На моє питання російською вона відповіла: «Мы c Москвы!». І десь підсвідомо прагнучи не поступатись у компромісах одразу ж додає: «Мы «маскали»!».
Чесно кажучи, я не з особливою радістю зустрів інформацію про те, що перший
виступ нашого вертепу буде в одному із мотелів під Львовом. По-перше, це не зіставлялось якось із нашими традиціями колядувати
на Святвечір від хати до хати, від одного господаря до іншого… І, по-друге, я здивувався, чому люди в такий час вибирають багатолюдні
місця, а не затишні родинні домівки.
Десь відходячи від цих темних думок у світлий Вечір, я припустив, що,
можливо, нам випаде нагода подарувати радість людям, які в силу обставин
змушені були зустріти народження Христа обабіч дороги. Керувала нашим вибором і
можливість зібрати з цієї поїздки трошки більше коштів, адже вертеп у нас був
благодійний (на допомогу лікуванню Оксани Сенишин).
Вступна колядка у мотелі дала нам зрозуміти, що щось тут не так…
На моє велике
здивування всі кивали головами, але ніхто не підспівував. І лише одна жіночка,
яка сиділа спереду, заплакано намагалась своїми вустами щось пригадати…
Все прояснилось, коли нас почали пригощати пампухами…
Ну, не зовсім все: гості почали спілкуватись з нами російською. Тому для
повної картини, не церемонячись, я поставив пряме запитання тій бабці, яка
розносила пампухи: «Ви звідки?». Не менш прямо у
відповідь пролунало: «Я не понимаю». Ні,
думаю, зі мною таке не пройде – повторив їй ще два рази і кожного разу
голосніше, можливо, вона глуха. Але відповідь була та сама… І тут на допомогу
прийшло телебачення: щось цей акцент до болю
мав ознаки виразно російського. А раз такі справи, то вирішую діяти, згідно з
написом на стіні у кабінеті нашого травматолога в поліклініці: «В державі недержавною мовою має право говорити лише
гість, невільник або окупант». І даю ще один шанс тій милій бабці з пампухами
на підносі. На моє питання російською вона відповіла: «Мы c Москвы!». І десь підсвідомо
прагнучи не поступатись у компромісах одразу ж додає: «Мы «маскали»!». Не знаю
чому, але одночасно на наших обличчях з’явилась добра щира
посмішка… А й справді: ніякі десять томів про
подолання стереотипів не дадуть того ефекту, що 10 секунд безпосереднього спілкування.
Можливо, прийшов уже час сприймати навколишній світ не з фотографій, а з зіниці
ока. І тоді ми побачимо, що «колір стрічки свободи для всіх нас однаковий».
Закінчувалось все дуже символічно: ми жартували, сміялись,
фотографувались і довго прощались…
Правда, багато людей сприйняли мій костюм надто
буквально і не всі наважились стати поруч зі смертю…
А ще в останньому абзаці хочеться
згадати ту жіночку, як сиділа спереду і крізь сльози була 12-тим гравцем у
нашому вертепі. У неї нам вдалось з’ясувати, що вона родом з
одного із сіл Житомирщини і в молодості виїхала в Москву. А плакала вона через
свої витоки, хоча, насправді, в дитинстві це були для неї джерела…
P.S.: дякую всім колядникам з якими ми разом прославляли
Рождество Христове і продовжували українські традиції!!!...
Михайло
Галущак
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.