Курорт на війні

Відпочинок з "родзинкою"...

Нарешті літо. В голову лізе купа думок про те, де і як краще провести ці спекотні дні. Хочеться пригод, цікавих подорожей, нових знайомств… Раптом задзвонив телефон. І через годину спілкування мама сказала, що її друзі з Ізраїлю запрошують нас у гості! На душі радість, адже буда я там останній раз у 6 років і дуже мало що залишилося у пам`яті. Ну ось, один дзвінок вирішив нашу долю. Увесь липень пішов на підготовку документів, пошук білетів на літак… Кожен день був на вагу золота. Нарешті! Білети на руках! Валізи спаковані. Ледь доїхавши до аеропорту, ми, наївні і задоволені спрямували до зони митного контролю. Але через хвилину наші усмішки зникли. «Вона не може летіти. Неповнолітнім, не зважаючи на безвізовий режим, необхідна віза. Або вписати дитину в паспорт батьків.» Змінивши дату відльоту, зі сльозами на очах, ми поїхали додому. В голову лізла неймовірна кількість думок… Чому? Навіщо? Що це може означати? Це знак? Це на краще, чи навпаки?... Ще враховуючи рівень нашого вміння накрутити себе, ці думки наводили жах. Настав день відльоту. Зону митного контролю пройшли без проблем. Політ був неприємним, кожні 5 хвилин потрапляли в зону турбулентності. І ось, нарешті, те, чого я так чекала! Ми в Ізраїлі! Жарке повітря, тепле бурхливе море, друзі, подорожі, смачнюча їжа… Тут все таке інакше, не таке як в Україні! Настав день екскурсії у Віфлієм. Проїхали через кордон до Палестинської автономії і тут нас попередили: «Будьте обережні, в країні неспокійно, не губіться, тримайтеся один одного!» Ми, незважаючи на це, чудово провели час! Відвідали багато храмів, оглядових майданчиків, сувенірних магазинів і ще багато чого неймовірного і цікавого! Повернувшись додому, в новинах почули жах – на території Ізраїлю почалися теракти. Почалося все з обстрілу туристичного автобусу в Ейлаті (найпопулярніше місце для відпочинку). Такого підходу не чекав ніхто! Обстріли розпочалися палестинськими терористами але з боку єгипетського кордону. І, як кажуть свідки, у «єгипетській формі». У той день загинуло 8 людей. Багато поранених. Серце було десь на рівні п`ят. Подруга заспокоювала мене тим, що від нашого міста це дуже далеко (ми жили в Ашдоді). Вона казала, що у звичайних містах обстрілів не буде. Всі вклалися спати. Але сталося те, чого боялися найбільше – о 5:50 ранку місто Ашдод розбудила перша сирена! Один лише страшенний гул вартий  того, щоб від нього тікати. З переляканими обличчями всі побігли до бомбосховища. Вони там є на кожному поверсі у більшості жилих будинків. В голові паморочилося… Було таке відчуття, ніби земля тікала з-під ніг. Міцно обійнявши мене, подруга вся тремтіла. І я разом з нею. Сусідський малюк голосно плакав. Це наводило ще більше неприємних відчуттів. В голові лунали молитви. Останні секунди і…чується вибух, другий. Сльози на очах. Обійми. 45 секунд, поки з Гази до міста летить ракета, напевне, найстрашніші секунди в житті кожного, хто відчув це на собі. 45 секунд є у мешканців міста Ашдод, щоб сховатися. Це дійсно страшно. Коли ти розумієш, що від якихось секунд (!) залежить твоє життя. Коли у будь-який момент може загудіти сирена. Після такого починаєш не просто цінувати Життя, а кожну його мить! Життєві цінності змінюються автоматично. Наступний тиждень південь країни, тобто нас, тримали в напрузі. Місто було немов мертве. Жодної людини на вулицях. У новинах пояснювали правила екстреної поведінки. В період обстрілів було рекомендовано сидіти вдома. Сама по собі виробилася нова швидка система переодягання, в душі всі речі лежали так, щоб за секунду їх можна було одягти, в разі сирени. У бомбосховище ми бігали разів 10. Ночі були страшними. Лякаєшся кожного звуку, кожного найменшого шереху. Прислуховуєшся до тиші. Гуманний Ізраїль в той час доставляє у Газу величезну кількість транспорту з гуманітарною допомогою. А відповідні обстріли проводить не по мирних жителях, як це робить «улюблена» усім світом Палестина, а вибірково, по терористах. Тому ракети в нашу сторону випускають саме з території населених пунктів, добре знаючи, що Ізраїль туди не стрілятиме. Навіть у такій ситуації справжня людина залишається гуманною. Отут і видно, хто є хто.

Тим не менш життя продовжується. Ми продовжуємо сподіватися, ні, скоріше, мріяти про мир у всьому світі. В останні дні нашої відпустки ми, хоч і не зовсім спокійно, проте вже виходили на пляж. Місцеві жителі не втрачають оптимізму і не дають падати духом гостям країни. За цю підтримку ми і трималися. Інакше можна просто з`їхати з глузду. Я дуже вдячна нашим друзям за збережену частину наших нервів та здоров`я. І просто за те, що вони у нас є. За увесь цей період я багато в житті переоцінила. І не так, як звичайно. А по-справжньому. Ми живемо одним моментом і ніколи не знаємо, що чекає на нас найближчим часом. Життя – повітряна кулька. Таке гарне але таке непередбачуване. Це я зрозуміла на власному досвіді. Я дуже вдячна долі за такий серйозний урок в моєму житті!

Катерина КУПРІЄНКО