшов з фракції «Батьківщина». Він образився на товаришів по фракції, які не схотіли слухати його геніяльні плани. Таким чином, перший пацюк втік з опозиційного корабля.

Анатолій Гриценко вийшов з фракції «Батьківщина». Він образився на товаришів по фракції, які не схотіли слухати його геніяльні плани. Таким чином, перший пацюк втік з опозиційного корабля. Хоча це схоже на фальстарт, бо корабель поки що не тоне.

В чому ж полягали геніяльні плани стратега Гриценка?

Гриценко хоче влаштувати перебудову на Євромайдані, зробити його більш компактним та керованим. Відпустити протестуючих з майдану, зняти частину наметів і встановити «чергування». Мабуть, таким чином військовий Гриценко хоче сказати, що «караул устал».

Звісно, сакральне значення майдану для української політики вже стало таким сильним, що навіть якщо б там не стояло жодного намету і жодної людини, сама пустка на майдані волала б про необхідність демократичних змін в державі. Але від цього прагматизм пана Гриценка не стає більш доречним, оскільки самі учасники протесту поки не хочуть розходитись. Тому це не «громадянська позиція», це персональне капітулянство одного політика.

Проблема Гриценка, однак, не стільки у його капітулянстві, скільки у наївному запереченні існуючого плану перемоги опозиції над режимом Януковича. Цей план, як він оголошується у публічних виступах опозиціонерів ще з минулого року, полягає в наступному.

До 2015 року опозиція акумулює і транслює протестні настрої суспільства. Потім всі бажаючі лідери опозиції висувають свої кандидатури на посаду Президента України. Народ у першому турі обирає достойного суперника Януковичу. А в другому турі акумульовані протестні настрої потужною електричною іскрою вишибають із залізного трону «царя», що надто засидівся на шиї народу.

Всупереч давно обумовленій та оголошеній тактиці опозиції геніалісімус Гриценко вимагав негайно визначити єдиного кандидата на президентські вибори 2015 року. Тобто, він солідаризувався із провокаційними вимогами «громадської ради майдану», які раніше були засуджені опозицією.

На виправдання Гриценка можна сказати, що єдиного кандидата хоче також Збігнєв Бжезінський, інтерв’ю якого дуже вчасно з’явилося на «Українській правді». Але Бжезінський не розуміє, наскільки українці ненавидять своїх політиків і взагалі будь-яких активних діячів, цих «ненормальних», «не таких, як всі», що кажуть та роблять всякі «дурниці» замість того, щоб стати в натовпі з усіма і ліниво дивитися вгору, очікуючи снігопаду мани небесної.

До речі, ті ж американці вбухали мільйони доларів у фінансування громадянських кампаній з поливання брудом усіх, хто претендує на лідерство в Україні. Не дивно, що опозиція боїться самостійно висувати лідера і хоче залишити цей вибір на совісті народу. Якщо б опозиція сама визначилася з лідером, уся критиканська шваль за кілька місяців опустила б репутацію цього лідера нижче плінтуса. Як це – не облаяти першого-ліпшого діяча з претензіями на лідерство, що з’явився на горизонті? Це було б не по-українськи!

В ідеалі хочеться сподіватися, що в першому турі виборів 2015 року народ обере головним суперником Януковича Яценюка, розумну людину без комплексів, здатну нарешті переглянути купу старих рішень влади, які прив’язують Україну до злиденного минулого і не дають людям повірити в себе та працювати на себе.

Кличко не стане суперником Януковича на президентських виборах, бо влада оголосила німецьку прописку поза законом. Звісно, шкода, бо Кличко є порядною і сильною людиною, а головне – людиною діла. Проте на разі єдиною альтернативою кандидатурі Яценюка є Тягнибок.

Влада дуже хоче змагання Януковича з Тягнибоком, оскільки соціологи в такій ситуації прогнозують перемогу Януковича. Саме у розрахунку на таке змагання Партія регіонів розкручує «антифашистську» істерію.

Але справа не у соціологічних даних, яким я не дуже довіряю, бо за бажання у соціологічних опитуваннях можна довести що завгодно. Народна маса для мене не ідол, а результати опитувань – не священне писання. Справа у іншому.

Тягнибок популярний тільки за рахунок обіцянок влаштувати репресії проти ворогів України. Прибічниками «Свободи», відверто кажучи, є зубожілі інтелігенти, які не змогли продати народові свій розум і тепер продають душу дияволові, оскаженіло виступаючи проти науки, проти закону, проти здорового глузду. Це напівграмотні забобонні педагоги, знання яких застаріли ще тоді, коли вони складали іспити з марксизму-ленінізму в СРСР, та їх слухняні відміннички. Такі можуть і перше-ліпше кошенятко з вулиці, яке щось не те нявкнуло, за секунду оголосити ворогом України і обгрунтувати необхідність чимдуж його втопити у мішку, бо то явно є якесь кремлівське кошенятко з путінськими вусами… Що, ви не бачили вуса у Путіна? Ви не бачите ці сталінські вуса?! Підлі зрадники, на вас чекає люстрація!

Зрозумійте мене правильно: я не проти Тягнибока. У неграмотного чи напівграмотного, але активного, хитрого та агресивного люду мають бути якісь свої вожді, які допоможуть цьому людові шукати своє щастя і, бажано, не в чужих гаманцях. Але слова таких вождів про те, що треба морально і фізично знищувати всіх багатих, успішних або просто самовпевнених людей, бо процвітати в цьому ворожому стані може лише ворог, мають залишатися пустими словами. Бо єдина користь від таких вождів полягає в тому, що окрім мантр про «справедливість» саморуйнування, де-факто, нації вони також вміють закликати своїх прихильників до порядку, а це дорогого варте. І якщо Президент Яценюк призначить Олега Тягнибока головою Ради Національної безпеки і оборони України, я перший привітаю таке призначення. До речі, Гриценко може бути призначений заступником Тягнибока.

Але вихід Тягнибока в другий тур президентських виборів проти Януковича буде поразкою опозиції з тієї самої причини, з якої Симоненко програв Кучмі. Як і Симоненко, Тягнибок – радикал, а президентом, щоб країні не настав гаплик, має бути центрист. Тобто, людина, яка не сіє ворожнечу на ідеологічному грунті, яка може морально піднятися вище за свою особисту ідеологію, релігію, сімейні та бізнесові інтереси чи будь-які інші персональні уподобання, які не є загальнонародними.

Як і Симоненко, Тягнибок ніколи не був прем’єр-міністром і навіть спікером Верховної Ради України. Для цього потрібна готовність до компромісу. Не до здачі власних інтересів, а до конструктивного компромісу, від якого виграють усі. Такий компроміс завжди можливий, але радикали завжди твердять про його принципову неможливість з ідеологічних міркувань. У них в партіях є люди, готові до діалогу та компромісу – Мартинюк, Кошулинський – але лідери цих партій є лідерами саме тому, що вони майстерно ухиляються від діалогу та від компромісів і роблять вигляд, що їх партія є безкомпромісною. Так прийнято в цих партіях. Так виконується запит виборців на популізм, тобто, повторення популярних гасел незалежно від їх реалістичності. Тобто, це не «ідеологічні партії», як їх часто хвалять – це популістські партії. І саме така система відбору партійних лідерів робить цих партійних лідерів непридатними очолити державу в цілому.

Популярні гасла тому й популярні, що їх легко повторювати замість того, щоб щось зробити своїми силами. Як правило, популярні гасла вимагають дуже багато від когось іншого, щоб виправдати власну бездіяльність. В кращому разі популярні гасла можуть пробудити кілька маргінальних протиборчих груп, які рватимуться у бій одна з одною під цими гаслами. Таке самопоборювання радикалів – всенародна повчальна розвага, але шути ніколи не стають королями. І, як на мене, Україні дуже пощастило, що наші найбільш войовничі політики сприймаються майже усім народом як кандидати в шути, а не як кандидати в королі.

Народ потребує від свого президента реальної політичної програми, конкретного плану, як мобілізувати різні соціальні групи на спільні дії заради загального блага. Цей кандидат, по-перше, має обіцяти не стільки розправу над ворогами, скільки щасливе майбутнє для кожного виборця. Думаю, він скоріше пообіцяє амністію ворогам, які перейдуть на бік народу. По-друге, це має бути порядна людина, а не розкрадач військового майна і не продавець наркотичного плацебо, яке нібито лікує від раку. І по-третє, це має бути генетичний лідер – тобто, людина з генезисом успіху, з передісторією перемог та успішного лідерства. Її претензії на президентство мають бути підкріплені персональним внеском цієї людини у розвиток України, її кар’єрою, її людськими та діловими зв’язками. Таким самоочевидним вимогам особистість Яценюка відповідає якнайкраще.

Гриценко не схотів бути другим після Яценюка. Він – «перший непрохідний». Невизнаний геній вважає, що і в опозиції має бути своя опозиція. Можливо, він правий, але визнати це означало б позбавити нашого героя звання невизнаного генія, а ми не можемо бути такими жорстокими.

Тож скажемо йому те, що він хоче почути. Ми вас не розуміємо, пане Гриценко! Ви, мабуть, геніяльний політик!