Нагорода знаходить своїх героїв або історія останнього полковника УПА

На світанку 13 грудня пішов із життя останній полковник УПА Василь Левкович.

Нагорода завжди знаходить своїх героїв. Рано чи пізно, але героїчні поступки, або й прості вчинки, зроблені в ім’я народу, стають поміченими та не залишаються осторонь.

На світанку 13 грудня пішов із життя останній полковник УПА Василь Левкович. Серце останнього героя перестало битись на 92-му році життя.

Справжня легенда повстанського руху, 25 років таборів не змогли його зламати. Він був одним із 32-х нагороджених військовою нагородою УПА «Золотий хрест бойової заслуги», але донедавна був єдиним, хто отримав цю нагороду і залишився живим.. Сам же полковник зазначав, що для нього головне не нагорода, а здобуття самостійності державою. «Для мене дуже важливо, що я був одним із двох, хто у 1946 році залишився живим і був удостоєний відзнаки за розпорядженням самого Тараса Чупринки. Інший «хрестоносець» Футало на той час уже емігрував до Канади. А решті моїх побратимів, на жаль, Золотий хрест Бойової заслуги був вручений посмертно», - казав покійний полковник.

 З часу вступу в УПА у березні 1943 року пройшов шлях від рядового до командира Воєнної округи "Буг", у лютому 1946 року отримав високе звання майора Повстанської армії. А наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника, яке командування армії присвоїло посмертно, вважаючи його загиблим. 17 грудня 1946 року чекісти оточили його криївку, звідки витягли тіло отруєного димом командира. Слідство тривало близько року, а 22 липня 1947 року Військовий трибунал МВД Київської області засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Повністю відсидівши покарання. Звільнений він був лише 7 грудня 1971 року.

Він продовжував боротьбу із радянською владою, вимагав оголошення себе не злочинцем, а військовополоненим, не визнавав себе громадянином СРСР, взяв паспорт лише незалежної України.

Василь Левкович згадує про підстаршинську школу, в якій він був у 1943 році: «Ми мали визначений порядок. Підйом. Старшинська школа мала опікуватись харчами, які передавали туди в старшинську школу з Галичини. І після цього, як  відіслали десь на інше призначення, то тут був Польовий командиром старшинської школи. Харчувалися так, як звичайно. Основне наше завдання було – вишкіл. То були бувші студенти в основному з львівського випуску. Харчування доставляли нам з території Галичини і ми харчувались по-військовому. Мали призначення: тоді-то, тоді-то – початок занять; тоді-то, тоді-то – харчування...»  

А гіркі тюремні спогади Василя Левковича викликають співчуття та відразу до радянської влади, у якої гідні люди ніколи не отримували належного, а навпаки, страждали по таборах та в’язницях: «До двадцять четвертого квітня, здається, мене не били. А тоді мені зв’язали руки, зв’язали ноги.  Моє слідство вів полковник Івкін і другий полковник – Тєрентьєв. Деякий час вів слідство капітан. Тоді, коли вже рішили, що будуть бити, вибрали день спеціально під неділю. І там мене били. Спочатку я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ні ходити, ні нічого. В камеру мене вже заволікли».

Історія життя Василя Левковича – приклад героїзму, незламності, справжнього патріотизму для всіх поколінь українців. Полковник УПА Левкович назавжди залишиться символом незламності і перемоги.

Вічна і світла пам'ять...