Чого Олександру Вілкулу ніколи не бракувало, так це радянського патріотизму, ностальгії за СРСР з колоніальним статусом України. Адже він – ще той совок. Класичний. Людина-застій.
Шкода, що мене не
було в студії Шустера, коли екс-голова Дніпропетровської ОДА,
а нині віце-прем’єр Олександр Вілкул, апелюючи до присутніх в аудиторії
земляків, хизувався хорошими дорогами, обладнаними GPS-навігацією «швидкими» та ще чортзна чим, що було побудовано, введено в
експлуатацію чи почало функціонувати в області
завдяки його мудрому керівництву.
Дороги побудував?
Ну, може одну-дві, аби Януковича було краще з аеропорта возити. Ще десь в
центрі на зразково-показові вистачило. Але скільки вони в такому стані
протримаються? Ми що, не знаємо як «регіони» дороги будують? В Дніпропетровську
так само як і по всій країні. «Регіони» ж ті самі.
Швидкі з
навігаторами? Ну і що з того? Невже хоче сказати, ніби щось кардинально
змінилося? Як їздили, так і їздять, що з навігаторами, що без них. Як і раніше
траплялося, що доїжджають більш-менш вчасно, так і зараз буває, що не
дочекаєшся.
А взяти,
приміром, програму губернатора «Безпечне місто». Так, вистроїли біля міського
управління МВС цілий ряд новеньких джипів. Показали по телебаченню, роз
тиражували фото в газетах. А я коли дзвоню до найближчого відділення міліції,
аби вгамували бешкетників у дворі, що заважають спати, то чую: «немає машини».
І що мені з тієї показухи? Хто і де катається на тих «воронках»? Чи може бензин
для опозиції економлять, аби протестувальників в автозаки пакувати та по буцегарнях
розвозити.
Єдине з чим би я
міг погодитися з Вілкулом в його словесній сутичці з Тягнибоком, так це з тезою
про український патріотизм російськомовних. Справді, є такі, в яких з мовою за
різних обставин не склалося, а Україну таки мають в серці. Але для них
російкомовність – це біда, особиста драма, а не предмет гордості й хизування як
у Вілкула на тлі демонстративної зневаги до солов’їної.
Від нього слова
українського не дочекаєшся. Навіть після наполегливих настанов Тягнибока
віце-прем’єра вистачило на
декілька речень державною. І все.
Нещодавно той
влаштував оглядини Петриківки у Брюсселі. Привіз туди зразки народної
творчості. Але так само, він би міг пропагувати культуру індіанців Америки чи
будь-яких інших аборигенів. Все це в нього без душі, принаймні не порівняти з
тим щиросердним запалом, з яким він під кінець свого спічу у Шустера вдався до
вихваляння Януковича.
А от чого Вілкулу
ніколи не бракувало, так це радянського патріотизму, ностальгії за СРСР з
колоніальним статусом України. Адже він – ще той совок. Класичний. За його
правління в області відбувся повний камбек ін USSR. У всьому. Суцільна брежнівщина. Та й чого можна було очікувати від
прихильника Щербицького, що вшановує компартійного бонзу музеями і пам’ятними
дошками як видатного суспільно-політичного діяча, талановитого керівника й дбайливого
господарника.
Якби Вілкула слухати і не бачити, то можна
подумати, що йому десь під сімдесят, настільки він заскорузлий у своєму світогляді.
Навіки залишився у застої і прагне аби милий для нього сморід тоталітарної комуністичної
епохи відчули всі теперішні українці. Слід визнати - на Дніпропетровщині губернатору Вілкулу
це вдалося. За що, певно, й отримав посаду в уряді.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.