Про засади державної мовної політики.

Чи відповідає новий мовний закон європейській хартії регіональних мов?..

Перш за все, коли я читала закон про засади державної мовної політики мене хвилювало наскільки він відповідає європейській хартії регіональних мов. При аналізі двох документів одразу виплило декілька, на мою думку, цікавих моментів:

1) В частині першій хартії, окрім мов регіональних та мов національних меншин, дається дефініція поняттю «нетериторіальна мова» - тобто така, регіон розповсюдження якої виокремити важко чи неможливо. Щодо цих мов, розробники хартії пропонують більш  «продумано» та обережно застосовувати міри по їх «захисту та збереженню». Вірогідно, розробники Хартії розуміли, до якого безладу може призвести формальне визнання «нетериторіальної» мови регіональною (адже визнавати доведеться в межах чи не всієї країни).

З огляду на це одразу виникає питання – а хіба російська не є в Україні «нетериторіальною»? Виходить, законодавці, постійно апелюючи до Хартії, в результаті знехтували її ж положеннями.

2) Щодо захисту регіональних мов і мов нац.меншин, європейська Хартія пропонує, зокрема у сфері середньої освіти:

«і) забезпечувати доступність середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або

ii) передбачити надання суттєвої частини середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або

iii) забезпечувати в рамках середньої освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину навчальної програми; або…»

Якщо ми візьмемо, знову ж таки, російську - чи не було в нас російської у шкільній програмі? Не існувало російськомовних шкіл, у кількості, що повністю задовольняла потреби російськомовних громадян?

Втім, незважаючи на те, що все це ми вже мали, Ківалов-Колесніченко з мовним прапором в руках та званням захисників прав нац.меншин, декларують (ст. 20, кому цікаво):

«2. Громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється у відповідності з потребою громадян згідно з законодавством України про освіту.

7. В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин. Об’єм вивчення регіональних мов або мов меншин визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мови на відповідній території.

8. У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мовою).»

Тобто в Україні все по максимуму: якщо в Хартії прописано, що для захисту регіональної мови її достатньо вивчати кілька разів на тиждень у класах з державною мовою освіти, Ківалов-Колесніченко пропонують на територіях розповсюдження регіональних мов створювати школи, а на крайній випадок – класи, де діти, взагалі, отримуватимуть освіту іншою мовою. При цьому шановні депутати підносять це як свою перемогу та, особливо, перемогу усіх російськомовних громадян, закривши очі на те, що в Україні, принаймні, щодо російської мови така система і працювала.

До того ж, з огляду на такий демократичний законопроект, виникає питання: а якщо я захочу вивчати в університеті, наприклад, журналістику, але на рідному караїмському (якщо в одному з українських сіл його визнають регіональним) – чи зможе держава забезпечити реалізацію мого права? Сумніваюся. Тож куди вимушені будуть податися діти, які завдяки демократичному закону Колесніченка-Ківалова в середній школі вчилися на регіональній мові?

3) Щодо забезпечення прав носіїв регіональних мов і мов нац.меншин у соціальній сфері, Європейська Хартія пропонує (якщо це доцільно і можливо):

«... забезпечувати, щоб установи соціального забезпечення, такі як лікарні, будинки престарілих і гуртожитки, мали можливість здійснювати лікарський прийом - обслуговування осіб, які користуються регіональною мовою або мовою меншини і потребують догляду за ними в силу слабкого здоров'я, віку або з інших причин, їх власною мовою»

Однак, в законі К-К з цього приводу жодного слова. Тобто, дорогі представники нац. меншин, навчайтеся, спілкуйтеся, але в лікарні вам доведеться якось пояснювати лікарю, що саме в вас болить, адже мед.працівник не знатиме кримсько-татарського, молдовського, болгарського, румунського тощо.

4) Натомість по максимуму К-К вирішили реалізувати принцип захисту регіональних мов у ЗМІ.

Якщо Європейська Хартія пропонує створити радіо- чи телекомпанію, що віщатиме регіональною мовою на території її розповсюдження, або, хоча б забезпечити мовлення радіо- чи телепрограми цією регіональною мовою, то закон К-К дозволяє повсюдно на території розповсюдження регіональної мови використовувати цю саму мову. Тобто, реалізується принцип «Українська? – До побачення!»:

 «Телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами, – як однією, так і кількома мовами. Обсяги загальнодержавного, регіонального і місцевого мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин мають відповідати чисельності мовних груп і визначаються самими мовниками.»

З огляду на це, напрошується висновок: російськомовні громадяни України, завдяки закону К-К, отримають…все те, що вже мали, просто в необмеженій кількості коштом мови української. Представники інших нац.меншин, які назбирають необхідні проценти, аби їхню мову таки визнали регіональною, в результаті стикатимуться з бар*єрами всюди за межами свого лінгвістичного «регіону». На більшості території України їх просто не розумітимуть!

Так, а ще, всі чиновники, матимуть вивчити регіональні мови чи витрачати бюджетні кошти на перекладачів.

А взагалі, споглядаючи на такі сумні українські реалії, непродумане законодавство, близькість виборів та парламентські баталії, хотілося б одного, щоб українці зрозуміли всю «фейковість» нового мовного закону. Щоб представники Сходу не побігли на виборчі дільниці голосувати за ПР, тому що останні, наче б то, виконали передвиборчу обіцянку (навіть смішно стає від самого словосполучення «виконали передвиборчу обіцянку» у контексті згадки про українських нардепів), а представники Заходу – не помчали підтримувати «опозиціонерів», які за рахунок нового закону розраховують отримати чимало дивідендів.

Щоб українці нарешті зрозуміли остаточно, що наші політики готові використовувати дуже делікатні, «займисті» питання, які можуть підірвати державні засади, аби тільки відвернути увагу населення від економічних та соціальних проблем, корупції, інфляції, загрози дефолту тощо.

***

І останнє, що хотілося б зауважити – для тих, хто думає, що нічого поганого у новому мовному законі нема. Європейську Хартію регіональних мов ратифікували 24 країни з 47-ми країн-членів Ради Європи.

Держави, що мають значну кількість російськомовного населення, такі як Грузія, Болгарія, Молдова, одні - хартію не підписали, інші - не ратифікували.

Держави, що тримають курс на побудову держави-нації (Турція, Франція), перша - взагалі не підписала хартію,  друга - не ратифікувала.

Держави, що пам*ятають, радянську окупацію (Латвія, Литва, Естонія) хартію не підписали. Бельгія, що має три офіційні мови – хартію не підписала.

Чи так нагально був необхідний Україні закон про мови? Ще й такий, що позбавляє українську – її положення? Певно, що ні…не зараз, і не в такій «розколотій» (не тільки лінгвістично, а й релігіозно-культурно) країні, як Україна.