Четверта влада: легітимність рефлексії

Лише спираючись «поліфонію» легітимностей, політичні структури «генерують владу» і виявляють стійкість щодо глобальних викликів і криз.

Є щось знакове у тому, що всесвітній день демократії та день пам’яті загиблих журналістів у нашій країні відзначають майже одночасно. Це ніби теза й антитеза в діалектиці, адже демократія означає народовладдя, насильство ж, навпаки, є свідченням безсилля влади або безвладдя.

Насильство у політиці є одним із симулякрів влади – його використовують як технологію штучного створення владних відносин між правлячим класом і підданими в умовах кризи легітимності. Технологія не виняткова й не нова: це – як синтетика за ціною органіки, підробка замість мистецького витвору, «матриця» замість реальності.

У політиці антиномія «насильство vs влада» означає, за влучним спостереженням відомого російського кратолога А.Міграняна, авторитаризм замість авторитету, монолог замість діалогу, зверхність сили і майна над людяністю і компетентністю.

Чи лікує подібна «ілюзія влади» кризу легітимності? В теорії політики загальновизнано й аргументовано, що все-таки лікує, але приблизно так, як гільйотиною можливо вилікувати головний біль: замість кризи легітимності відбувається втрата легітимності, що, зрештою, спричинює до остаточної  втрати влади. «Насильство може зруйнувати владу, але ніколи не може її замінити. Перемога є поразкою, ілюзорною нагородою, бо ніхто не зможе керувати мертвими. Тому за рідкісної політичної комбінації сили і безвладдя, … відомої як тиранія, – міркує у «Становищі людини» Ганна Арендт, – страх обумовлений не лише її жорстокістю, … а насамперед – безсиллям та марнотою, на які вона прирікає як правителів, так і підданих. Тиранія завжди характеризувалася безсиллям своїх об’єктів, які втратили людську спроможність діяти і говорити спільно».

«Досить законопатити всі вікна, щоб потім можна було без всяких особливих проблем покінчити з громадянським суспільством. І з опозицією. І з усіма, хто сьогодні сподівається «домовитись», – написав головний редактор ТВі Віталій Портников після нещодавньої акції громадянської підтримки телеканалу на Михайлівській площі. – У темряві завжди легше працювати тим, хто зневажає свободу». В даному випадку поняття темряви викликає цілком однозначний асоціативний ряд. Це – згаслі екрани електронних мас-медіа, як у ситуації з адміністративним тиском на ТВі та Lb.ua, це темники, які уніфікують смисли у медіа-просторі, це, зрештою, усі ті численні «невидимі фронти», де скоєно злочинні дії проти журналістів.

Що ж до знайомого усім глядачам ТВі словосполучення «простір свободи», то для мене – «вихідця» з філософського факультету – воно чомусь завжди асоціювалось із поняттям «простору появи», яким у творах Ганни Арендт позначено громадсько-політичну сферу. «Простір появи виникає там, де людей єднає спосіб мовлення і діяння, … і зникає не лише з розсіянням людей, … а зі зникненням чи забороною самої діяльності», – констатує вона. Важко втриматися від спокуси конкретизувати цей теоретичний постулат у термінах демократичних прав і свобод, серед яких – свобода слова, що є втіленням  атрибутивних рис демократії – плюралізму та вільного обміну інформацією.

«Політична сфера, – пише Ганна Арендт, – виникає безпосередньо з колективного виконання, з «поділу словами та справами». … Влада відповідає умові множинності, завдяки якій вона починається. Саме тому владу можна розділити, і взаємодія із контролем та балансом навіть генеруватиме більше влади, доки така взаємодія буде жива».

Отже, класична тріада поділу влад, доповнена «четвертою гілкою» мас-медіа, забезпечує розширену форму соціальної комунікації і є об’єктивним процесом структурної диференціації політичної сфери, що забезпечує її системну стійкість і поступальний розвиток.  Секрет підтримання рівноваги у політичній системі, самозбереження і розвитку системи, лежить саме в інституційній площині поділу влад: чим більша кількість носіїв ресурсу влади у спільноті, тим більше в ній джерел і типів легітимації політичного порядку.

«Як і довіра між людьми, легітимність є «невидимим інститутом». Демократична легітимність передбачає залучення громадян  на основі відчуття кожним власної значущості. Більш широке і вимогливе визначення легітимності є, в зв’язку з цим, структурною складовою поглиблення демократій», – вважає професор, керівник Центру політичних досліджень імені Раймона Арона П’єр Розанвалон.

Саме у цьому, насправді, можна відшукати ефективні «ліки» від криз легітимності. Наприклад, процедура вільних виборів законодавчої влади надає парламентаріям «легітимність довірених осіб», не беручи до уваги їхні фахові якості. «Ліками» від неминучої кризи цього типу легітимності є принципи рівного доступу до державних посад та конкурсного відбору у виконавчій владі – вони формують «легітимність компетентності». У свою чергу, засобом від фальсифікування результатів виборів і конкурсів є принцип незалежності правосуддя, який дає судовій гілці влади «легітимність безсторонності». Наблизити ж загальне до окремого і виправити те, що залишається поза увагою державної політики, де інтерес більшості приймається за волю цілої спільноти, допомагає «четверта влада». Принцип свободи слова забезпечує медіа-товариству «легітимність рефлексії», яку П’єр Розанвалон характеризує як «пильність, активну присутність серед лю­дей, бажання намалювати якомога точнішу картину світу, враховувати всі аспекти тієї чи іншої проблеми і не нехтувати жодною конкретною ситуацією». Мас-медіа допомагають владі досягти того, що Ганна Арендт називала «віддзеркальним зануренням у світ» – розширенням власної думки через врахування множини інших думок.

Лише спираючись «поліфонію» легітимностей, політичні структури «генерують владу» і виявляють стійкість щодо глобальних викликів і криз. Якщо ж хтось намагається сьогодні, «на порозі» третього тисячоліття, розуміти легітимність як банальний «регулятор примусу» та переконаний, подібно Луї Бланку в ХІХ ст., що «суверенітет не знає поділу», – то втрати влади йому не уникнути, скільки б не було «зачисток» і концентрації ресурсів «про запас».  На підтвердження своєї думки знову зацитую Ганну Арендт: «Владу (як і засобів злочину) неможливо накопичити і зберегти для крайньої необхідності – вона існує лише у своїй актуалізації. Там, де влада не актуалізується, вона минає…  актуалізується влада лише там, де слова і справи збігаються, де слова не порожні, а справи – не брутальні, де слова не використовуються, щоб приховувати наміри, а щоб виявляти дійсність, і справи слугують не засобом для насильства та руйнування, а засобом для встановлення стосунків та творення нової дійсності».

Українська правда, 18 вересня 2012 року: http://www.pravda.com.ua/columns/2012/09/18/6972949/