Трохи роздумів про Голодомор, Джоунса і журналістську (без)відповідальність

Від річниці Голодомору минуло мало часу. Мені згадались розповіді дідуся і бабусі, і якось це все трансформувалося в роздуми про журналістську відповідальність, як у Джоунса. Словом, опівнічні роздуми

Свідків Голодомору у моїй родині не лишилось. 3 роки тому помер дідусь, через 8 місяців не стало бабусі. Господь дав нам мало часу. Коли дідусь і бабуся ще могли щось розповісти, я була мала і майже не цікавилась такими розповідями, коли підросла я, у стареньких було погано зі здоров’ям і пам’яттю. Та й зараз, якби вони досі були живі, не можу сказати, що розпитувала б про ті страшні часи. Складно бути істориком у своїй родині, коли більше любительські, аніж наукові, історичні розвідки стосуються не якоїсь незнайомої, а тому почасти абстрактної особи, а твоїх рідних, що були міцною опорою в житті.

Власне, єдиним спогадом про голодомор була розповідь про те, як моя прабабця Мотря годувала бабусиного молодшого брата Івана, який народився якраз у 33-му. Ослаблена та голодна жінка не мала молока, тож загортала шматочок буряка в клаптик тканини і давала смоктати малюкові. Той був настільки кволий, що навіть кричати не міг як слід, тож тихенько плакав. У цієї історії – щасливий кінець. Дід Іван вижив, прабабця Мотря померла у рік мого народження, трохи не доживши до 90.

Цієї історії не міг знати Ґарет Джоунс – перший іноземний журналіст, який назвав події 32-33 років Голодомором. І мільйони інших історій він не знав. Проте того, що бачив Джоунс, йому вистачило, аби заявити на весь світ, що відбувається в Україні. Радянським його колегам забракло мови. Не можу їх засуджувати, тому що вони були поставлені в такі умови. За Сталіна вибір був невеликим: або ти прославляєш режим, або ти мертвий чи в Сибіру. Джоунс міг не боятися гніву радянського режиму, тож проявив справжню журналістську відповідальність.

А чи задумувався хтось із нас: що таке оця відповідальність? І в яких умовах працюють сьогодні українські журналісти? І чи можуть вони працювати по-іншому?

Мені не складно відповісти на два останніх запитання. Я майже рік трудилась в обласній газеті, яка «дружила» із владою. Якщо журналісти «Української правди» чи «Кореспондента» є незалежними, тому що працюють у великих впливових виданнях, які читають і продовжуватимуть читати саме завдяки неупередженості, то так само репортери з провінції періодично пишуть статті чи знімають сюжети про милого й доброго губернатора, який вчора відкрив школу, завтра проведе нараду на будівництві мосту, а післязавтра прийме делегацію з якого-небудь штату Америки. Якщо центральні видання у переважній більшості грають за законами ринку і збільшують наклад за рахунок оперативності, глибини аналітики, а більший наклад приваблює більше рекламодавців, і це знову збільшує наклад (безкінечний взаємозалежний ланцюг), то в маленьких містах і навіть обласних центрах власник воліє дружити з адміністрацією, інакше може й втратити своє ЗМІ (прикладів цьому більше, ніж досить). Якщо столичні журналісти є конкурентами в тому числі в хорошому сенсі цього слова, то їхнім провінційним колегам просто немає за що воювати. Аудиторія? Ха! Пенсіонери нікуди не подінуться! Реклама? Так само нікуди не подінеться – немає куди. Нагорода? Премія? Ще смішніше! Максимум 100 гривень від обласної журналістської організації. І хоч би 2 тисяч зарплати вчасно дали. Не можна говорити про всіх регіональних журналістів так. Декому пощастило працювати у незалежних ЗМІ (такі дивом є. Через день бігають по судах), декому – бути власкором центральних медіа. Решту я не можу засуджувати – якщо немає роботи, то й оди губернатору за 3 копійки на місяць здадуться щастям.

Ну а поняття відповідальності витікає з попередніх міркувань. Відповідальність перед власними дітьми, яких потрібно одягти та нагодувати, вища, аніж відповідальність перед читачем/глядачем, який і так її не вимагає.

Але що ж таке «правильна» відповідальність журналіста? Це те, що проявив Ґарет Джоунс. Із цим англійцем Україні безперечно пощастило. Наша країна і наш народ були для нього чужими. Від його статті Голодомор не припинився б. Навіть читачів особливо б не додалося, - Україна була далекою і непізнаною країною. Тим не менше, Джоунс повідомив правдиву інформацію – це і є відповідальність. Його колега Волтер Дюранті, попри те, що також був іноземним і незалежним журналістом, такої відповідальності не проявив. Голодомор був для нього просто голодом. Не стихійним лихом, а чимось на зразок короткої зливи, яка докорінно не змінить життя людей.

Суперечку цих двох журналістів розсудив час. Так само, як і через 80 років після нас розсудять нас онуки й правнуки.

Але коли є такі приклади, як Джоунс, хочеться рівнятися на них. Нехай Ваша аудиторія невимоглива, нехай вона навіть невелика. Хай Ваш матеріал докорінно нічого не змінить, але пам’ятаймо про те, що одинокий палець ламається від удару об стіну, а від удару кулаком ламається вже стіна.

Колеги, ми (і я в тому числі) забуваємо про свою відповідальність у першу чергу перед собою і професією. Давайте не будемо цього робити! Наші попередники допустили Голодомор і Розстріляне Відродження тільки тому, що мовчали. Мовчання – не завжди золото. Іноді це велике зло. Сьогодні в нас є Твіттер, Фейсбук і ЖЖ, - платформи, на яких можна висловити власну думку, і її почують. Говорімо і пишімо, адже спочатку було Слово…