Необхідність політики розширення співробітництва і узгодженості між регіонами.

Необхідними складовими цієї політики є чітко сформульовані цілі, об’єкти, суб’єкти і засоби її здійснення, а мета виражає співвідношення між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

 І теоретики, і практики всю гаму нинішніх відносин між державою і регіонами нерідко зводять до двох аспектів: держава незадоволена рівнем реалізації місцевими органами чинного законодавства та постійними звертаннями керівників регіонів з проханням виділити більше грошей; регіони ж, у свою чергу, незадоволені розподілом державного бюджету (хто ближче до влади, той одержує більше), затримками в перерахуванні коштів на заробітну плату бюджетникам, фінансуванням державних замовлень, трансферними виплатами, інвестиціями під затверджені соціальні програми. Одне слово, ні тих, ні інших не влаштовують сьогоднішні міжбюджетні відносини, що стали, безсумнівно, надто відчутними в гострих кризових умовах, хоч, власне, вважаються похідними за своєю природою. Поділ податкових платежів, трансферів, надання пільг – результат суб’єктивного перерозподілу коштів, хоча формально здійснюється на основі чинного законодавства. Страждають при цьому не тільки бідні регіони, але й регіони-донори, оскільки хто краще працює, той більше віддає. Державним фінансуванням для виживання перших породжується психологія утриманства.

 Існуюча практика бюджетного фінансування потребує реформування. У зв’язку з цим виникає низка питань. Передусім, на яких об’єктивних критеріях у розрахунках засновано поділ доходів і видатків між державним, регіональними і місцевими бюджетами? Чому реально не скорочуються витрати на державне управління навіть у дотаційних регіонах? Що заважає ввести для регіонів із несприятливими стартовими умовами диференційовані на п’ять років податкові ставки, низькопроцентні інвестиційні позички під конкретні ресурсні програми? Чому регіони, що мають негативно стійкий щодо прибутків бюджет, не піддаються процедурі реструктуризації? Можливо, деякі з них варто було б об’єднати з іншими – у більш значні адміністративно-територіальні й економічні утворення.  При цьому розширилися б коопераційні виробничі зв’язки, ринки збуту, можливості спільного освоєння і використання наявних потужностей та природних ресурсів, активізувався б розвиток місцевої інфраструктури. І не менш суттєво-зменшилися б витрати на утримання адміністрацій.

 В умовах витиснення централізованих методів управління за кризової соціально-економічної ситуації в більшості регіонів вкрай необхідна реалізація такої регіональної політики, яка передбачала б розширення співробітництва між регіонами, узгодженість дій щодо взаємного розвитку, вирішення наявних протиріч. Для цього конче потрібно розробити колективні методи узгодження рішень, спільної їх реалізації на основі принципів добровільності, відповідальності, реального соціального захисту населення без порушень при цьому конституційно-правових норм.

 Цілком зрозуміло, що в центрі уваги місцевих адміністрацій завжди мають бути економічні інтереси і відносини, які визначаються самими обсягами наявних багатств і можливостей, практичними напрацюваннями минулих років. Кожен окремий регіон має свій власний спектр економічних відносин – широта і складність його залежить значною мірою від рівня розвою мікроекономічних процесів, набутків реальної практики. Правові, майнові, організаційно-управлінські і міжбюджетні відносини, що стали тепер найбільш значущими в системі недержавного місцевого самоврядування, у ряді регіонів переросли в жорстке протистояння з органами державної влади, а в результаті – призводять до втрати регіонами свого економічного потенціалу. Не все гаразд й у взаємовідносинах регіональних та місцевих органів влади з вертикально інтегрованими компаніями типу ”Енергосистеми”, “Укрзалізниця”, “Звязок”, ”Нафтові компанії”, особливо ж у частині поділу податкової бази від їхньої діяльності в регіонах. Складними і надалі залишаються проблеми власності – передусім всеукраїнської, розміщеної на території суб’єкта, її частки (пакета акцій) у розпорядженні адміністрації регіону, власне регіонального ефективного її використання. Багато невирішених питань простежується у виробничо-економічній сфері, нових імпульсів вимагає промислова і аграрна політика регіону – мається на увазі, зокрема, динаміка зміни міжгалузевої структури, ступінь використання наявних потужностей, технологічне відновлення підприємств, конкурентоздатність продукції, витрати, прибуток, цінова політика. Більшої уваги й зосередженості місцевих владних структур вимагають грошові проблеми щодо заборгованостей, недоїмок, штрафів у регіональний та інші рівні бюджетів. Нагальними залишаються випуск і погашення цінних паперів регіонального характеру, виконання кредитних та інвестиційних зобов’язань, упорядкування зовнішньоекономічних, соціальних, національних відносин тощо.

 Чи в змозі керівники суб’єктів держави цілеспрямовано й на повну силу керувати цим складним процесами і відносинами? Важко дати правильну відповідь на це питання, тому що надто нерівні стартові умови, розходження з метою і поточними завданнями, фахова підготовленість команд виконавців, ступінь орієнтації на державний рівень та й саме почуття відповідальності за свою діяльність вносять відчутну дисгармонію в загальний процес реформування суспільства.

 Регіональні керівники не приховують двох своїх стратегічних цілей: досягнення більшої владної самостійності й отримання прав на державну власність у регіоні, на землю і податкові доходи. У багатьох регіонах на внутрішніх межах існують свої митниці для іногородніх машин, дорожні збори і податки за проїзд міськими вулицями, через мости, залізничні переїзди, за місця стоянок для нічного відпочинку тощо. Усе це здійснюється з залученням місцевих законодавчих органів влади. Можливі випадки нецільового використання засобів пенсійного й інших позабюджетних фондів. Від керівників регіонів залежить, які кредитні організації піддати процедурі банкрутства або реструктуризації, які саме санкції зробити базовими. Подібна ситуація відбувається і навколо значних промислових підприємств – їхні фінансові можливості доводяться до стану оголошення банкрутства, на посаду директора із складу адміністрації або близьких до неї структур призначається тимчасово виконуючий обов’язки, безперспективні потужності підприємства виводяться з комплексу (розпродаються за безцінь), а найбільш рентабельні переходять, в остаточному підсумку, під контроль адміністрації регіону. Таким чином, можливості регіональної влади на економічну ситуацію і зараз великі. А чи потрібна така надмірна незалежність від централізованого державного апарату? Адже міра незалежності суб’єкта має бути адекватною мірі відповідальності перед державою, її громадянами, а в результаті – відповідальності за ефективне управління економікою регіону. Саме в цьому виявляється один із істотних аспектів реальної субординації рівнів управління владної структури, а також визначення регіонального розвитку.

 В той же час негайного вирішення потребує інша проблема – монополізація виконавчої влади в регіонах. Сьогодні органи представницької влади, по суті, підпорядковані виконавчій: голова адміністрації має право замінювати видаткову часину бюджету, самостійно розпоряджатись регіональним майном, проводити до складу законодавчого органу представників адміністрації, що надає можливість главам регіонів жорстко контролювати законотворчу діяльність представницьких органів. В результаті, проголошений в Конституції принцип самостійності гілок влади носить формальний характер. Це – по-перше.

 По-друге, з року в рік зростає регіональна економічна диференціація, тобто зростає кількість дотаційних адміністративно-територіальних структур. Як правило, голова адміністрації може назвати безліч на те причин: однобока структура промисловості, переважання аграрного сектора, скорочення підприємств ВПК, не конкурентоздатність більшої частини споживчих товарів, відсутність інвестицій і т.ін. Проте ніхто з керівників не признається в тому, що під їхнім “наглядом” перебувають і виплачують податки близькі до місцевої влади комерційні структури або ті фірми, що фінансували виборчу кампанію в регіоні. Немає чітких пояснень, чому регіональна влада допустила величезне розмноження посередницьких структур на ключових акціонерних товариствах, де контрольний пакет акцій належить державі або регіональній адміністрації. Основна частина доходу з обороту надходить посередникам, у той же час як шахтарі, машинобудівники, енергетики, вчителі, лікарі, змушені місяцями чекати зарплат.

 За таких обставин навряд чи варто сумніватися в тому, будуть чи не будуть регіональні керівники реально зацікавлені в проведенні ефективної регіональної економічної політики. З одного боку, широта і повнота влади дає їм можливість на повну силу реалізувати себе в політиці, але з іншого боку – якщо не відбудеться позитивних зрушень в економіці й соціальній сфері, то населення на чергових виборах може сказати їм “ні”. Тому перевага, природно, повинна віддаватися відродженню економіки на своїй території, поліпшенню життя людей. В цьому бачиться секрет лідерського довголіття будь-якого регіонального керівника. Необхідно об’єднати зусилля уряду, регіональних лідерів, вчених економістів, представників фінансових і ділових кіл для створення концепції регіональної економічної політики, розробки механізмів її функціонування і методів реалізації на державному та регіональному рівнях. У XXI століття Україна має входити з принципово новою економічною стратегією розвитку, однією з найголовніших складових якої повинна бути послідовна регіональна економічна політика.

 Фінансування і розвиток регіональних економічних систем не може здійснюватися тільки на основі ринкового саморегулювання. Політика державного невтручання неминуче призводить, як свідчить світовий досвід, до наростання різного роду протиріч, спроможних перекреслити цілісність національної економіки і суспільства. Тому турбота про просторову організацію господарства країни є неодмінною функцією будь-якої незалежної держави, безумовним рефлексом її самозбереження.

  У здійсненні регіонального регулювання тією або іншою мірою беруть участь майже всі державні інституції, оскільки їхня діяльність так чи інакше прив’язується до визначеної території. Проте вирішення регіоном проблем далеко не завжди є для них основною функцією. Тому в системі державного регулювання розвитку регіонів доцільно виокремлювати спеціалізовану регіонально орієнтовану діяльність, тобто регіональну політику.

 Регіональна політика держави – сфера діяльності в питаннях управління економічним, соціально-політичним, національно-етнічним розвитком країни у просторовому (регіональному) аспекті, тобто вона має бути пов’язана із взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Необхідними складовими цієї політики (за будь-яких модифікацій її визначення) є чітко сформульовані цілі, об’єкти і суб’єкти, а також засоби її здійснення.

 Державне регулювання регіонального розвитку властиве кожній країні, хоч і не однаковою мірою та в різних формах. Постійні суперечки про те, існує чи не існує регіональна політика, пояснюється тим, що усвідомленну й активно діючу регіональну політику нерідко важко ідентифікувати у багатоаспектній і слабко скоординованій діяльності різноманітних державних інституцій, які вплиають на регіональний розвиток. Регіональна політика може бути активною, інституціонально відособленою, може забезпечуватися спеціалізованими засобами та інструментами і т.ін., але водночас вона може бути і малопомітною, що практично не виділяється серед інших напрямів діяльності держави.

 Визначальна мета регіональної економічної політики за всієї розмаїтості формулювань її в різних країнах виражає співвідношення між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

 Економічні цілі включають пожвавлення виробницта в депресивних регіонах, створення полюсів зростання і зон ефективного підприємництва, підвищення конкурентоспроможності регіонального виробництва, посилення міжрегіональної економічної інтеграції тощо. Серед найголовніших соціальних цілей регіональної політики – пріоритетне зростання зайнятості та доходів населення, поліпшення соціальної інфраструктури в найбільш відсталих регіонах, розширення доступності суспільних благ. Принцип соціальної справедливості в регіональному аспекті полягає в тому, що громадяни і соціальні групи повинні мати рівні можливості у трудозабезпеченні, в отриманні доходів і суспільних благ незалежно від місця проживання. Реалізація цього принципу (його ще називають ідеєю “територіальної солідарності”) потребує перерозподілу фінансових ресурсів від більш благополучних до менш благополучних (тим паче кризових) регіонів.

 На стадії економічного зростання держава має більше фінансових можливостей для справедливого міжрегіонального перерозподілу коштів. А за умов скорочення державних доходів, наприклад при зменшенні податкових надходжень унаслідок економічного спаду, держава змушена, з одного боку, стимулювати регіони, які мають найбільші передумови для поновлення економічного зростання, а з другого – обмежуватися соціальною підтримкою тільки тих регіонів, населення яких перебуває в найнижчому становищі. Природно, що зміна політики міжрегіонального перерозподілу може викликати незадоволення, а то й опір або “багатих”, або “бідних” регіонів. Наприклад, представники влад та й прості громадяни західних земель Німеччини критикували політику масштабної допомоги східним, постсоціалістичним землям країни. Певні колізії між регіонами-донорами і регіонами-реципієнтами спостерігаються в багатьох країнах, які здійснюють регіональну політику.

 В ідеології регіональної економічної політики важливе місце нині займає уявлення, що головним її об’єктом є різноманітного роду регіональні (просторові) нерівності – відчутна різниця у рівнях розвитку зайнятості, доходів населення, в умовах підприємництва і т.ін. З цього витікає, що суть регіональної політики – зводити до мінімуму ті нерівності, які створюють підґрунтя для виникнення соціальних конфліктів, перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Отже, висновок тут один: для того щоб визначити завдання регіональної економічної політики і засоби їх вирішення, необхідно виявити основні нерівномірності та їх причини.

 В працях зарубіжних фахівців з цього питання до числа найбільш поширених причин регіональних особливостей належить:

 - різкі розбіжності природно-кліматичних умов життя і підприємництва в окремих         регіонах країни;

 - масштаби, якість і напрями використання пиродних ресурсів, що визначають “продуктивність” регіонів. Цей фактор вплиає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин та лісове господарство, але й на умови економічної діяльності і життя людей;

- периферійне або глибинне розташування регіону, внаслідок чого підвищуються транспортні витрати, зростають виробничі витрати, звужується ринок збуту;

- застаріла структура виробнцтва, запізнювання з уведенням інновацій;

- агломераційні переваги (велике перетинання в регіоні міжгалузевих зв’язків і розвинутої інфраструктури) та агломераційні хиби.

- стадія технологічного розвитку, що має вияв у переважанні тих або інших видів виробництв і виробничо-технологічних станів;

- демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнорелігійними особливостями);

- розходження підприємницького клімату (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами тощо);

- політичні й інституціональні чинники (наприклад, ступінь регіональної автономії);

- соціально-культурні фактори (ступінь урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів та ін.).

 Таким чином, державна регіональна політика не може бути багаторівневою. Її суб’єктами виступають законодавчі та виконавчі органи влади центру і регіонів, органи місцевого самоврядування, а також різноанітні міжрегіональні асоціації. Принципи, організація, методи, форми регіональної економічної політики в різних країнах істотно різниться.

 Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свідчить про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної нерівності в розвинених країнах. Безперечний інтерес викликає досвід розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічо та соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, “технополісів”). Одним із методів, які широко практикуються в регіональній політиці, є створення “полюсів зростання”: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурів або географічного розташування; у подальшому кожен такий пункт, будучи забезпеченим інфраструктурними спорудами та виробничими підприємствами, перетворюється на “центр розвитку”. Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно пов’язане з тією роллю, яку “полюси” відіграють у доведенні розробок, здійснюваних вищими навчальними закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі “полюси зростання” проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню економіку зі стану депресії.

 Важлива частина системи державного управління територіальним розвитком – цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони дуже поширені у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель. Через державні програми стимулюється розвиток 40% територій у Великобританії, 90% - в Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

 У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулюання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, приватних інвесторів, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми, - якщо вони, звичайно, виконуються, - це інструмент прямого впливу держави на формування ринкових відносин того чи іншого регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості в його розвитку.   

Джерела

1. Бутко М. Розв’язання проблем регіонального розвитку // Економіка України.
2. Лукінов І. Регіоналізація України та економічна наука // Регіональна економіка.
3. Николаев Н. Махотаева М. Выбор стратеги регионального экономического развития // Экономист.      
   

В статті науковців КНЕУ виділив тези, які, на мою думку, є актуальними в питаннях управління економічним, соціально-політичним, національно-етнічним розвитком не лише окремої країни, а й об'єднання країн. 

P.S. 

1. Відсутність налагодженої регіональної політики є однією з головних причин жорсткої бородьби за владу, яка відбувається уже на протязі багатьох років.

2. Україні бажано спиратись на власні сили і невикористані резерви. Політика міжрегіонального розподілу вже давно викликає незадоволення в ЄС. Після приєднання до ЄС країн східної європи, при всьому бажанні, європейським політикам все важче пояснювати подальше, навіть незначне, зниження рівня життя їх виборців. Німеччина пережила дві таких хвилі першою було приєднання ГДР. Звідси жорстка позиція Німеччини. В Росії ситуація не краща, а їх погрози повністю відмовитись від промислової продукції російськомовних регіонів і втратити їх - це блеф. На стадії економічного зростання більше фінансових можливостей для перерозподілу коштів, але криза не оминула нікого. Тому все зводиться до вибору цінностей і стандартів,  які є складовими інвестиційного клімату.

3. Без добре налагодженої регіональної політики буде важко згладити і мінімізувати втрати при інтеграції, а зовнішня допомога буде малоефективною. Ці процеси мають бути паралельними і синхронізованими.