Тисячі киян разом з опозиційними лідерами і громадськими
активістами 2 квітня вийшли під стіни Верховної Ради України з єдиною вимогою:
призначити вибори мера Києва і Київради.
Проте, дива не сталося. Провладна більшість,
незважаючи на потужний голос народу, проігнорувала можливість конструктивного
вирішення цього питання і провалила голосування. «За» проголосували лише 209
депутатів при необхідних 226. Далі – блокування опозицією Ради з вимогами повернутися
до розгляду постанови про вибори мера Києва і Київради або проголосувати за
постанову про дострокові вибори, внесену народним депутатом Володимиром
Яворівським, скасувати ганебну Пенсійну реформу і розглянути питання про
відставку уряду.
Важко не погодитися з тим, що акція протесту носила
більше політичний характер ніж загальноміській. В дійсності, на жаль, не було
масовості саме жителів Києва. Чому? Чи їх не турбує питання виборів? Звичайно,
що турбує, бо влада – то створення чи нестворення нових робочих місць і нового
житла, злагодженість чи навпаки, «разброд и шатания» столичної медицини і
освіти, високий чи «нижче плінтуса» рівень роботи комунальних служб,
соціального захисту. То чому ж кияни не вийшли?
Не вийшли, бо не було масштабної мобілізації. І в
певному сенсі, відповідальність за це несуть і столичні громадські організації.
В першу чергу ті, які займаються місцевим самоврядуванням, захистом прав і
свобод, репрезентують інтереси суспільства перед владою, є активними представниками
у громадсько-політичному житті столиці. Варто було би об’єднатися – не дивлячись на ймовірні політичні
розбіжності, програмні засади, погляди – заради повернення своїх конституційних
прав на самоврядування. Вибори, народно обраний мер, справедливо обрані
депутати Київради, замість Попова і регіонально-черновецької більшості у міській
раді, варті такого єднання.
Полум’яні гасла на плакатах і штучний Олександр
Попов в перших рядах з написом «Звільнено Киянами» однозначно показали наші
вимоги. Але ці вимоги звучали б у мільйон разів гучніше, якби кияни перекрили не
тільки вулицю Грушевського, але й навколишні вулиці. Якби громадськість
зреагувала, а громадські організації під своїми прапорами долучилися до
мітингу. Цілком вірогідно, що тоді б депутатський корпус Партії регіонів та голова
Верховної Ради Володимир Рибак не проігнорували би присутність натовпу, і не
зробили би вигляд, що ані киян, ані столичних проблем не існує.
Опозиція в парламенті й надалі відстоюватиме три
головні вимоги. А от громадські організації, яких у Києві тисячі, напевно, мають
активізуватися. З тим, щоб наступна акція протесту проти маніпуляцій з
місцевими виборами, дійсно стала народною і завершилася переконливою перемогою
киян.