3 • Теореми кохання: від Амура до Фройда

Не кохає той, хто недолюблює завжди

Крім Платона, проблему любові та її аспекти з різних точок зору висвітлювали й інші давньогрецькі мислителі. У “Великій етиці” Арістотеля поняття любові споріднюється з поняттям дружби. По суті, для нього любов – це “дружба людей гідних”, а найміцніша, найпрекрасніша любов – та, в основу якої покладена рівність. Так прихильність, закоханість однолітків сильніша за любов до батьків, відповідно перша передбачає рівність, друга ж – залежність і підлеглість одних (дітей) та зверхність, владу інших (батьків).

У “Нікомаховій етиці” Арістотель намагається пояснити походження любовних зв’язків і, перш за все, родинної любові. Мислитель запевняє, що прихильність, відвертість почуттів усередині роду – явище природне. Воно обумовлене самим процесом родичання, адже “батьки люблять дітей як частину самих себе”, а “діти люблять батьків часткою від них...”; “брати люблять один одного тому, що вони за природою від спільних батьків”. Природними, за Арістотелем, є симпатії, любов, інтимні стосунки між чоловіком і жінкою. Ця природна схильність створювати пари, а звідси й сім’ї, є запорукою існування держави, її первинною часткою та основою.

Арістотель, на відміну від Платона, не підтримує одностатеві стосунки, але він і не заперечує їх. На думку мислителя, не варто узагальнювати та приймати в цьому питанні певну сторону, бо в одному випадку подібні почуття викликані природою, в іншому вони носять “характер хворобливого стану через звичку “ .

Не засуджує подібних стосунків і Ксенофонт. У праці “Бенкет” він високо цінує інтимність почуттів між чоловіками, бо вважає, що в основі їх лежить не жадоба насолоди, а душевний потяг, прагнення спорідненості душ. Ксенофонт підтверджує існування двох Афродит – Небесної та Земної – припускаючи, що любов до тіла надсилає Земна, а до душі, дружби, благородних вчинків – Небесна. У будь-якому випадку прагнення людей один до одного, потреба один в одному – це природні потреби, які закладені в кожного з народженням.

Поряд із творчістю Арістотеля, Ксенофонта зароджувалися та розвивалися цілі філософські течії зі своїми естетичними переконаннями та ідеалами. Серед них представники давньогрецької філософської школи, що отримали назву “кініки”. Ця школа – плід грецьких протиріч, вона виникла на противагу загальноприйнятим суспільним нормам і законам, вкладаючи в основу своєї естетики прагнення щастя, свободи, звільненої від суспільної регламентації, від сліпого поклоніння багатству та чуттєвим задоволенням. Для кініків ідеалом була природа, порядність, доброчинність, а шлюб вони сприймали лише як засіб продовження роду. На думку найвідомішого представника цієї школи Діогена Синопського, основою шлюбу має бути взаємна згода, любов і симпатії подружжя, а не договір. По суті, він виступав за емансипацію жінок, за її рівність у правах з чоловіками. 

Для стоїків, які представили ще один напрямок філософської думки античності, любов – це прагнення зближення, викликане видимістю прекрасного, і спрямована вона не на злиття, а на дружбу: саме часткою дружби є любов. Цінуючи її як високу морально-естетичну категорію, як своєрідну ідею вищого порядку, стоїки визнавали любов важливим почуттям, що має вплив на поведінку людей, тим фактором, що часто керує людськими вчинками, а тому радили стати володарями любові, а не її рабами. У баченні стоїка життя розгортається як постійний мінливий перебіг подій, який намагається затягнути людину у свій вир, та стійкість, розсудливість, впевненість допомагають їй зберегти свою моральну сутність.

По-іншому трактує любов Епікур. Він переносить її у сферу людських стосунків і оцінює лише як засіб отримання насолоди, що є кінцевою ціллю існування людини. Насолода і бажання є для Епікура критеріями земного блага, та щоб розумно слідувати задоволенням, він розробляє певну систему. За переконанням мислителя, бажання бувають:

• природні та необхідні (їжа, житло тощо);
• природні, але не необхідні (сюди відносяться любовні втіхи);

• не природні та не необхідні (наприклад, прагнення слави).

Правило Епікура: задовольняти перші, у міру користуватися другими, не підкорятися третім.

До певної міри узагальнюються погляди на проблему любові у творчості Плутарха. Він визнає важливість цього почуття, природність прагнення людей один до одного та, по суті, закладає основи сімейно-шлюбної моралі. Для Плутарха поєднання чоловіка та жінки в шлюбі є певною універсальною формою людського співіснування: “…як вогонь без води непоживний і сухий, а волога без вогню нерухома і безплідна, так і чоловіче та жіноче начала один без одного безплідні”.

Природно, що любов як загальноцивілізаційний феномен в усі часи хвилювала людство. Така зацікавленість стала відправним пунктом у започаткуванні “теорії еросу”, яка постала з теософської, філософської та мистецької рефлексії, що має багатовікову історію. Античність презентує любов як універсальну силу, що діє у всесвіті, із космічних обширів проектується на людину, і тому людина, як органічна частина всезагальної гармонії всесвіту, підлягає загальним законам об’єктивуючої дії феномена любові у світі.