Я не хочу в емігрантський рай або Гоп-стоп, Канада!

З рідного пекла в емігрантський рай

Коли уві сні тобі шалено хочеться в рай, а ти прокидаєшся, і на тебе чекає пекельний ранок.

Коли до пів четвертої ночі готуєшся до семінару і навіть кава не допомагає, бо ти, власне, нетиповий журналіст, який кави не п’є взагалі.

Коли ранок починається з того, що  о 10 годині дзвонить будильник, ти його наводиш на 10.15, а тоді, на 10.30, згодом на 10.45, потім ця типова процедура тобі набридає, і ти взагалі закидаєш телефон чим далі, щоб потім проспати усе на світі. Ні, день не починається з ранку, власне ніколи нічого з ранку не починається, усе починається з обіду.

Коли ти хочеш зайняти місце в тролейбусі, але не встигаєш оглянутись, як там уже сидить справжній «джентльмен».

Коли громадсько-транспортний інтим під назвою «Шпроти» зашкалює і я відчуваю мільйони ніг на моїх ногах, і ні один їх власник не хоче вибачитись.

Коли твій день снікерсує по повній програмі, і вже не треба «Редбул», що надає крила.

Коли казан у твоїй голові закипає і немає того, хто може пригальмувати тебе…

….тоді я починаю думати про те, а як же там, далеко за океаном, і поки чиїсь кінцівки далі танцюють тролейбусне танго на моїх ногах, мій мозок активно працює, я згадую розповіді знайомих, які побували в Канаді, ще раз дивлюсь на свої кеди, де пристрасне танго змінилось на не менш жагучу сальсу,  і розумію, як же сильно я хочу:

-                    в країну, де навіть брудний бомж, зачепивши тебе ненароком, скаже «сорі», а не туди, де двохметрові «леді» в лабутенах і не подумають вибачитись перед старенькою бабусею, бо їм з висоти пташиного польоту не видно світу земного;

-                    туди, де люди не купуються за пачку гречки не тому, що їм це не потрібно, а тому, що політики їм перед виборами цього не пропонують;

-                    туди, де в туалети не потрібно посилати розвідників;

-                    туди, де в магазинах дадуть книгу скарг, а не пошлють в те місце, для якого на карті світу ще не знайшли позначення;

-                    в країну, де перед святами знижки, а ціни не скачуть до небес;

-                    туди, де тебе цінують не за те, скільки грошей у твоїй кишені, а за те, скільки звивин у твоїй голові;

-                    в країну, де ще буде ліс, коли наші Карпати зрубають повністю;

-                    туди, де після лікування ти отримаєш здоров’я, а не дубову труну;

-                    туди, де машину змінюють кожного року, а не збирають на неї гроші усе життя;

-                    туди, де доживають до свого пенсійного віку;

-                    туди, де немає «кровосісів» в ролі прем’єр-міністрів;

-                    туди, де твоя мова не стане діалектом;

-                    в країну, де після критичної статті звільнять чиновника, а не журналіста;

-                    туди, де за твоє слово тебе не поб’ють під під’їздом;

-                    туди, де суржик не стане третьою державною, а міністр освіти не говоритиме про рідну мову як «ненужный язык»;

-                    туди, де дороги ремонтуватимуть не тільки перед приїздом іноземних гостей;

-                    в країну, де замість монет не будуть давати жуйки і цукерки;

-                    туди, де ти не «закалєбаєш» продавця, якщо не купиш щось у магазині;

-                    туди, де на дорогах не зустрінеш інспектора Петренка;

-                    в країну, де тобі не продадуть пивка та цигарок до 18;

-                    туди, де життя не стане екстрімом;

-                    туди, де живуть, а не виживають.

Тоді я прокидаюсь від мрій, ховаю свої думки якнайдалі і повертаюсь в реальність. Я не дуже хочу у вашу реальність. Але мені кричать: «Вона не наша. Вона і твоя теж!».  Ні, я не хочу в емігрантський рай. Я просто хочу жити краще, прагнути більшого, не тікати за цим кращим і більшим за океан, а творити усе це тут, поруч, робити життя щасливішим. Я хочу жити не лише для себе, я хочу жити для людей. Не жалітись на те, як погано, а робити хоч щось, аби стало краще! Не їхати в тридев’яте царство у пошуках кращої долі, а розуміти, що доля тільки в наших руках. А поки я і далі роздумую над сенсом життя і намагаюсь відшукати хоч щось небайдуже в обличчях навколо, в переповненому тролейбусі хтось уже витанцьовує гопака на моїх ногах…