Відповідальність за порушення особистих немайнових прав повинна носити саме немайновий характер.
Якби я заповзялась
позиватися до суду на усіх, хто коли-небудь звів на мене наклеп, то вже давно
збанкрутувала б на судових митах. Це був би сповнений марноти пошук „чорного
кота в темній кімнаті”, адже у наклепів ніколи не буває авторів і свідків – є
тільки ретранслятори зразка „і я – не я, і хата – не моя”.
Тому формат
цивільно-правового вирішення питань захисту честі, гідності та ділової
репутації більше подібний на „бій з тінню”: зусиллями і коштом потерпілого
наклепник здобуває офіційну трибуну та легітимну можливість „наклепати” іще
більше.
Крім того,
знаємо з законодавства, що обов’язок доведення моральної шкоди від відомостей,
які не відповідають дійсності та ганьблять честь, гідність і ділову репутацію,
цивільне правосуддя покладає на позивача – тобто на самого потерпілого, який ще
й сплачує за цю „можливість” немалий судовий збір. В теорії, звичайно, відповідний
збір надалі має бути відшкодовано наклепником, але до цього треба ще „дожити”,
пройшовши через „усі кола” суду і
виконавчої служби. І якщо таки „дожити”, то моральна і матеріальна шкода від
наклепу тоді виглядатиме невинним непорозумінням порівняно з тим „атракціоном небаченого
цинізму”, який запропонує усім поціновувачам справедливості вітчизняна судова
система.
Мабуть, виходячи саме з таких сумних реалій, український
парламент (в особі ініціатора – народного депутата Віталія Журавського) вирішив
„розширити” порядок юридичного захисту честі, гідності та ділової репутації
кожного з нас як громадян України, додавши до цивільно-правових інструментів (спростування,
відповідь, стягнення) ще і кримінальні – виправні роботи (до 2-х років) та
обмеження або позбавлення волі (до 5 років).
З таким інструментарієм захист особистих
немайнових прав на честь гідність та ділову репутацію мав стати настільки
„надійним” (наприклад, як надійність вогнепального пострілу супроти водяної
„бомби”), що багатьом з нас, попри об’єктивну особисту незахищеність, все ж стало
моторошно. Тому і спрацював у суспільстві колективний „інстинкт самозбереження”.
Усі – за ефективну оборону від наклепу, але його криміналізація – це точно
заступ „за межу необхідної самооборони”.
І хоч зусиллями самоорганізованої журналістської
спільноти це питання на сьогодні ніби знято (принаймні, з порядку денного
Верховної Ради), однак воно і не закрито, про що відверто зазначає однопартійка
пана Журавського, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань
свободи слова та інформації Олена Бондаренко.
І „юридично-інформаційний” привід, бачимо, теж не
втрачає актуальності: не далі, як учора стало відомо про цивільний позов
регіонала Антона Яценка про захист честі, гідності та ділової репутації супроти
журналіста ТВі Артема Шевченка за його Facebook-пост із недостовірною
інформацією.
Як йдеться із тексту позову, на разі депутат не
вимагає для журналіста жодних майнових санкцій для відновлення своїх особистих
немайнових прав – він вимагає лише „спростування”, що є симетричною й
адекватною противагою до наклепу.
„Цивільно-правове
поняття „спростування” має конституційно-правове закріплення. Так, ч. 4 ст. 32
Конституції кожному гарантовано право на спростування недостовірної інформації
про себе та членів своєї сім’ї. Цей спосіб захисту є спеціальним: його
специфіка полягає в немайновому характері тих благ, які підлягають захисту, і в
тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до
порушення особистих немайнових прав, – роз’яснює професор
кафедри цивільного права КНУ імені Тараса Шевченка Олена Кохановська. – Спростування
має відбуватись, як правило, у формі, ідентичній поширенню інформації, а коли
це неможливо чи недоцільно, – в адекватній чи іншій формі, з
урахуванням того, що воно повинно бути ефективним. Крім того, спростування
обов’язково має бути проведено або підписано особою, яка поширила неправдиву
інформацію і цим порушила особисті немайнові права фізичної особи. У
протилежному випадку застосовуються інші способи захисту – відповідь, висловлювання своєї думки тощо. Спростування недостовірної
інформації як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної
особи має застосовуватись незалежно від того, була в діях заподіювача вина чи
ні (ч. 6 ст. 277 ЦК)”.
Разом з тим,
експерт вказала на істотну процесуальну ознаку „спростування”: воно є, по суті,
добровільним визнанням факту поширення відповідачем недостовірної інформації, і
на підставі цього добровільного визнання у позивача в подальшому з’являється право
вимагати матеріальних санкцій – відшкодування збитків та компенсації моральної
шкоди. Тому є ризик, що наступним кроком ображеного депутата щодо журналіста
можуть стати грошові стягнення. На цю обставину варто звернути особливу увагу як
при побудові лінії захисту, так і при ймовірному укладенні мирової угоди, про
наміри щодо якої, за словами журналіста Артема Шевченка, заявив і сам народний
депутат.
Натомість
Антону Яценку, як ініціатору судового процесу і водночас – чинному і
майбутньому народному обранцю та законодавцю, – слід звернути особливу увагу на
інше: одним із засадничих принципів правової держави в цілому, і сучасної
доктрини цивільного права зокрема, є наступний: „Відповідальність за порушення особистих
немайнових прав повинна носити саме немайновий характер”.
Виходячи з цивільно-правової логіки, будь-яка матеріальна або фізична помста за наклеп є об’єктивним фактом „перевищення
необхідної самооборони”. Тому, перефразовуючи свого улюбленого автора – Оскара
Уайльда, – ризикну зауважити: „Не слід „стріляти” в журналіста – він працює, як
уміє”. Непрофесійність будь-якої людини – це її персональна репутаційна вада, вступаючи
ж у судову дискусію, сторони спору взаємно переймають репутаційні вади один
одного. Як наслідок, конфліктні соціальні й політичні практики, немов шкідливий
вірус, стають „загальним надбанням” і набувають суспільного масштабу. Тож
краще, не судіться, і не будете осудні, наслідуючи вічній християнській істині.
А в разі, якщо раптом „здали нерви” і дійшло до суду – укладайте мирові угоди,
– нехай загальним надбанням, замість конфлікту й деструктиву, стають
гуманістичні та правові принципи організації суспільного життя.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.