Рівні серед рівних, або хто захистить Людмилу Янукович?

Днями Конституційний Суд вчергове продемонстрував, що право схоже на атомну енергію – і вчергове відмовився використати його у мирних цілях.

I міжнародне право, і традиція у західних країнах всіляко захищають право людини на приватність. І все ж, як міжнародні документи, так і прецедентне право вказують на баланс між правом на інформацію та правом на приватність. Якщо конкретніше, то Резолюція 428 (1970) ПАРЄ прямо зазначає, що захист приватності публічних осіб діє до моменту, доки конфіденційна інформація про публічну особу не вважається такою, що може мати вплив на суспільне життя (§С-3). Наш законодавець, очікувано, відніс до інформації, що може становити суспільний інтерес, і відповідно обмежувати право на приватність, лише інформацію, що може загрожувати державному  суверенітету, територіальній цілісності, реалізації  конституційних прав і т.д. (ст. 29 ЗУ «Про інформацію»). Про моральність чиновників і конфлікт інтересів там, звісно, ні слова. Оскільки Українська держава знаходиться у перманентній боротьбі з українським суспільством, не дивно, що наш Конституційний Суд (один з органів цієї держави) «не помітив» наріжної справи фон Гановер проти Німеччини, яка, до всього, де-юре є частиною українського законодавства, у якій прямо зазначено, що приватність публічних осіб обмежена, коли існує суспільний інтерес, оскільки він є легітимним механізмом демократичного контролю й прозорості (§ІІ-b і п. 72).

Найкумеднішим є те, що наш Конституційний Суд чи не основним обґрунтуванням своєї позиції зазначив... піклування про членів сімей чиновників. Місяць назад виживанням членів сімей різних пільговиків він не дуже переймався, а ось зараз постановив: якби то були лише Віктор Янукович-старший чи Віктор Янукович-молодший, – то будь ласка, копирсайтесь в їхніх доходах і бізнес-зв’язках скільки заманеться – вони ж державні службовці, яких ми утримуємо, тому маємо право знати про їхні статки. Але ж незадача: є ще Людмила Янукович. І цікавість народу (якому «не позаздриш») до безпрецедентного збагачення одного стоматолога чи до шикарного місця проживання пана Президента може «призвести до порушення конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо» членів сімей держслужбовців, як-от Людмили Янукович (цитата з рішення Суду).

У своєму рішенні Суд постійно посилається на міжнародний досвід. Але «міжнародний досвід» – поняття широке: це у тому числі й Північна Корея, й Білорусь. Де-де, а на Заході, якщо особа публічна, а тим більше утриманець народу (тобто чиновник), то її право на приватне життя трактується не так широко, як в стінах Конституційного Суду України. Наші судді, можливо через заклопотаність, не помічають, як ледь не щотижня на Заході політики й чиновники йдуть з політичного життя через виявлення журналістами фактів, що свідчать про моральну непридатність керманичів (від регулярних секс-скандалів в США і обвинуваченні в плагіаті в Німеччині до дріб'язкової махінації з субсидіями британських парламентарів). Може наш високий Суд забув, як увесь світ обговорював інтимне життя Президента Клінтона? І тоді мова йшла не про захист приватного життя Президента, не про конституційні права Гіларі Клінтон, а власне про відставку Президента.

У своїй резолюції ПАРЄ нагадує, що приватне життя публічних осіб за визначенням знаходиться під натиском ззовні, і слушно зауважує, що зазвичай особа стає публічною за власним бажанням (§6), тобто апріорі погоджується з тим, що втручання у приватне життя буде неминучим і більшим, ніж у звичайних громадян. Верховна Рада й Конституційний Суд України вирішили зробити поступку, зазначивши, що українські публічні особи повинні оприлюднювати довідку про свої статки. І на цьому дякуємо  – але ж чи ми не знаємо, що за такими довідками, наші (теперішні й минулі) чиновники – поголовно жебраки, безхатченки, а деякі, як в Ужгороді, й на біржі праці на обліку. Тому таким своїм рішенням Конституційний Суд де-факто позбавив українців права на інформацію (а отже й на свідомий вибір) – права такого ж фундаментального, як і право на приватність.

У згаданій справі фон Гановер проти Німеччини підкреслено, що право на приватність не є абсолютним (як і право на інформацію), і публічна особа має право на приватність лише, якщо нема суспільного інтересу (потреби) знати певні факти з приватного життя публічної особи. Нагадаю, справа йшла про публікацію у таблоїдах фотографій, на яких принцеса Монако займалась шопінґом та засмагала на пляжі – ні про які фінансові махінації чи аморальну поведінку мова не йшла. Що ж у нас? У нас і так забороняють фотографувати не те, що чиновників, а й навіть їхні кортежі на дорогах і вулицях, які є у громадському користуванні. І ця заборона діяла задовго до того, як Жашківська райрада (дякуємо, жашківчани, за ваш вибір) і Конституційний Суд почали перейматись проблемою недостатньої захищеності приватного життя українських чиновників.

Але це все зрозуміло... Що робити? По-перше, опозиції варто висловити чіткий й чутний протест, хоч і з затримкою, оскільки зрозуміло, що Жашківська райрада і Конституційний суд не про нас з вами піклувались, а про слуг народу – чиновників-корупціонерів, які є власниками казкових котеджів та водіями елітних машин, які щоранку припарковані під будівлями міліції, прокуратури, судів, інших органів влади. Просто диву даєшся, що ті, хто гордо йменує себе опозицією, не реагують на доленосні рішення, які КСУ штампує пачками. Не забуваймо, що без КСУ Янукович би не мав слухняний парламент і не узурпував би владу. І тому дивно, що опозиція якось дуже кволо реагує, коли КСУ порушує Конституцію: то легалізуючи незаконну більшість «тушок», то взагалі відміняючи Конституцію. Ні вам бодай тисячного мітингу, ні активного апелювання до громадян і міжнародної спільноти. Зрозуміло чому: тому що питання демократії і законності для опозиції, схоже, є ритуальною риторикою, а потрапляння у парламент є святою метою (звісно, не для задоволення власних шкірних інтересів, а для покращення нашого життя вже на другий день після виборів).