Асиміляція українського етносу російським триває. Я ці приклади бачу навіть срізь: від газет і телебачення до анекдотів і лайок. Щоб в нашій квазі національній державі була побудована політична нація, відбудеться або остаточна асиміляція українців, або вже асиміляція росіян українцями. Є ще й варіант сегрегації, це коли араби і євреї можуть жити поруч лише відділені кордоном. В першому варіанті ми будемо частиною Росії. В другому нова політична нація спокійно займеться пошуком свого місця в світі. В третьому одна частина відійде до природного їй російського етносу, а інша буде розвиватися по другому сценарію. Подібно тому, як Росія послідовно проводила політику колонізації українських етнічних територій і асиміляції на них місцевого населення, нинішня держава негайно повинна була б розпочати симетричну асиміляцію росіян на українських територіях. Бо це єдиний шлях і зберегти історичну перспективу, і історично утворені кордони. Іншого шляху, окрім як створення національної держави не проглядається. За винятком хіба що таких хитких утворень, як, наприклад, Бельгія, яка залишається розділеною поміж різними етносами - фламандцями і французами. Це варіант сегрегаційний - там різні етноси розділені територіально. Так само діє сегрегаційний принцип і в Швейцарії, де різні етноси традиційно живуть на різних територіях і, умовно кажучи, державах, та об'єднані в конфедерацію. У нас же конфедерацію в Києві побудувати проблематично. Хіба уявляється стан, коли є українські квартали - з школами, церквами, бібліотеками і садочками, і російські. Тому сегрегація можлива лише штучна, подібна до операції Вісла. Сподіваюся нас, і українців, і росіян - це мине. Тобто хочу сказати, що із розглянутих трьох можливих сценаріїв, сценарій сегрегації - найстрашніший, хоча, як учить історія, на жаль - можливий. Бо всякий етнос, навіть не дивлячись на найбільші втрати генофонду, опиратиметься повному зникненню як явища на землі. Мені хотілося б, щоб все тут закінчилося мирно і спокійно: без катакліктичної сегрегації, а мирною асиміляцією російського етносу українським. Національна ідентифікація в українців, особливо щодо української мови аж ніяк не розмита. Я би вважав людей, належних до російських традицій, мислення, культури, мови, частиною російського етносу. В незалежності від того, хто як себе називає - українцем чи росіянином. Одне два покоління, і вони лише інколи згадуватимуть про своє коріння. Альтернативи в українського етносу зберегти себе, а значить свою ідентифікацію, зберігши основну її ознаку - мову - немає. Висновок для всіх без винятку, хто звідсіля не хоче втікати дуже плачевний. Тут здійсниться асиміляція російського етносу українським, або ж нас всіх чекає чергова сегрегація.
Тепер про галичину. Не можу збагнути, чого представники російського етносу, в незалежності від етнічого походження, вчепилися в неї, як вош в кожуха, мовляв, тільки там хтось боровся і за ідентичність, і значить, за мову. Ось тут, під Києвом, один з моїх дідів, воював у війську Петлюри, бо хотів захистити і свою ідентичність, і свою мову від загарбників із радянської Росії. До речі, одним із радяньких міфів бало перейменування і перебрехування цієї війни я громадянської. Я як же говорити про дружбу між народами, якщо один вів війну проти іншого з метою приєднання земель неповних чотири роки. Мій батько воював проти Німеччини в наступній війні, отримав нагороди, став інвалідом і відчував себе переможцем, але чомусь пам'ятав, навчений своїм батьком, петлюрівцем, "Ще не вмерла україна". Хоча і державними нагородами Радянського Союзу пишався. Ось тут, очевидно, йому було важко самоідентифікуватися, бо дуже вже мало він знав справжній стан речей. Але розмовляв із своїми дітьми, так, як і розмовляв з ним його батько - українською. Коли ж на старість йому ставало доступно все більше історичних для нього новин, це лише сильніше змушувало згадувати крихти правди з спавжньої давньої історії власної сім'ї. Прикро мені завжди, що коли накидаються з матюками на свідомитів, чомусь говорять лише про нащадків бандерівців, а про нас, нащадків петлюрівців, - не згадують. Але саме нам, як і нащадкам григор'євців, махновців, часом навіть щорсівців, після стількох років, десятиліть і століть тотального винищення цілими мільйонами, нам ось тепер на межі міжетнічних контактів треба розпочинати асиміляцію представників російського етносу в Україні.
Тепер про південь і схід. Від того чи виживе український світ на сході і півдні країни залежить майбутнє держави. Тобто чи вона зменшиться до україномовних земель, чи ж збережуться нинішні кордони. За великим рахунком українцям вже навіть в Києві потрібно створювати альтернативну офіційній власну культурну нішу. Якщо український світ програє на півдні й сході - це вже частина Росії. Коли саме - питання часу. Якщо український світ програєв Києві - це вже частина Росії. Коли саме - питання часу. Сподіваюся що частина нинішньої україни таки залишиться українською, а це означає, що Україна таки не помре. Зараз, як на мене, настав момент істини. Тобто момент визначення й коригування асиміляційних зон держави.
Щодо Криму, то там найпевнішим шляхом, який би зберіг автономію в Україні, є шлях створення трьох культурних автономій. Іншими словами, або Крим ділитимуть росіяни з кримськими татарами, або ще й з українцями. При цьому цей поділ стосується всього: і земель, і майна, і культурних ніш. З часом видається логічним і навіть бажаним структурування територій автономії за національною ознакою. Побудова "мікро-кантонів" за швейцарським прикладом - чи не найоптимістичніший сценарій розвитку Криму. Поки що ж все розвивається зовсім інакше. Російський етнос пробує захистити ці землі як свої етнічні. Те ж роблять кримські татари. При цьому у них шансів значно більше. Як казав Ясір Арафа: у мусульман є своя атомна зброя - матки їхніх жінок. Якщо проаналізувати статистику із пологових будинків півострова, то шанси на окрему етнічну територію, звісно, з часом, мають лише кримські татари. Чи мало прикладів Косово і Боснії-Герцоговини? Здорова нація ніколи не піде на втрату земель. А це значить, що наряду з культурно-просвітницькою роботою, потрібно було б впроваджувати колонізаційні заходи, такі як українські заклади, українські зони відпочинку, українські квартали, села тощо. Сюди варто б було долучити грамотну міграційну політику. Такі глобальні речі, звісно ж, могла б проводити національна українська держава. А оскільки вона поки що відсутня, то і політика на збереження цих земель за україною не проводиться, за винятком хаотичних і спорадичних дій, як відновлення українських газет. Та це найголовніше зараз. У випадку перемоги українського, як писали на початку минулого століття, "елементу" в центрі - виникнуть реальні передумови і для побудови ніші українського світу і в Криму. Що єдине дасть шанс втрутитися в штурханину між росіянами й кримськими татарами.
Глобально кажучи, для України зберегтися в нинішніх кордонах означає колонізувати схід і південь. З чи вас всіх і вітаю.