Совєтський Харків

Влада Харкова вперто плекає радянські назви та символи

Харків на роздоріжжі:

між Україною, Російською імперією та СССР

(Урбаноніми Харкова як вияв регіональної ментальності)

Хвалитися унікальними рисами властиво не лише харків’янам. Шукають особливі ознаки своєї ідентичності громадяни, міста та цілі країни. У нас цей пошук набуває гіперболізованих форм, на зразок: «Харьков – первая столица» (так, ніби історія України почалася у 1918 році) або заяв про Південно-Східну Українську Автономну Республіку (ПІСУАР).

Ентоні Дейвід Сміт, британський дослідник теорії нації та націоналізму, робить висновки, що місцева, територіальна ідентичність починає домінувати тоді, коли слабнуть загальнонаціональні цінності.

Хай так! Тож чим сьогодні може похвалитися наше місто, «постчетвертий» (навіяно Ю.Шевельовим) Харків?

Харків відомий на весь світ гучними гулянками та фейерверками своєї «еліти» на набережній у Ніцці. Замовленими високими рейтингами в іноземних виданнях. Роликами в YouTube, перекладеними багатьма мовами, з першими особами міста та області в головних ролях. А ще портретом Берлусконі на мерії, популярними міжнародними туристичними маршрутами до Качанівської колонії та Залізничної ЦКЛ, у яких знаходиться головний політв’язень України  Юлія Тимошенко. Звичайно, дорогим, у прямому й переносному сенсі, ЄВРО-2012.

Ми пишаємося харківськими танками, турбінами, здатністю зробити літак на авіазаводі, причетністю до космічної промисловості.

Ми пишаємося лідером національного чемпіонату з футболу клубом «Металіст», Держпромом, найбільшою в Європі площею Свободи, ринком «Барабашово», кращим у світі, характерним «ШО». І байдуже, що на всіх разом узятих промислових гігантах Харкова працює людей менше, ніж на одному згаданому ринку «Барабашово».

Сучасне обличчя Харкова та Харківщини – це і мер міста Геннадій Кернес, і голова облдержадміністрації Михайло Добкін. Багаторазові народні депутати: Олександр Фельдман, Дмитро Святаш, Анатолій Гіршфельд, Дмитро Шенцев. Опальний підприємець Олександр Ярославський і опозиційний Арсен Аваков. Нерозкритий символ ділового успіху – Сергій Курченко.

Ще донедавна харків’яни хвалилися містом як осередком розвинутої промисловості, науки та високої культури, найбільшим в Україні студентським містом. Зараз, з огляду на порізані на брухт заводи, закриті НДІ та лексику тієї ж «еліти», не завжди язик повернеться на подібні заяви.

Нижче – про урбаноніміку Харкова (назви проспектів, вулиць, площ, провулків тощо). Про ті мовні конструкції, які безпосередньо впливають на мислення та ментальність, як це неспростовно доведено дослідниками, починаючи від німця Вільгельма Гумбольдта та українця Олександра Потебні, закінчуючи сотнями їхніх послідовників. Про назви, які формують уявлення щодо цінностей територіальної громади, мають педагогічне навантаження. А також, зовсім небагато, про пам’ятники та меморіальні дошки.

Отже, у Харкові близько 2850 міських урбанонімів.

«Пройду по абрикосовой…»

Значна частина назв пов’язана з природою та її явищами. Тут майже повний набір вулиць з відомої пісні Ю.Антонова «На улице Каштановой»: і, власне, Каштанова, і Абрикосова, і Виноградна, а також Вишнева, Зелена, Бузкова, Лугова. Вулиць на природні мотиви – понад сто (4%).

Кілька десятків вулиць, назви яких походять від професій, видів діяльності, назв підприємств: починаючи з історичних Коцарської, Чоботарської та Гончарівської до Тракторобудівників, Кондукторської, Міліціонера, Орача та ХТЗ. Ще десятки, назви яких покликані будити бойовий дух чи кликати на трудові подвиги: Бойова, Броньова, Ініціативна, Ентузіастів і т.ін.

Події та імена другої світової (Великої вітчизняної) війни згадані в назвах понад 110 вулиць (4%). Комсомольці, підпільники, партизани генерали-маршали і рядові герої. Чотири вулиці носять імена командирів чехословацьких з’єднань, які воювали на Харківщині: Антоніна Сохора, Франтішека Крала, Отакара Яроша та президента Чехословаччини у 1968-1975 роках – Людвіга Свободи. Усі інші з СРСР.

«Широка страна моя родная…»

Понад 400 (14,5%) назв походить від топонімів та гідронімів (назв країн, інших міст, територій, водойм). З них більш як половина має корені в топоніміці Росії, в основному чомусь, – в суворих північних та східних територіях Росії, на Далекому сході. Є Архангельська, Астраханська, Байкальська та Забайкальська, Владивостоцька, Єнісейська, Іртишська, Сибірська, Томська, Тобольська, Магаданська, Верхнє-Удинська (стара назва Улан-Уде), Нанайська, Омська, Оренбурзька, Охотська, Пермська, Полярна, Сахалінська, Сєвєрна, Таймирська, Удмуртська, Челябінська, Якутська вулиці, провулок Далекосхідний, проїзд Біробіджанський, провулок Кольський.

Європа ледь помітна. З країн, розташованих на захід від України, «найзахіднішими» є вулиці Баварська та Болонська. Був ще провулок Шведський, але зник пару місяців тому «у зв’язку з відсутністю забудови». Інше – з географії колишнього соцтабору: Балканська, Двінська, Болгарська, Бесарабська, Лодзька, Познанська, Балтійська вулиці, провулок та кілька проїздів Неманських, провулки Варшавський та Словацький. Особливої уваги заслужила Латвія. Є вулиця, провулок і в’їзд Латвійські, пров. Ризький, вул. Латишських Стрільців. Цим «влияние тлетворного запада» вичерпується.

Задля справедливості відзначаю: зі східних країн, розташованих поза межами колишнього СССР, згадано лише дві – провулки Корейський та Монгольський.

Американський континент з його історією та героями, а також Австралія з Океанією та Африка не згадані жодним чином,

Той залишив в історії слід… Той наслідив…

Майже 900 (32%) назв вулиць утворено від антропонімів, імен та прізвищ різноманітних діячів.

Достатньо складно точно ідентифікувати Олексіїв, Герасимів, Андріїв, Василів, Григоріїв, Омелянів, Панасів, Михайлів, Трохимів, Сидорів та Ярем, від яких походять назви вулиць, провулків та в’їздів. Найбільше урбанонімів присвячено Іванам (вулиця, набережна та провулок), Ісайям (вулиця, провулок та 4 в’їзди), Георгіям (вулиця і 4 в’їзди), Тарасам (вулиця, провулок і 3 в’їзди) та Петрам (4 вулиці, 5 провулків, 2 в’їзди та 4 проїзди). Припускаю, що більшість з них історично називалася іменами християнських святих. Гендерною рівністю не пахне. З майже сотні урбанонімів, які походять від власних імен, згадується лише п’ять жіночих: вулиця Ганни, Варварівська, Ольгинська та Мар’їнська, провулок Тетянівський.

Простіше з прізвищами. У назвах харківських вулиць увічнено понад 170 (6%) різноманітних діячів Московського царства та Російської імперії. Щоб не втомлювати читача довгим переліком, відзначу, що серед них класики російської літератури Пушкін, Лєрмонтов, Чехов, Достоєвський, композитори та співаки, художники, вчені, герої російської історії, як, наприклад, Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Багратіон та Суворов, декабристи. Абсолютна більшість з цих – 170 – не мала жодного стосунку до України, не говорячи про Харків.

Європейський вибір

Європейська історія, наука та культура в урбаноніміці Харкова представлена іменами письменників Анрі Барбюса, Віктора Гюго, Антіоха Кантеміра, Джорджа Байрона, Ромена Роллана, Вільяма Шекспіра, композиторів Ріхарда Вагнера, Людвіга Бетховена, Станіслава Монюшко, Вольфганга Амадея Моцарта, Франца Шуберта, Роберта Шумана, науковців Дені Дідро, Чарлза Дарвіна, Ісаака Ньютона, Луї Пастера, Людвіга Фейербаха, полярних дослідників Вітуса Берінга та Фрітьофа Нансена, архітектора Жилярді, винахідника паровоза Стефенсона, Спартака, діячів Великої французької революції Жана Поля Марата та Максиміліана Робесп’єра, італійського героя Гарібальді. Сюди ж віднесу вулицю Паризької Комуни.

Традиційно вшановані класики комунізму Карл Маркс і Фрідріх Енгельс та їх послідовники. Серед європейських «роздмухувачів світової пожежі» згадано француза Поля Лафарга, болгарина Дімітра Благоєва, німців Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Ернеста Тельмана, іспанку Долорес Іббарурі Гомес (на її честь названо узвіз Пасіонарії), французів Моріса Тореза та Марселя Кашена, з’явилася вулиця Християна Раковського…

Усього – 59 назв (2,1%). З них родині Жилярді «пощастило» 5 разів, а Луї Пастеру аж 7.

«Харків яко українське місто»

Скористався  цитатою з назви 13-го розділу Історії Слобідської України Д.І.Багалія. Мені закидають, що українські території у складі Російської імперії і СРСР з усіма особливостями історії «это наша с тобою земля, это наша с тобой биография». Згоден. Тому під назвою «українське» маю на увазі, по-перше, людей, які визначали себе як українці, словом і ділом сприяли збереженню та поширенню української культури, мови, брали участь у відповідних політичних процесах; по-друге, термінів, процесів та обставин, які носять ознаки української ідентичності.

Серед згаданих у харківських урбанонімах діячів ХІХ – початку ХХ століття, класики української літератури Григорій Сковорода, Василь Капніст, Григорій Квітка-Основ’яненко, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Котляревський, Микола Костомаров, Семен Климовський, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Панас Саксаганський, Михайло Коцюбинський, Марко Кропивницький, Марко Вовчок, Павло Грабовський, Микола Гоголь, Микола Гнєдич, є вулиця Садовських. Композитори Петро Чайковський та Микола Лисенко, актор Михайло Щепкін, театральний режисер Людвіг Млотковський, співак Федір Шаляпін, художники Микола Самокиш та Генріх Семиградський, вчені: Василь Каразін, Олександр Потебня, архітектор Олексій Бекетов, громадський діяч та льотчик Лев Мацієвич.

З вшанованих діячів ХХ століття більшість становлять ті, хто долучився до процесів культурного відродження 1920-х років: Микола Скрипник, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Остап Вишня (одночасно з вул. Павла Губенка), Олександр Копиленко, Ванда Василевська, Іван Кулик, Іван Нехода, Ярослав Галан, Василь Еллан-Блакитний, актори театру «Березіль» Іван Мар’яненко та Наталія Ужвій.

Кілька вулиць названо іменами історичних діячів, дозволених радянською історіографією: Аскольда, Ярослава Мудрого, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Григорія Донця-Захаржевського, Івана Каркача, та Устима Кармалюка.

А ще є вулиці Кохання, Українська, провулок і в’їзд Чумацькі, провулок Кобзарський, вулиця і провулок Щасливі.

Суттєвий «прорив» в українізації харківської урбанонімістики зроблено після приєднання до складу міста територій деяких сільських та селищних рад. На мапі Харкові з’явилися вулиці заслужених діячів: Івана Сірка, Миколи Хвильового, Миколи Сумцова, Гната Хоткевича, Володимира Винниченка, Стефана Таранущенка, Василя Кричевського, Івана Кавалерідзе, Миколи Бурачека, Владислава Бузескула, Олександра Погорілка. Але навіть цей грандіозний стрибок не змінює загальної картини. Весь «Український Харків» ненабагато переважає число європейських діячів і нараховує близько 70 урбанонімів (2,5%). Такий от варіант відповіді на класичне Тичинине:

«Харків, Харків, де твоє обличчя?

До кого твій клич?»

«Українські» вулиці Харкова абсолютною більшістю розташовані на периферії міста. У центрі міста міцно вкорінилися вулиці «радянського» Харкова.

 «Мой адрес – Советский Союз…»

Влада Харкова протягом усіх років незалежності вперто береже образ радянського міста. Понад 320 (11%) назв урбанонімів пов’язано з іменами, подіями та символами комуністично-більшовицької ідеології радянського зразка.

З них 200 носять імена ідеологів та практиків встановлення «комунізму». Серед вшанованих – учасники революційних гуртків, рухів, перші більшовики Російської імперії, засновники РСДРП, харківські більшовики та комсомольці. Географія найширша: є ті, хто не мав до України й Харкова жодного стосунку, є місцеві.

Достатньо непросто дати чорно-біле визначення і оцінку цьому періоду, не вдаючись до цинізму і не виходячи виключно з цінностей і цілей сьогодення.

Визнаю́ право кожного на помилку. «Помилялись не тільки люди, помилялись навіть святі. Пригадайте, Ісус від Іуди мав останній цілунок в житті» (В.Симоненко). Я припускаю, що частина з тих, хто підтримував радянську владу, помилялися цілком щиро. Згадати сторінки біографії Володимира Сосюри з його хрестоматійними чи то «Гайдамаками» чи то «Комсомольцем», Павла Тичини – з віршами «Пам’яті 30-ти» і «Як упав же він з коня…». Це явні свідчення непростого вибору того часу: вибору між різними Українами, Батьківщиною і вигнанням, життям і смертю. Можу зрозуміти й загострену емоційність людей, життя яких припало на нелегкі часи карколомних змін. Як тут не згадати китайське прокляття: «щоб тобі жити в час змін».  

Не заздрю численним теперішнім «прокурорам і суддям» історії, які із завзяттям чекіста з розстрільної команди штампують свої вироки: свій-чужий, зрадник-герой, ворог-друг, фарбують минуле у чорно-білі кольори.

Чого не можна вибачити і виправити – це вбивства. Патологічного знищення людей і власного народу у громадянській війні. Вбивства «в ім’я ідеї». Не визнаю́ і не ви́знаю логіки тези «час такий був». Бо кожен і творить свій час. Як кожен обирає долю.

Не може бути сентиментів до загарбника, у яку б овечу шкіру він не виряджався. Хто прийшов на українську землю, «навчити уму-розуму», «принести свободу і щастя», «визволити братів», «дати хліб, фабрики і землю» тощо, заслуговують на відсіч і зневагу з боку українців.

Серед вшанованих у назвах харківських шляхів імен – десятки тих, які свідчать або про глибоке історичне невігластво нації, або про добровільні мазохізм і самозневагу.

Почну з імені Леніна – організатора червоного терору, автора десятків наказів про знищення і розстріл, у тому числі, цілком мирних заручників, засновника та ідеолога тоталітарних методів будівництва СРСР.  Більше, ніж достатньо, наукових джерел, документів, публіцистичних досліджень, які свідчать про це. Разом з тим, іменем Леніна у Харкові названо центральний проспект, вулицю та провулок. Ще три назви – імені Ілліча. Щоб не мало, ось вам вулиця Юного Ленінця, провулок Віленський та ще пара Ленінградських. Усього – 10. Пам’ятник Леніну стоїть на центральній площі міста.

Центральні вулиці Харкова досі носять імена організаторів голодомору: Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубара, Григорія Петровського та інших. Ціна їх діяльності – мільйони загиблих українців.

Павло Петрович Постишев, народився в м. Іванове (Росія) у 1887 році. В Україні з’явився 1923 року. На початку 1930-х років – член бюро і секретар ЦК ВКП(б). У зв’язку з невиконанням плану хлібозаготівель попереднім керівництвом компартії, у січні 1933 року призначений 2-м секретарем ЦК КП(б)У, першим секретарем столичного Харківського обкому. Виступав за використання репресій під час проведення колективізації та хлібозаготівлі. Іменем Павла Постишева названо проспект.

Станіслав Вікентійович Косіор, народився у м.Венгрув (Польща) 1989 року. У 1928-1934 роках генеральний секретар ЦК КП(б)У. Відповідно – головний колективізатор України. «Відзначився» і пізніше: у 1938 році як голова Комісії народного контролю при Раднаркомі СРСР візував т.зв. «розстрільні списки». Напевне, за ці «подвиги» вшанований у Харкові проспектом і провулком. Крім того, його ім’я  носить Харківський станкобудівельний завод («Харверст»), що належить корпорації УПЕК. На території цього заводу у 1966 році Косіору встановлено пам’ятник.

Влас Якович Чубар, протягом 1923-1934 років був членом політбюро ЦК КП(б)У, головою Ради народних комісарів УРСР (приблизно повноваження прем’єр-міністра). Провідник політики колективізації, індустріалізації, що носили назву «комуністичного штурму». Іменем Чубаря названо вулицю.

Григорій Іванович Петровський – палкий борець з Центральною Радою, один з організаторів Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК). Противник існування української державності навіть в умовах відносної автономії. У 1920-30-х роках – голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (за повноваженнями це щось схоже на теперішню Верховну Раду). Іменем Петровського названа одна з найбільших центральних вулиць міста та три в’їзди.

Валеріан Володимирович Куйбишев, народився і працював в Росії та Середній Азії. Один з найближчих радників Сталіна з питань економіки. З 1930 року керував Держпланом СРСР. В розроблені ним плани входили «неминучі втрати» українців. Іменем Куйбишева названі вулиця і провулок.

Орджонікідзе Григорій Костянтинович, народився 1886 року в Грузії, працював у Закавказзі та Москві.  У 1930-1932 році – керівник Вищої ради народного господарства. Організатор індустріалізації, проведеної за рахунок знищення сільського господарства. Ім’я Орджонікідзе носить проспект у Харкові.

Шліхтер Олександр Григорович – активний провідник ідей соцбудівництва зразка 1930-х років. У 1930 очолив Інститут соціалістичної перебудови сільського господарства, у 1934 — Раду з вивчення продуктивних сил УРСР. Голова Комітету «Великого Дніпра» (1932). Протягом 1930–1933 рр. – директор Українського інституту марксизму-ленінізму, а після його реорганізації — президент Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Одна з вулиць міста названа іменем Шліхтера.

Якір Йона Еммануїлович, народився у Кишиневі 1896 року. Під час Громадянської війни придушував виступи козаків на Донщині, видав наказ про відсоткове знищення чоловіків. З 1925 року – командуючий військами Українського військового округу, у 1930-34 роках – член РВР СРСР. Кулеметами та штиками армії заганяли до колгоспів та конфісковували продукти. Військові охороняли кордони голодної України, віднімаючи можливість вижити. Йона Якір долучився й до репресій 1930-х років. У Харкові – вулиця Якіра.  

Гамарник Ян Борисович, у 1928-29 роках здійснював колективізацію в Білорусі, у 1929-1937 – начальник політуправління РСЧА, 1930-34 роки – 1-й заст. Наркома з військових та морських справ СРСР Ворошилова. Вулиця і провулок у Харкові носять ім’я Гамарника.

Лебедєв Павло Павлович, військовий, народився в Чебоксарах (Росія). На початку 1930-х років був членом ВУЦВК, з 1925 року до 1933-го був начальником штабу і заступником командуючого військами України. Має вулицю свого імені.

Демченко Микола Нестерович, у 1930-32 роках – нарком землеробства УРСР, активний провідник колективізації, причетний до організації голодомору. Іменем Миколи Демченка названо вулицю.

До речі, Павла Постишева, Станіслава Косіора та Власа Чубаря рішенням Київського Апеляційного суду від 13 березня 2010 року визнано винними у злочині – організації геноциду українців.

Героєм якого народу є герой громадянської війни?

Разючий і кривавий нонсенс закладено у словосполучення «герой громадянської війни». Хто переможець і над ким? Залишу історикам та психологам з психіатрами дослідження трагедії братовбивства, змальованих у сотнях творів від  В.Винниченка, М.Хвильового, Г.Косинки, Ю.Яновського…

«Герої громадянської війни» вшановані у назвах десятків вулиць Харкова. Передусім відзначено «заслуги» ініціаторів та провідників більшовицького терору часів Громадянської війни. Маємо вулицю, провулок та цілий мікрорайон названі іменем Мойсея Соломоновича Урицького, одного з організаторів червоного терору. Є вулиця В’ячеслава Рудольфовича Менжинського (поляк, народився у Санкт-Петербурзі), організатора репресій, продовжувача кривавих справ Ф.Дзержинського на чолі Об’єднаного державно-політичного управління (ОДПУ, спадкоємниця ВЧК) у 1926-1934 роках.

Серед «заслуг» більшовика Якова Михайлович Свердлова (родом з Нижнього Новгорода, у Харкові – провулок його імені), зокрема, ліквідація царської сім’ї Миколи ІІ. Цим же «подвигом», серед інших, уславився ще один революціонер-терорист, чиїм іменем названо вулицю, – Петро Лазаревич Войков.

На посаді командуючого військами внутрішньої служби України розстрілами та взяттям заручників боровся з «бандитизмом» в Україні на початку 1920-х років латиш Роберт Петрович Ейдеман.

Ще кілька імен:

Уборевіч Ієронім Петрович, народився у Литві, в родині литовського селянина. В Україні з’явився як командир червоної армії (14-ї армії Південного фронту) наприкінці 1919 року. Знищував сотні полонених та заручників. У 1926-1934 роках – член Реввійськради СРСР. Його ім’я носить вулиця.

Кіквідзе Васо Ісидорович, народився в Кутаїсі (Грузія) 1895 року. Як воєначальник уславився бойовими діями з українськими військами Центральної Ради, каральними акціями проти населення. Використовував в Україні тактику «випаленої землі». У Харкові ім’я Кіквідзе носять вулиця і провулок.

Сіверс Рудольф Фердинандович, народився в Петербурзі 1892 року. Радянський воєначальник, відомий такими «подвигами», як масові розстріли на Кубані та боротьба з військами гетьмана Скоропадського в Україні. Його іменем названо вулицю та в’їзд.

Фабріціус Ян Фріцевич, народися у Латвії 1877 року. На чолі військових загонів проводив каральні операції в Росії та Латвії у 1917-1918 роках. У Харкові є вулиця Фабріціуса.

Корк Август Яанович, народився в Естонії, в сім’ї місцевого селянина. Боровся за встановлення радянської влади в Україні. У 1921-22 роках – командуючий військами Харківського військового округу. Вулиця Командарма Корка названа на його честь.

Цюрупа Олександр Дмитрович, радянський партійний діяч. Ініціатор введення продовольчої диктатури 1918-1920 років. Один з організаторів продзагонів, до чиїх повноважень входили експропріації та розстріли незгодних. Наше місто має вулицю Цюрупи.

Шаумян Степан Георгійович, народився в Тбілісі (Грузія) у вірменській родині. Встановлював радянську владу на Кавказі, у т.ч. в Азербайджані, де й був страчений у числі 26 бакінських комісарів. Ім’я Шаумяна носить одна  з харківських вулиць.  

Блюхер Василь Костянтинович, народився в селі Ярославської губернії (Росія). Брав активну участь у боях громадянської війни на Уралі, у 1920 році воював у Криму. Джерела говорять, що у військових операціях Блюхер мало рахувався з втратами. У Харкові є густонаселена вулиця Блюхера.

Наостанок, три символічних для радянської ідеології постаті «героїв громадянської війни»:

Фрунзе Михайло Васильович, радянський воєначальник, народився в молдавській родині у Бішкеку (Киргизстан). В Україні воював з військами Врангеля у Криму, як уповноважений Реввійськради в Україні, на чолі збройних сил України, керував боротьбою з повстанськими загонами Н.Махна та військами УНР під керівництвом Ю.Тютюнника. Ім’я Фрунзе носять селище, проспект, вулиця та в’їзд у Харкові.

Щорс Микола Олександрович, командир 1-ї Української радянської дивізії, успішно воював проти військ УНР та ЗУНР. Має у Харкові вулицю та в’їзд свого імені. Іменем його соратника Івана Дубового названо провулок.

Котовський Григорій Іванович, народився у Молдові. Встановлював радянську владу на Одещині, успішно боровся з військами УНР, санкціоновував масові розстріли полонених українців, відправляв на розстріл за те, що людина розмовляла українською. За ці та інші заслуги вшанований у Харкові в назві вулиці, провулку та в’їзду.

Десятки вулиць носять імена людей, для яких, у погоні за примарою комунізму, Україна не була жодною цінністю.  Як, наприклад, засновників Донецько-Криворізької республіки, членів її уряду, Федора Сєргєєва (Артема) (народився на Курщині, у Харкові провулок та вулиця названі його іменем), Мойсея Тєвєлєва (вулиця, провулок та в’їзд) та Валерія Межлаука (вулиця), наркома фінансів ДКР, який  здійснив грабунок України «евакуювавши» цінності, з Держбанку у Харкові до Москви, а пізніше керував індустріалізацією України.

Жодного стосунку до Харкова не мав Володарський (Гольдштейн) Мойсей Маркович, проте його ім’я носять аж три урбаноніми: вулиця, провулок та в’їзд. Так само, Сергій Лазо, чиє імя носить одна з вулиць, є лише одним із символів більшовицької революції 1917 року та Громадянської війни.

Вершиною сталінського цинізму і неуважності нинішньої міської влади Харкова, є, як на мене, існування до цього часу назви вулиці 2-ї п’ятирічки (1933-1937 рр.), – п’ятирічки, основними результатами якої стали Голодомор в Україні та розгорнуті по всьому СРСР політичні репресії.

Хоча, чому дивуватися, коли у Харкові до початку цього року існувала вулиця, названа іменем Покко Сільвестра Івановича, засновника і першого керівника Харківської ЧК. Вулиця зникла лише у зв’язку з розширенням меж міста.

Терорист – це звучить гордо!

Терористична діяльність засуджується у цивілізованих країнах. Проте у Харкові є низка вулиць, названих іменами терористів. Серед «вшанованих» за терористичну діяльність Віра Фігнер, Степан Халтурін, Олександр Ульянов, організатори убивства Олександра ІІ: Андрій Желябов, Софія Перовська, Микола Кібальчич. Хоча… Микола Кібальчич заслуговує на вдячну пам'ять нащадків як автор першого у світі реактивного літального апарату, праобразу космічної ракети.

Одна з вулиць Харкова названа іменем Івана Платоновича Каляєва, убивці великого князя Сергія Олександровича, дядька Миколи ІІ.

Терористичною діяльністю на початку ХХ століття захоплювався Вацлав Воровський і вже згаданий Менжинський.

Отже: 65 урбанонімів, названих іменами кривавих героїв революцій, Громадянської війни, будівничих світлого майбутнього на стражданнях та кістках українського народу. Ще 10 – присвячених різного роду терористам. Усього: 75 (3%)

Звичайно, є Комуністичні, Соціалістичні, Піонерські, Комсомольські, більшовицькі вулиці, зрозуміло, Радянські. Цікаво, що, наприклад, різних «червоних» вулиць аж 30 штук.

До цього додам, що назви сімох з дев’яти районів міста Харкова досі пропагують і звеличують символи радянської епохи: Дзержинський, Жовтневий, Ленінський, Комінтернівський, Орджонікідзевський, Червонозаводський, Фрунзенський.

Легко уявити собі таку, наприклад, розмову батьків з дитиною.

– Тату (мамо), а це правда, що пам’ятники ставлять і вулиці називають на честь людей, які того заслуговують?

– Звичайно, так!

– А що треба зробити, щоб твоїм ім’ям назвали вулицю?

– Принести користь людям: стати видатним вченим, письменником, художником, поетом, уславитися героїчним подвигом у захисті Батьківщини, зрештою, бути кращим у своїй справі…

Логічні питання і відповіді, сенс яких спростовує сувора дійсність про конкретні пам’ятники та назви вулиць нашого міста. Коли виявляється, щоб заслужити вшанування монументом на центральній площі чи у назві вулиці, треба знищити сотню, тисячі, мільйони українців. «А мій тисяч сорок зарізав, за це і в пошані був» (В.Симоненко).

Чи потрібно з тим щось робити?

Потрібно. Якщо ми спільно погодилися на те, що Україна – незалежна, правова, демократична держава, яка визнає особисті права та свободи громадян, зокрема, право на життя, свободу і повагу до гідності.

Що робити? Місце пам’ятників, які мають художню цінність, – в музеях та спеціальних пантеонах, де можна провести змістовну екскурсію про величне і трагічне минуле.  Вулиці та площі потрібно перейменовувати. Це має бути системна й комплексна робота, косметичні зміни (перейменування вулиці чи площі раз на десять-п'ятнадцять років) тут не допоможуть. Починати з найодіозніших 3%, які звеличують фальшивих кривавих «героїв». Знаходити ті імена й назви, які несуть в собі позитивні емоції та настрій. Ніякого унікального рецепту у процесі перейменування немає, варіантів два. Перший – повернутися до історичної назви, другий – запропонувати нову. Для окремих вулиць повернення до історичної назви видається досить симпатичним, як, наприклад, у випадку вулиці Миколи Демченка. Раніше вона називалася Дівочою.

Варіантом нової назви для проспекту Леніна може стати проспект Незалежності. Раніше, як жарт, у якому є лише частина жарту, пропонувалося назвати цей проспект іменем Джона Леннона.

Зрештою, Харківщина може пишатися сотнями діячів історії, науки та культури, у тому числі, відомими далеко за межами України. Лесь Курбас, Микола Куліш, Петро Гулак-Артемовський, Микола Міхновський, Павло Тичина, Яків Щоголев, Михайло Туган-Барановський, Володимир Сосюра, Іван Багряний, Юрій Шевельов, Христина Алчевська, Борис Грінченко, Олександр Олесь, Сергій Васильківський, Дмитро Багалій – це лише початок довгого списку наших земляків, гідних вшанування у Харкові.

Хто зробить цей крок від символіки тоталітарної, меншовартісної України до незалежної держави майбутнього? Усі інструменти та можливості знаходяться в руках нинішнього скликання Харківської міської ради. Поки що, за її рішенням, розбивають меморіальну дошку Ю.Шевельову. У депутатів та міського голови є вибір: або використати свій шанс і здійснити почесну місію з гуманізації урбанонімів Харкова, або залишити цю справу нащадкам.