Пряма демократія як складова інституту всеукраїнського референдуму

Інститут всеукраїнського референдуму з урахуванням специфіки елементу безпосередньої демократії в Україні

Питання референдуму, як інституту прямої демократії, на даний момент в нашій країні залишається більш ніж болючим. За 20 років незалежності в Україні відбулося понад 150 місцевих референдумів (на 135 з яких були ухвалені конкретні рішення), більшість референдумів відбувалась в 90-х роках. Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» на сьогодні фактично не дає змоги реально використовувати даний інструмент прямої демократії.  Закон юридично та морально застарів.

Це відбувається у зв’язку з суперечливими позиціями, а саме – протиріччю інтересам влади. Не вдається навіть ініціювати стадію проведення референдуму. Крім того, слід враховувати, що досить часто ініціювання всенародного опитування (референдуму) використовується у провокативних і популістських цілях. За думкою В.Януковича щодо питань винесення положень конституційної реформи на референдум, щодо питань  необхідності ініціювання нових змін до Конституції України, щоб збалансувати відносини Президента і уряду та ін. гострих питань, було зазначено: «Цей захід не дасть можливості стабілізувати ситуацію в країні, а лише розділятиме народ».

Однак, у 2004 році незавершена конституційна реформа стала причиною політичної кризи інститутів влади в країні протягом останніх років.

Ситуацію в країні можна виправити тільки шляхом конституційних змін, затверджених на всенародному референдумі, на основі політичного консенсусу і з урахуванням національних пріоритетів народу України.

Додатково, всенародне голосування повинно значно підвищити авторитет самої Конституції та ускладнити її імовірні подальші зміни, що скріпить позиції країни.

Інститут референдуму має право на життя в нашій країні та дозволить внести корінні позитивні зміни в усі сфери її життєдіяльності, повторююсь, це є інструмент прямої демократії.

У зв’язку з необхідністю закінчення конституційної реформи в Україні особливої актуальності набуло питання організації та проведення всеукраїнського референдуму.

У Конституції України не зазначено, що зміни до Основного закону (окрім розділів І, ІІІ та XIII) або новий проект Конституції в цілому, мають затверджуватися саме на всеукраїнському референдумі. Однак, враховуючи гостроту політичних конфліктів навколо конституційного питання щодо змін Основного Закону України (Конституція 1996 р, зміни до Конституції 2004 р., кампанія по внесенню змін до Основного закону, яка розгортається сьогодні), існування загрози, у разі формування у Верховної Раді України конституційної більшості, зміни основних засад держаного устрою під тимчасові інтереси цієї більшості, - все це робить загальнопоширеним у політичних та експертних колах визнання необхідності затвердження нової Конституції саме на всеукраїнському референдумі.

Результати, які будуть отримані після проведення референдуму, значно ускладнять  процедуру ймовірних подальших змін, оскільки те, що було затверджено на всеукраїнському референдумі таким само референдумом може бути скасовано, як це наголошує ст.45 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» .

Реалізація цього питання виявилася ускладненою як особливостями процедури проведення всеукраїнського референдуму, яка визначена у нині діючій Конституції України, так і розбіжностями, що існують між Основним Законом та Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

На основі існуючого законодавства у 2000 році було проведено всеукраїнський референдум з метою внесення змін до Конституції України, однак, його результати залишилися не імплементованими та існувала громадська позиція щодо недостовірності цих результатів.

За проведеним аналізом, за останні 8-ім років різними політичними силами робилися неодноразові спроби організувати проведення всеукраїнського референдуму. В цілому, їх мета носила деструктивний і небезпечний для стратегічних національних інтересів України характер.

Зокрема, у 2005 р. СДПУ(о) спробували зібрати підписи на підтримку проведення всеукраїнського референдуму з питань вступу України до НАТО та ЄЕП.

У 2007 р. Партія регіонів намагалася (із порушеннями закону в частині організації та збору підписів на підтримку проведення всеукраїнського референдуму) винести на всенародне голосування три питання: надання російській мові статусу другої державної, виборність голів обласних і районних адміністрацій, позаблокового статусу України.

З цієї саме причини у 2007 р. були невдалими заходи щодо ініціювання проведення всеукраїнського конституційного референдуму Блоком Юлії Тимошенко з 9 питань, деякі з них: про форми правління в Україні, всенародного обрання суддів, скасування недоторканості для керівництва держави, суддів та народних депутатів, посилення боротьби з корупцією тощо. Характер поставлених питань зазнав широкої критики експертів, оскільки у майбутньому міг призвести до серйозних проблем з їх розумінням та імплементацією. Обидві політичні сили тоді заявляли, що проводять збір підписів без реєстрації ініціативних груп у Центральній виборчій комісії, як цього вимагає закон, оскільки вважають, що Конституція України дозволяє цього не робити.

В подальшому Комуністична партія України оголосила, що зібрала достатньо підписів на підтримку проведення референдуму щодо оголошення Президенту України недовіри. Однак, у Конституції України рішення всеукраїнського референдуму не є причиною дострокового припинення повноважень як Президента України, так і Верховної Ради України.

            Отже, за виключенням всеукраїнського референдуму 1991 р. щодо підтримки Акту проголошення незалежності України, весь наступний досвід із проведенням референдумів в Україні був негативним. Частково, через недосконалість існуючого законодавства, частково, в силу специфіки даної форми безпосередньої демократії, яка дозволяє використовувати всенародне опитування у досить провокативних цілях.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» має розбіжності із нормами Конституції України у деяких питаннях:

-          визначення предмету проведення референдуму,

-          визначення суб’єктів ініціювання проведення всеукраїнського референдуму,

-          визначення суб’єктів призначення (проголошення) проведення всеукраїнського референдуму,

-          визначення різних категорій референдумів тощо.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що нова Конституція в цілому не може затверджуватися на всеукраїнському референдумі, доки Верховна Рада України не внесе відповідні зміни до Основного закону і ці зміни не будуть підтримані відповідно до ст. 156 на всеукраїнському референдумі. Окрім цього, необхідно буде проводити два референдуми, відповідно до роз’яснень Конституційного суду: на першому з’ясовуються питання щодо необхідності прийняття нової Конституції України, на другому може затверджуватися сам новий проект Конституції України.

З одного боку, така процедура імплементації рішень, прийнятих на конституційному референдумі, унеможливлює затвердження нової Конституції України, або окремих змін до неї в обхід Верховної Ради України в її нинішньому кризовому становищі, з іншого - ускладнена процедура стає бар’єром на шляху організації проведення політичними силами референдумів деструктивного чи популістського характеру.