Як об'єднати Гриценко з Яценюком, якщо перший підозрює другого в провокації?

Головний «фронтовик» України Арсеній Яценюк в кінці минулого тижня закликав опозиційні партії бойкотуввати парламентські вибори 2012 року, якщо на них не буде допущена Юлія Тимошенко.

Особисто мені симпатизує, як «бютівці» дружно захищають свого лідера. Було б дивно, якби було інакше. Тим більше що, як показало останнє опитування Центру Разумкова, результати якого опубліковані 18 жовтня, Тимошенко знову очолила список вітчизняних політиків, які користуються найбільшою підтримкою населення країни - на даному часовому відрізку, принаймні.

Але не брати участь у виборах ... Чим це загрожує? Чи піде це на користь нашій спільній справі? Хто від цього виграє?

Не можу погодитися з головою партії «Громадянська позиція» Анатолієм Гриценком, який висловив припущення, що ініціатива Яценюка є провокацією. Навряд чи це відповідає дійсності, тому що якось не схожий на провокатора колишній глава МЗС і голова ВР. Тоді навіщо це знадобилося Арсенію Петровичу?

Той же Гриценко в другій частині своїх припущень висловив думку, що пропозиція глави «Фронту змін» є технологією.

"Знаєте, заклики бойкотувати вибори - це або чиста технологія, або провокація. Які насправді мають на меті: Янукович назавжди", - так висловився Гриценко, якщо вірити інформагентствам.

Іншими словами, лідера «Фронту змін» запідозрили в роботі на «партію влади». Адже в наших умовах від неучасті опозиції у виборах виграє тільки Партія регіонів.

Арсенія Яценюка вже давно підозрювали в тому, що він працює на «партію влади». Чи дає це підстави стверджувати, що і на цей раз все йде саме так? Не впевнений. Без фактів нічого не можна стверджувати. І чи варто взагалі в таких випадках заглиблюватися в пошуки якогось таємного сенсу? Адже, дивлячись на такі пікіровки, зрадіє тільки наш загальний супротивник - нинішній режим, відверто дрейфує до авторитаризму. Навіщо нам його підсилювати не підкріпленої фактами критикою одне одного?

Звичайно, суперництва між опозиційними політсилами не уникнути. Це нормально і прийнятно. Інша справа, що суперництво не повинно нас роз'єднувати. А ще краще - треба шукати те, що опозицію об'єднує.

Якими б різними не були політсили, об'єднуючий початок у нас є. Це - програми партій і рухів. За ним, програмами, повинні судити і судять про партії виборці в розвинених країнах. Нам би теж варто було дрейфувати в цей бік.

Не буду зараз вдаватися в деталі, скажу лише, що деякі наші опозиційні партії мають досить розпливчасті програми, що дають занадто широку свободу для політичного маневру: від протистояння владі до прислужництва ім.

Є й такі партії, у яких програма взагалі лежить десь в партійних «тайниках», а навіть на офіційному сайті партії її вдень з вогнем не знайдеш.

Опозиції, мені видається, потрібно влаштувати ревізію свого програмного багажу і виробити єдиний програмний документ.

Як показує досвід останніх років, всі спроби об'єднати опозиційні сили на основі особистісного фактора або якоїсь однієї прагматичної завдання незмінно зазнавали краху. Бо партій у нас багато, відповідно, і лідерів. Всім хочеться бути номером один у виборчому списку. Особисті амбіції заважають об'єднанню, перетворенню опозиційних сил в кулак, здатний нанести потужний удар по режиму.

Справжнє, дієве об'єднання опозиційних сил можливо тільки на основі спільної програми, яку підтримає більшість співвітчизників.

Така програма назавжди зніме і питання про те, брати участь або не брати участь опозиції у виборах.