Так ми живем.

Простим українцям важливо чітко зрозуміти: люди і влада - це різні категорії населення України і поняття гідності й честі у них зовсім різне…

Так ми і живемо.

Леонід Євмєньєв.

Член НСЖУ.

П’ятниця, закінчився трудовий тиждень, люди їдуть додому відпочити. Мабуть, ні для кого не секрет, що багато тих, хто працює у Києві, живуть у передмісті, а то і значно далі.

Для цієї категорії людей і діє зручний, та нині дуже некомфортний вид транспорту приміська електричка.

Впродовж багатьох років користуюсь цим видом транспорту, бачив різне, та те, що сталося 02.12.11 р., переповнило чашу терпіння людей першого вагону електрички Київ – Козятин. Час відправлення з Києва - 18 год. 42 хв.

Люди приходять на вокзал трішки раніше, бо з відміною багатьох рейсів та скороченням у потязі кількості вагонів вже за півгодини до відправлення у вагонах, як кажуть, ніде яблуку впасти.

От у такий вагон ми з дружиною і втиснулися. Їхати недалеко, та стояти в тамбурі чомусь не звик. Люди терпляче ставляться до тих, хто протискується  всередину.

На лавках поруч зі мною розташувалася компанія з шести осіб - п’ятеро молодиків і людина літня, яку молоді хлопці  називали поважно: «дядя Коля».

До відправлення потягу ще був час, а компанія, керована «дядею», незважаючи на те, що в вагонах електричок забороняється вживати алкогольні напої – про це попереджує перед початком кожного рейсу диктор, - активно гуляла. Горілка, чарка за чаркою, пиво «з горла». Судячи з того, що почалося  невдовзі, хлопці вже хильнули не одну пляшку. За п’ять хвилин до відправлення потягу досить голосне обговорення компанією якості спиртного та закуски почало носити явно хамський тон. Матюки стали основним засобом спілкування, винятки становили тільки сполучники. Першими не витримали жінки. На що компанія почала просто з них зухвало знущатися. Причому вислови були пересипані «сальними» висловами.

Я спокійно та наполегливо попросив припинити це неподобство, а  ще «закрити кабак».

Компанія відреагувала миттєво. Дядя Коля одразу скочив з місця і почав добиратися до мене, погрожуючи набити, як він висловлювався, морду. Тут закипів увесь вагон. Люди просто блокували бешкетника, і жінки, й чоловіки почали делікатно, як для такої ситуації, пояснювати хуліганам, що вони чинять неподобства, що у вагоні діти.

Молодики затягнули свого «наставника» на місце, та вгамувати його не вдавалося, і вся компанія продовжувала «крити п’ятиповерховим матюком» усіх.

Люди не витримали, але знову-таки коректно намагалися вгамувати хуліганів. Все було марно. Компанія, як то кажуть, спіймала кураж. Чітко розуміючи, що виховані люди не почнуть першими їх виносити з вагону або за допомогою кулака  пояснювати, як треба поводитися в місцях загального користування, вони продовжували гнути мат та відпускати у бік людей, які робили їм коректні зауваження, сальні вислови, мабуть, на їх думку, жарти, після чого мало не по-конячому іржали, бо назвати це сміхом не можна.

Люди принишкли. Вони розуміли: їм ніхто не допоможе. Я ще раз коректно і чітко попросив компанію припинити неподобства, і попередив: викличу міліцію.

Краще  б я цього не казав. При такій моїй заяві компанія зовсім знахабніла. Дядя Коля вже рвався бити мене, та його, мабуть, менш захмелілі колеги по чарці притримували за руки.

До відходу потяга залишалось п’ять хвилин. І я вирішив особисто переконатися у заявах компанії типу:  «Яка на х…й міліція, ми з тебе зараз відбивну зробимо».  Взяв телефон і набрав 102.

Прослухав коротеньку інформацію, де було пояснено, куди я зателефонував, чоловічий голос повідомив, що черговий і т.д. слухає. Я повідомив про суть питання. На тому кінці сказали, що буде повідомлено необхідний підрозділ і будуть ужиті заходи.

Люди з цікавістю спостерігали за мною,  а хулігани, припинивши матюкатися та пити, уважно дослухалися. До відправлення потягу з їхньої компанії пролунало тільки пару матюків, і то від дяді Колі.

Люди таки сподівалися, що хуліганів виведуть з вагону. Та потяг рушив, і кампанія зітхнула з полегшенням: можна продовжувати.

Не витримала молодь: один юнак мало не з кулаками вимагав припинити  відтворювати нецензурну пісню, що звучала на весь вагон. Та все  було марно. На перегоні Київ - Караваєві Дачі я знову набрав 102. Здивований голос повідомив, що він перший раз про це чує. Я знову описав йому ситуацію, що склалася. Далі можна не писати. Між Караваєвими Дачами та Постом Волинським  знову набрав 102. Тепер я вже чітко розумів: з хуліганами, що принижують своєю ганебною поведінкою гідність людей України та й просто будь-кого, наші правоохоронці не воюють, порядок повинні забезпечувати ті, кому не подобається бандитська навала, що просто накрила державу. На ст. Вишневе востаннє зателефонував 102. Марно: людей могли вбивати, їх ганьбили, а міліція не реагувала.

Те, що було далі, описувати соромно: кодло хуліганів зрозуміло – вони у безпеці.

І люди терпіли блатну голосну так звану музику та продовження бенкету купки знахабнілих виродків. Зрештою, потомилися.

Висновок один. У нас міліції, яка повинна захистити громадянина, людину, немає. Є зграя бандитів, яка може побити бабусю, чорнобильця, інколи афганця (цих хлопців вони бояться), навіть депутата. То, мабуть, досить утримувати їх за рахунок наших податків. Хай їх утримують ті бандити, яких вони від людей захищають.

А народ - він на багато що здатний, і впевнений, що краплі терпіння спливають, що буде далі, прогнозовано.