Як ми «москалям» колядували (+фото)…

На моє питання російською вона відповіла: «Мы c Москвы!». І десь підсвідомо прагнучи не поступатись у компромісах одразу ж додає: «Мы «маскали»!».

Чесно кажучи, я не з особливою радістю зустрів інформацію про те, що перший виступ нашого вертепу буде в одному із мотелів під Львовом. По-перше, це не зіставлялось якось із нашими традиціями колядувати на Святвечір від хати до хати, від одного господаря до іншого… І, по-друге, я здивувався, чому люди в такий час вибирають багатолюдні місця, а не затишні родинні домівки.

Десь відходячи від цих темних думок у світлий Вечір, я припустив, що, можливо, нам випаде нагода подарувати радість людям, які в силу обставин змушені були зустріти народження Христа обабіч дороги. Керувала нашим вибором і можливість зібрати з цієї поїздки трошки більше коштів, адже вертеп у нас був благодійний (на допомогу лікуванню Оксани Сенишин).

Вступна колядка у мотелі дала нам зрозуміти, що щось тут не так… 

На моє велике здивування всі кивали головами, але ніхто не підспівував. І лише одна жіночка, яка сиділа спереду, заплакано намагалась своїми вустами щось пригадати…

Все прояснилось, коли нас почали пригощати пампухами…

Ну, не зовсім все: гості почали спілкуватись з нами російською. Тому для повної картини, не церемонячись, я поставив пряме запитання тій бабці, яка розносила пампухи: «Ви звідки?». Не менш прямо у відповідь пролунало: «Я не понимаю». Ні, думаю, зі мною таке не пройде – повторив їй ще два рази і кожного разу голосніше, можливо, вона глуха. Але відповідь була та сама… І тут на допомогу прийшло телебачення: щось цей акцент до болю мав ознаки виразно російського. А раз такі справи, то вирішую діяти, згідно з написом на стіні у кабінеті нашого травматолога в поліклініці: «В державі недержавною мовою має право говорити лише гість, невільник або окупант». І даю ще один шанс тій милій бабці з пампухами на підносі. На моє питання російською вона відповіла: «Мы c Москвы!». І десь підсвідомо прагнучи не поступатись у компромісах одразу ж додає: «Мы «маскали»!». Не знаю чому, але одночасно на наших обличчях з’явилась добра щира посмішка… А й справді: ніякі десять томів про подолання стереотипів не дадуть того ефекту, що 10 секунд безпосереднього спілкування. Можливо, прийшов уже час сприймати навколишній світ не з фотографій, а з зіниці ока. І тоді ми побачимо, що «колір стрічки свободи для всіх нас однаковий».

Закінчувалось все дуже символічно: ми жартували, сміялись, фотографувались і довго прощались… 

Правда, багато людей сприйняли мій костюм надто буквально і не всі наважились стати поруч зі смертю… 

А ще в останньому абзаці хочеться згадати ту жіночку, як сиділа спереду і крізь сльози була 12-тим гравцем у нашому вертепі. У неї нам вдалось з’ясувати, що вона родом з одного із сіл Житомирщини і в молодості виїхала в Москву. А плакала вона через свої витоки, хоча, насправді, в дитинстві це були для неї джерела…

P.S.: дякую всім колядникам з якими ми разом прославляли Рождество Христове і продовжували українські традиції!!!...

Михайло Галущак