Про що скиглять і не скиглять справжні патріоти ?

До певного віку, років до шести, я ніколи не чув української мови, взагалі.

    А ,ні, брешу, знаєте, чув, - у дитячому садочку до нашої групи прийшов  хлопчик-чорнобилець. Він якось криво говорив, затягував малозрозумілі слова, неприродно «бекав» і «гекав».

А колір шкіри у нього  був дуже тьмяний. Я, як зараз пам’ятаю,  ніби хлоп з народження не мився. Я одразу його зненавидів. Певно, не тому, що він говорив українською чи убого виглядав, а тому що він мав додаткову порцію печеньок і соку.  Ми з пацанами пояснили прибульцю,  що у нас прийнято «ділитись». Тому свій бонус  у  чверть печеньки  і сто грамів , без сорому розведеного соку, я одержував. Що зробиш – суворі дев’яності, не доїдали всі.    

   У мене не було вишиванки, не було старих фотографій, де були б мої пращури  у вишиванках. Я не бачив вишитих рушників. Не молився Бозі, коли лягав спати. Я спокійно зростав на вулицях, що були названі на честь найуспішніших комуністичних катів. 

   Але у першому класі, я зрозумів, що є  дві мови - одна, на якій я говорю і всі, хто мене оточує. І ще одна, наче схожа на мою, тільки там є «і»  з крапочкою, і вона позначає  «и» у моїй мові, а ще замість розділового знаку – закарлючка, що зветься «апострофом». 

   За все навчання у школі не пам’ятаю жодного цікавого твору з української літератури. Все дуже нудне, в’язке, тягуче та відірване від реальності, ніби не про цей світ писане.        

   Перші паростки національної ідентичності прорізались на уроках історії. Щоб ви розуміли, наш шкільний історик не мав вус, автентичного чуба і не курив люльки, а мав російське прізвище  - Ажищєв. Належав до типу : людина радянська, звичайна. Хоча був хорошим фахівцем та істориком, напевно від Бога.  

  Мені видається, що саме той період мого навчання у школі,  «історія», як предмет був найменш політизований (період другої каденції Л.Кучми ) і нікому не цікавий. Партія Регіонів – була немовлям та бавилась у манежі Донецької області.  

  Я ставився до всього українського – ніяк. У багатьох випадках вживання  української  мови на ТБ здавалось мені притягнуте за вуха,  ніби родзинки у тістечках. Немовби і смачно з ними, проте можна і без них обійтись.  Поряд з тим, я непомітно споживав купу україномовних шоу,  зокрема телеканала ІСТV :  «Територія-А», « Альф», «Гей, Арнольд», та ін.   

   Уява про Україну, як державу, як культурну скарбницю було доволі примарним років до 17-и.

  Я не переймався патріотизмом, чи не патріотизмом, не плекав теплих чи холодних національних почуттів. Я не знав, що таке - Комплекс Національної Меншовартості. Хоча про найсвятішу корову справжніх українських патріотів чув неодноразово. Вона називалась - Багатостраждальна Україна.

   Багатостраждальна Україна це така штука, яка живе під ліжком у кожного маленького галичанина, волинянина, прикарпатця, закарпатця, подолянина та інших, нею також можна лякати  і старих дідів з вусами.

  Чому сукупний образ Багатостраждальної України такий живучий, небезпечний і мною не ненависний ?

   Все вельми просто, бо ж цей образ, в уяві має вигляд аналогового годинника з циферблатом і стрілками. Він продукує підсвідомий страх повторення страшних подій минувшини. Цей сукупний історичний портрет нашої неньки мусить зайняти десь-якесь місце на історичній поличці і рясно орошатись пилом років.

  Однак, що ж тоді буде предметом патріотизму? Адже за 20 років майже не створено оновленого, сучасного типу патріотизму, де в країнах Західної Європи він модифікований економічними здобутками, здобутками капіталістів, що стали надбанням громадськості.  

    Якщо ми викинемо «багатостраждальну Україну» на смітник історії чи більш цивілізовано, як я описав вище, українським патріотам не буде про що скиглити?
Саме так. 

  Хіба важко зрозуміти кожному, у кого «душа болить за Україну» декілька основних речей ?
 

   Якщо нація пережила Голодомор, масові розстріли, дві світові війни, дістала багатомільйонні жертви, кілька разів втрачала свій  цвіт, і зараз ще досі існує її мова, її культура, ба навіть у неї власна держава є з найбільшою територією у Європі, то як її можна знищити? Це ж неможливо! Її можна попсувати, підбити, поранити, але не вбити.
Хіба це важко усвідомити? І зупинити свою кріпацьку агонію? 

Мені,як людині, котра була сформована на "безнаціональних" цінностях, і яка лише кілька років намагається відшукати свою ідентичність, приміряючи різні варіанти української ідентичності, все ж таки  вважається очевидним, що "козацькому роду нема переводу". Що варто вже шукати інші підходи до вияву любові до своєї Батьківщині, годі її жаліти. 

   Скільки можна заслинювати  телевізійні ефіри та шпальти газет? Усвідомте, що як би була така сила, котра могла нас асимілювати,  проковтнути повністю, це б вже сталося кілька сот разів.

Україна -   найживучіша пройдисвітка, яку я коли-небудь знав і ніякі мовні, квотні, освітні закони її не задушать, так і знайте.