Мова - народ.
«Ніякої
України немає, а в Києві … має сидіти російський губернатор. Дійсними кордонами
Росії є ті, які були у вересні 1917 року. Усіх вас ми відправимо до Сибіру, вас
не будуть розстрілювати. Українці потрібні як замерзлі експонати.»
В. Жириновський.
Згадуючи
часом істеричні слова цього одіозного російського політика - поколює у мене
серце і болить воно тому, що сьогодні в нашому суспільстві всі передумови до «ніякої
України немає» склались якнайкраще, можна сказати, утворились ідеальні обставини,
нечувані та небачені за всю історію нашої незалежності. Ворог тонко розрахував
стратегію знищення українського народу: розколоти, узалежнити, посіяти
ворожнечу, недовіру, ненависть, підпорядкувати головні центри впливу – от і
все, платформа для останнього та найсильнішого удару готова. І страшно мені від
думки, що удар цей зроблять нашими ж руками.
Вперше самі дозволимо себе вбити, вперше продамо Тарасові заповіти, вкладаючи
зброю в правицю українофоба -
президента, боягуза та ненависника України, послідовника московських
шовіністів, котрі жодного інтересу аніж як винищити до ноги, до решти, до
останнього пня українську націю попросту не мають.
Відома
істина: запорукою існування нації є збереження її мови, бо якщо мова з певних
причин починає зникати, то вподальшому і від нації сліду не залишиться. Мова і
лише мова завжди була, є та буде твердою ознакою сильної нації, сильної людини,
сильної держави. Українська мова серед усіх мов світу витерпіла найбільше: вона
пережила стільки зневаги, пригнічень, обмежень,
ігнорувань та заборон, що ще не одне покоління українців з гордістю та пошаною
розмовлятиме цією могутньою, незламною мовою, твердинею, котра народила Україну і нас
- українців.
Ми –
український народ маємо свою єдину мову
- українську, це абсолют, істина,
котра не підлягає жодним сумнівам.
Однак
ворог не відступав: він як справжній хижак довго чекав влучного
моменту, крізь століття безжально вдаряючи кожної окремої спроби. Ось лише
декотрі факти його нападу: 1720 р. – Указ Петра І про
заборону книгодрукування українською мовою, 1763р. – Указ Катерини ІІ про
заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії, 1769р. –
Указ Синоду про вилучення українських букварів, 1888р. – Указ Олександра ІІІ
про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення
українськими іменами, 1895р. – заборона українських книг для дітей. Не краще ставлення до всього українського
було і при більшовиках: достатньо згадати слова командира Подкопаєва: «Я заявляю, что с национализмом
– этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостоятельностями и прочей буржуазной дрянью, буду бороться беспощадно». Отже,
московські більшовики прийшли на Україну із старим гаслом дореволюційної Росії:
«Никакой Украины не было, нет и не будет!». Далі згадаймо методи жорстокої, нахабної
русифікації України в радянський період, відгомін котрої ще й досі чути не лише
у так званих «великошовіністичних елементів»
Російської Федерації, але й на нашій землі «дзвенять» промосковські сателіти, яких підтримують і підбурюють, використовуючи як «п’яту колону» проти незалежності України,
в тому числі, і мовної незалежності.
І ось остання крапка - президент України, щоб
вкотре догодити Кремлівським москалям, зраджує конституцію, народ, порушує твердиню, мовляв, недостатньо нам
однієї мови, треба ж ВЕЛИКОМУ БРАТУ відкрити дорогу для «объединения земель русских». Адже ще не все в нашій країні «під Москвою»,
треба цю мову, живучу таку, трохи посунути та «умертвити». І нехай забувають її
діти наші та онуки, а далі вже не так важко буде – скільки ж то тої Галичини.
Прикриваючись захистом прав російськомовного
населення в Україні, Янукович обміняв цілу державу на швидкоплинну прихильність
Кремлівської швалі, перетворюючи тим самим Україну на омріяну Кремлем
Малоросію. Зрозуміло, що російськомовні громадяни в Україні вільно розмовляють
російською, та й до чого тут вони, коли основним лейтмотивом президентської двомовності є чітке завдання
діючої російської влади про витіснення з
офіційного ужитку української
мови, про втрату мовної та державної свободи.
І питання це підняли саме сьогодні, коли українська нація розбуркана та
роз’єднана гаслами політиків та чиновників, коли народ, зневірений та вимучений
бідністю, ледве-ледве продовжує своє існування, коли немає чого вдосталь їсти, коли
живемо в холоді та злиднях, коли ще сотні таких коли, та ціль ворога досягнута
– народу вже не до мови, тому саме тепер ворог вийшов зі своєї столітньої тіні
та показав свій оскал, саме сьогодні нас мають всі шанси знищити, здолати нашу
націю, перетворивши на «замерлих експонатів».
І наостанок, я хочу звернутись до всіх, до всіх тих, хто вважає що мовне питання, це з розряду другорядних за
значенням. Так само здавалось колись і мені,
львів’янину, який вільно володіє обома
мовами, але
як показує час: якщо лише трішки втратити пильність та дозволити нашому ВЕЛИКОМУ
БРАТУ посіяти зерно російської мови на українській ниві, то не встигнеш оком
мигнути, як нива відійде до московського господарства. Я закликаю усіх свідомих
громадян України чинити рішучий опір такій антинародній політиці влади.
Створити громадські ініціативи, що захистять від облудників конституційний
статус нашої мови. І якщо всім цим «януковичам», «тігібкам» та «азаровським кровосісям» так потрібна
російська мова, то нехай туди і йдуть, а нам сьогодні треба єднатись плече до
плеча, разом будувати державу, розвиваючи дивовижну українську мову, прививаючи
її красу та мелодійність дитині з колиски, спілкуючись та насолоджуючись своїм
скарбом - мовою, мовою для українців,
для української нації, мовою, котра відображає всю міць та силу українського
народу, вирізняючи в такий спосіб його неповторність серед інших народів світу.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.