Ви за яку диктатуру?

І знову історія повторюється. Хаос-диктатор-революція-хаос…

Історія нічого не вчить…дурнів. Хоча їх завжди менше в будь-якому суспільстві але, на жаль, вони є найактивнішими і тому нерідко саме вони визначають кому володарювати на наступний термін повноважень. Особливо в країнах постколоніальних чи постсовєцьких. Через свою несвідому безвідповідальність за майбутнє вони обирають все гірших і гірших. Допоки хтось з обраних ними не стане царем, імператором, диктатором. І знову історія повторюється. Хаос-диктатор-революція-хаос…Там де обирають розумом інший розклад: влада встановлює стандарти для життя і стабільні правила поведінки, опозиція контролює владу, порушення правил чи зниження стандартів є підставою для відставки та перевиборів.

Для думаючих всі ці агітаційні казки про добрих, сильних і справедливих  правителів – лише спосіб, яким владоутримувачі знову і знову припрошують своїх громадян зробити  вибір в їхню користь. Для дурнів ж не мають значення колір стягу (ідеологія), моральність лідера (чесність і незаплямованість), методи боротьби (страх, підкуп, обман) чи наслідки для нащадків -диктатура. Значення має лише сила переконання чергового диктатора в краще майбутнє своїх прихильників…

Вибори як форма легалізації влади відома ще з давніх давен. І завжди вони необхідні лише для однієї мети – узаконити право одних управляти іншими. Але це лише вершина айсбергу. Справжня причина проведення виборів полягає у необхідності перерозподілити суспільні блага між переможцями. А поскільки вони (блага) обмежені і персонально визначені – то звісно, їх можна лише забрати. Спочатку у переможених, потім у тих, хто їм співчуває, і нарешті  у всіх в кого вони є. Бо блага – це не гарантії мінімальної зарплати, пенсії чи підходящої роботи. Це засоби виробництва, матеріальні ресурси, капітали, земля, власність, врешті непорушні права і свободи для громадян. Такі речі добровільно ніхто не віддає, тому винайдено «цивілізований спосіб» їх перерозподілу – псевдодемократичні вибори. Ззовні вони відбуваються як у цивілізаваних державах. З агітацією, дебатами, біл-бордами. Однак, насправді, починається боротьба за блага в замкнутому крузі. Спочатку одні забирають у інших потім переможені перемагають і забирають у попередників і так триває досить довго. Нові політики не можуть потрапити до влади, або вірніше, не можуть нічого в ній змінити. Вони контрольовані кількісно. Поступово в них розчаровуються, вони розчиняються, або починають грати за неписаними правилами владної еліти. Колишні комуністи-комсомольці стають патріотами-демократами, нашоукраїнцями, бютівцями, далі  регіоналами, свободівцями… Як стара колода карт, тільки козир міняється від часу до часу. Відповідно у такому суспільстві назріває ненависть до усіх представників влади, громадських діячів, лідерів партій. Суспільною свідомістю постійно маніпулюють. Соціум втрачає захисну реакцію від поневолення. Виникає хаос…

Розсудливі громадяни збирають речі і виїжджають геть. Багаті переводять капітали за кордон. Пройдисвіти наповнюють ефіри радіо і телепростору. Всі чекають сильного президента або національного героя. Батька і захисника. І .. він з’являється. Використовуючи псевдодемократичні вибори встановлює диктатуру. Регіонального чи націоналістичного гатунку – питання уже риторичне і по-суті вторинне… Але для світу це називається «керованою демократією».

Колись обирали династично, по крові, тепер публічно - від однієї політичної еліти до іншої. Хоча вона зовсім і не інша. А лише назва у неї інша. Була КПРС, далі Рух, «Наша Україна», «БЮТ», а сьогодні - Регіони і Свобода. Я запитував у прихильників: чому представники ВО «Свобода» для Вас кращі. І чув у відповідь - бо вони за сильну міцну українську державу. Впевнений, що на те ж питання до прихильників регіоналів почув би аналогічну відповідь.  Дурні, а хто ж у нас проти сильної міцної української держави. Хто за те, щоб ми знову стали рабами якоїсь імперії? Переконаний, що на Галичині таких – одиниці.

То чому ж саме Свобода чи Регіони? Бо найактивніші. Одні роздавали свою газету під церквою в неділю, ходили маршами з прапорами в походи попри приміщення владних структур, «принципово» ділили з регіоналами місця встановлення агітаційних палаток у центрі міста; вишукували ночами і знаходили лишні бюлетні, вішали нікому невідомих кандидатів у вишиванках на усіх стовбах, деревах, боролися на дільницях за кожен свій голос і галосували про фальсифікації та утиски. Постійно на «них» наїжджали, постійно «їх» словесно поборювали; з усіх рекламних роліків закликали нас до боротьби з «ними» - ворогами усього українського. Другі брали вище. Конституційний Суд, Прокуратуру, СБУ. Вся так звана судова і правоохоронна система держави за неповний рік опинилася в руках правлячої партії. Далі було утворено «нові» правила гри - закон про вибори для себе. Сьогодні -  податковий кодекс для своїх фінасувальників, посади і адмінресурс собі любимим…Активність регіонівської влади не закінчиться допоки небуде встановлена їхня диктатура на зразок російської.

Що ж робили інші демократи-патріоти? А решта патріотів мовчала. Мовчки розробляли довгострокові стратегії розвитку держави і місцевого самоврядування; шукали нові шляхи енергонезалежності від Росії, покращення інвестиційної привабливості українських підприємств; захищали «дітей війни» у судах, встановлювали дитячі майданчики, асфальтували дворові проїзди; допомагали сліпим, глухим, горбатим...           Решта просто працювала. Виявляється, що даремно, і водночас - заради перемоги свободівців і регіоналів.

Що далі? А далі буде двомовне кіно. Українською. Перша серія сценарій 19-го року. З усіх свободівців залишиться 300, що ляжуть смертю перед навалою «русского мира». Як лягли під Крутами студенти УНР. Друга серія сценарій 1942 року. Центральний Провід Свободи проголосить незалежність в умовах тотальної окупації і втече в іміграцію. Як втекли бандерівці до Канади. Тепер російською. Перша серія сценарій 33 року – розкуркулення, голодомор, табори ГУЛАГу. Доля Скрипника, Хвильового, Курбаса. Друга серія сценарій 1979 – захист інтернаціонального руського долга на Кавказі…Як і для більш ніж 3-х тисяч українців-афганців фільм може закінчитись фатально. Історія то ж постійно повторюється.

Але це для думаючих…

А для тих хто просто вірить в силу націоналізму свободівців, або в порядність регіоналів розповім казку.

В іншому просторово-чосовому проміжку, в інших умовах і при інших обставинах люди обирають кращих. Їх не видно і не чути. Вони шукають вузькі стежини і непрохідні місця. Щоб пройти. Перемогти духом. Справедливо і чесно. Вони не змінюють правила виборів перед самими виборами, вони не лякають силою адмінресурсу і не купують майбутніми соціальними благами. Не фальсифікують бюлетні. Від них не віє ненавистю до своїх опонентів. Вони не горланять про безнаказаність влади, вони карають. Відкрито і дощенту. Народ розуміє для чого вибори, народ має серед кого вибирати, вибори відбуваються вільно. Обирають кращих серед кращих. Беруть кольорові камінці і складають їх на купки. Переміг той у кого купка більша. Все це вдень перед усім народом…

Там вибори пройшли справедливо і чесно. Усі задоволені. Переможці працюють краще, переможені більше…

Якщо б ми обирали так як в казці то й жили б як у ній. З молочними ріками та кисельними берегами. Але ж ми не хочемо. Ми віримо в нього. Надіємось на нього і чекаємо на…диктатора. Кожен свого.