В той день вирішив поїхати на метро.
Пару днів тому колега, який навчає будівельних
підрядників, що співпрацюють з нашою компанією, планувати ведення проектів у
Microsoft Project призначив зустріч у своєму офісі на Харківському масиві. Як
правило, я пересуваюсь містом на машині. В той день вирішив поїхати на метро. Я
вийшов зі своєї квартири на вул. Суворова і пішов на ст. м. «Печерська». Сів у
поїзд метро та за хвилин 20 прибув на ст. м. «Харківська».
Помилившись виходом, я опинився на протилежній
стороні проспекту Бажана, тож довелося пройти під мостом до підземного переходу
та вийти на бік ресторану МакДональдз. І з цього моменту я спочатку якось
підсвідомо, а потім цілком об’єктивно усвідомив – я приїхав в інше місто. 20
хвилин тому я був в іншому просторі. Чому запитаєте ви?
Та все просто: сіре завжди просто. Все стало сіре.
З переходу вся юрба перехожих рушила вузьким тротуаром уздовж високошвидкісного
та екологічно забрудненого відрізку шляхопроводу – проспект Бажана. Одразу
відчув різі в очах. Це від пилу – подумалось. Мій шлях мимоволі почав
простягатися вглиб масиву. Опинившись на якомусь ринку, я помітив, що мене
оточує певна кількість людей в стані на пів та повного алкогольного сп’яніння.
Мені стало шкода цих людей. Я перетнув серію затоптаних шматків землі, на яких
міг би бути газон. Сміття, машини, відсутність розміток… На зупинці чомусь
стояла велика жінка, яка дуже голосно кричала біля маршрутки. Я уторопав, що то
вона підганяє людей на маршрут. Вирушивши уздовж вулиці з історичною назвою
Декабристів мені зустрілося з десяток перехожих крайньої занедбаності
зовнішнього вигляду. Навколо був такий сумний вигляд, що у мене пропав настрій.
Я не хочу розписувати деталі, бо це бруд. Суцільний бруд та зневага до
особистості. Мені шкода, що я живу в місті, де є такі краєвиди.
Жодної пам’ятки архітектури, жодного приємного для
ока об’єкта, жодного клаптику без сміття, жодного парку чи натяку, жодного
радісного обличчя.
На жаль, не всі розуміють, чому у мене зіпсувався
настрій. Інші скажуть, що я просто перебільшую і «вообще Артем тебе просто
повезло, что ты живешь на Печерске»… Чув і таке.
Насправді, не знаю, чи пощастило… І що значить «пощастило?»
Коли йшов назад до станції метро побачив по дорозі
двох приємних на вигляд дівчат і настрій трохи покращав. Точки над «і»
розставила зворотна дорога. Я не часто їжджу в метро, але цього разу я побачив
людей, що вертаються додому. Мене приголомшила кількість навушників у вухах.
Дуже дуже багато. Посуплений погляд людей. І я зрозумів, що ці навушники і є
відповіддю на довкілля, в якому ми живемо. Це підсвідома поведінка. Якщо на
поверхні немає жодного клаптика, який радує нас, людина вмикає режим
«транзитний пасажир» і рухається як солдат по пересіченій місцевості.
Вийшовши на Печерській, здихнулося з полегшенням.
Я вдома. А як же вони? А може то таки був не Київ? Тоді що?
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.