«Людина і його собака» Франсіса Юстера з Жаном-Полем Бельмондо в головній ролі - прощання із втомленим і постарілим великим кіно 50-60-х років.
Це кіно треба дивитись нічого не знаючи ні про «Умберто
Д.» – римейком якого є «Людина і його собака», ні про хворобу головного героя.
Тоді ви побачите злегка монотонну картину про старого чоловіка на ім*я Шарль,
який майже нікому не потрібен. А поруч лише його собака, а точніше Його Собака.
Адже герой називав свого пса саме Моя Собака. Від цих слів по шкірі пробігали
мурашки, адже крім цієї вірної дворняжки Шарля нічого не тримало в житті. Його
Собака – це його найближчий товариш, його підтримка.
Але фільм неможливо дивитись «з чистого аркушу». Фільм
1952 року режисера Вітторіо де Сіка «Умберто Д.» є занадто важливим для історії
кінематографу. Франсіс Юстер переробив сценарій, переставивши акценти, інколи
переосмислюючи його, а інколи віддаючи йому перевагу та шану.
Картина вийшла така ж болісна як у Сіка, але зовсім під
іншим кутом. «Людина і його собака» - це драма боротьби помираючого, гниючого
людського тіла з примхами життя, сподівань на краще до самого кінця.
Цікаво й те, що ця роль Жан Поля Бельмондо – перший вихід
на екрани після пережитого інсульту. Актор подолав параліч, навчився заново
говорити і, погоджуючись на зйомку поставив умову: знімати його таким, який він
є. «Я бачив оригінальний фільм Вітторіо де Сіка, який майже п'ятдесят років
тому знімав мене в «Чочарі », я прочитав новий сценарій Франсіса Юстера. Цей
персонаж - це я », сказав Бельмондо про свою, можливо, останню роль.
Фільм починається з того, що Шарль отримує по голові від
хуліганів на мітингу пенсіонерів. Так, йому хотілося битися, відчувати себе
вагомим. Далі його чекав ще один удар. Удар від близької людини. Удар зради
коханої жінки, у новому житті якої не було місця для старого Шарля та його
собаки. Він був покинутий. Нічий. Він просто стомився жити. Єдине, що в нього
було – це Його Собака, яка була не просто вірною опорою, а чимось на зразок
частини тіла, чи, скоріше, частини душі, яка чіплялася за життя. Так, він
зустрічав милих людей, в яких були «такі ж собаки». Але що з того? У нього
просто більше не було сил…
Але головні сльози у фільмі викликає не лише возз'єднання
собаки з людиною, а сам вигляд Бельмондо. Деякі критики кажуть, що цей фільм –
картина життя актора. Але ж у реальному житті Жан Поль Бельмондо зовсім не
одинокий, не бездомний і не стомився жити. А у фільмі глядачі бачать
реалістичну картину життя. Картину, яка є сценарієм життя не однієї тисячі
людей. Тут немає ні краплі нав’язливої сентиментальності. Є лише Людина, Його
Собака, і їх неперевершені образи. У діалогах майже постійно Шарль мовчить, а
на запитання відповідає жестами, поглядами, мімікою. Це стало однією з запорук
заглиблення глядача у кіно, невідривності очей від екрану. Таємнича посмішка не
зникала з його обличчя. А у очах його стільки мудрості і сил, що, дивлячись у
них, здається, ніби тіло наповнюється бажанням жити. Це дивне почуття.
Цей фільм дає нам надію на те, що ми не завжди одинокі.
Треба просто подивитися навкруги, можливо, навіть Ваша Собака прикрасить Ваше
Життя до невпізнання. На тебе дивиться застаріле, стомлене велике кіно. Колись
воно було молодим. Тепер стало легендарним. А Жан Поль Бельмондо залишається
чудовим, неперевершеним актором, і камера любить його ледь не більше, ніж
раніше.
Катерина КУПРІЄНКО
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.