Урок №1 - любити і вчити свою мову.
Урок № 2 - не плазувати перед Росією.
Урок № 3 - працювати над розвитком демократії.
Коли деякі
знайомі кажуть про Білорусь, що там добре жити, а двірник отримує більше, ніж в
Україні викладач університету, коли рекламують якість білоруської «молочки» та
ковбас, коли запевняють, що на вулицях там чисто аж до блиску, я завжди
заперечую, що там немає свободи слова, а «бацька» сидітиме в президентському
кріслі, поки його не винесуть уперед ногами. Але десь у глибині душі все одно
сидить отой черв’як сумніву, що вимагає доказів. Днями про життя в Білорусі я
дізналась від самих білорусів.
Моя просторова
орієнтація в Києві поки вимірюється категоріями «тут я ходила», а не
поясненнями на зразок «піти прямо до червоного будинку, за ним повернути
наліво», тому, коли туристи просять показати дорогу, то в якості бонусу
одержують безкоштовного гіда. Так було вже з двома італійками та росіянками.
Так учора було і з білоруським подружжям. Вони спитали, як пройти до
Андріївського узвозу. Закінчилось усе тим, що ми пройшлися Подолом,
Андріївським, Пейзажкою і якось опинились на Лук’янівці. Увесь цей час я розповідала їм про Київ та розпитувала
про Білорусь.
Не варто,
мабуть, говорити про те, що екскурсія була україномовною. Віднедавна жоден
російський акцент не здатен підкупити мене настільки, щоб я перейшла на «вєлікій
і магучій». Хіба співрозмовник попросить. Білоруси не просили. Вони навпаки
декілька разів під час прогулянки робили компліменти моїй українській, питали,
чи скрізь вона така гарна, дивувались, чому персонал готелю переходить на
російську з ними – «Мы же все понимаем». А ще
несподівані друзі, як діти, тішились «бурулькам» та назвам українських місяців.
Їх здивувало, що я ще й змогла пояснити семантику цих назв. Вони свої
місяці тільки назвали, розшифрувати не змогли. І взагалі бідкалися, що
білоруської не знають, бо в школі вчили лиш кілька років і то по пару годин на
тиждень, а в Білорусі все російською. І це був урок номер один. Без мови немає
нації, немає знання традицій, немає справжньої любові до країни.
Урок номер два –
це плазування перед Росією. Білоруси бідкалися, що без газу і нафти, звісно,
нічого не зробиш, але настільки прогинатися під сильного сусіда – це вже
занадто. Вони навіть говорили про те, що бояться, що рано чи пізно приєднаються
до Росії остаточно і безповоротно.
Ще один урок –
відсутність демократії. Туристи розповіли, що на вибори вже давно не ходять, бо
хоч і є інші кандидати, але зрозуміло, що перемога дістанеться Лукашенку. І
телевізор мої нові знайомі теж не дивляться – там безкінечне «у нас всьо
харашо». У світлі останніх виборів та «покращень» це для України також болюче
питання.
А ще подружжя
скаржилось на відсутність бізнесу, тому що з величезними податками та державним
тиском він просто не може виникнути, на неможливість нормально працювати
державним підприємствам, тому що їх обкладають просто гігантськими податками.
Більше того, я ледь не заплакала, почувши фразу «Один
руководитель предприятия говорит: если бы у нас условия были такие же, как в
Украине, мы бы давно смогли нормально жить». Виявляється,
хтось мріє жити в наших умовах. Але як би приємно не було це чути, я розумію,
що це не тому, що вони чудові, а тому що в них погані. Ось такий парадокс.
Із білорусами ми
попрощались у центрі. У них залишились найтепліші враження про прогулянку, у
мене – запрошення до Мінська.
І як завжди
після таких випадкових/невипадкових зустрічей, у мене з’являється багато думок.
По-перше, вкотре вражає небажання України вчитися на чиїхось помилках.
Здавалось би, негативний досвід білорусів, які у питаннях відсутності
демократії чи підпорядкованості Росії «на крок попереду», має щось означати.
Але чи то Білорусь маленька в очах, чи цей приклад надто очевидний, Україна
повільно, але впевнено останнім часом повторює дії північного сусіда. Хоча наша
країна і на своїх минулих помилках не вчиться…
А час би вже
почати. Інакше в якийсь із днів прокинемося зі своїм «батьком», призначеним
великою Російською імперією, 20-відсотковою явкою на вибори без вибору,
українською – мовою нацменшини – і зрозуміємо, що ми як погані студенти –
забагато спали і замало вчились.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.