У ході рятувальної операції жоден Вітя не постраждав

Не бійтесь надихатись добротою і «заражайте» нею інших. Це прекрасна хвороба!

Цей блог я пишу, бо не можу мовчати. Мене настільки приємно вразила людська доброта, що хочу, аби нею надихнулися й Ви.

Усе почалося з того, що близько 21.00 я вийшла з вагону метро на станції «Політехнічний інститут» із твердим наміром поговорити по телефону з подругою і попрацювати. На платформі побачила гарно одягненого чоловіка, який лежав, і молоде подружжя, що вже підходило до нього. Одностайно ми вирішили, що потрібно покликати міліціонера і щось робити зі «знахідкою».

Міліціонер розштовхав чоловіка. Я попросила «знахідку» посміхнутися, згадавши популярний в Інтернеті перелік критеріїв для визначення інсульту. Чоловік цілком щиро та щасливо виконав моє прохання. Виявилось, що чоловік просто п’яний. Нам із подружжям він представився Віктором і сказав, що йому їхати до «Берестейської». Від того моменту, як ми заштовхали Віктора у вагон, і почалася наша двогодинна подорож.

Я чесно не пам’ятаю назв вулиць. Пригадую, що від «Берестейської» ми йшли спочатку в один бік, потім в інший. Віктор весь час зупинявся, падав, курив і питав, навіщо нам усе це. Згадала! Ще він запевняв, що в казки не вірить. Після 10 чи 15 хвилин кружляння в снігових заметах заввишки до колін Віктор заявив, що ключів від дому в нього немає, але недалеко знаходиться його робота. Ключі від роботи в нього є, тож переночує там. Ми чесно почекали кілька хвилин на транспорт, поки якийсь хлопець не запропонував підвезти. Спочатку ми хотіли вручити йому Вітю і повернутися по домівках, але потім передумали.

Коли в нашого підопічного вкотре подзвонив телефон (Віктор його просто ігнорував), я вирішила, що треба брати ініціативу в свої руки. Співрозмовник представився Вітіним братом, довго розпитував, хто ми, а потім із вдячністю попросив привезти родича додому. Так почався новий етап рятувальної операції.

Ми викликали відразу 2 таксі (для підстраховки) і пішли грітися в найближчий супермаркет. Вітя кілька разів ходив по колу, поривався вийти надвір, знову розпитував, навіщо нам усе це потрібно, зрештою, тверезіючи потроху, почав здивовано повторювати слово «респект». У супермаркеті, однак, ми були недовго, бо він зачинявся о 22.00. Вітя купив кілька апельсинів і пропонував їх нам. Коли ми відмовились, намагався почистити. Чи варто говорити, що нічого в нього не вийшло, й апельсини почистила я?

Стоячи під дверима крамниці і чекаючи на таксі (замість обіцяних 4 хвилин десь півгодини), ми дізнались, що Вітя святкував народження племінниці. «Назвали Анічка. Вона така крихітна», - з ніжністю сказав він.

Нарешті приїхало таксі, яке ми дорогою штовхали двічі. Я спізнала всю радість кружляння на заметеній дорозі, на власні очі бачила покинуті легкові автомобілі і навіть джипи, завмерлі тролейбуси і навіть один БТР.

Штовхати машину вдруге нам допомагали якісь хлопці, що просто йшли по вулиці.

Всю дорогу водій голосно і зі смаком проклинав владу, «скігління», дорожні служби.

Віктора ми зрештою довезли цілим і неушкодженим, під кінець подорожі він майже остаточно протверезів і не знав, як нам дякувати. Пообіцяв накрити «поляну», та я пожартувала, що краще це робити влітку. Щасливого дядечка ми передали в руки родичам, які ще намагались дати нам грошей, але погодилися просто заплатити за таксі, без «гонорару».

Закінчилась пригода поїздкою до метро й нарешті дорогою додому. Із підземки я вийшла вже після 23.00, зайшла в цілодобовий супермаркет по хліб, печально подивилась на 2 сиротливі кекси на порожніх полицях для випічки і пішла з порожніми руками.

Не зважаючи на те, що пальці ніг були практично відморожені, плани нереалізовані, цей вечір був одним із найтепліших у житті. Мене настільки надихнула доброта подружжя, яке віддано возило Вітю цілий вечір по засніженому Києву замість того, щоб поїхати додому. Вразило й те, що робили вони це запросто, без показушності. Прощаючись зі мною у метро, зізналися, що якби Вітю родичі все-таки не прийняли, забрали б його до себе.

Я не знаю, яка причина такої доброти: аномальна погода для кінця березня, гарне виховання чи ще щось, але я безмежно вдячна цим людям, без яких Віті я б не допомогла. У мене не вистачило б сил отак його доставляти додому.

Не знаю, чи згадає він щось уранці, але казковий і якийсь ніби передноворічний настрій я пам’ятатиму довго.

І маленьке післяслово: не бійтесь надихатись добротою і «заражайте» нею інших. Це прекрасна хвороба!