В існування повій не віриш, поки не пересвідчишся в ньому на власні очі. Дівчата з траси були для мене свого роду еквівалентом Діда Мороза. Тільки останнього я так і не побачила...
Я думала, як назвати цей пост, і
вирішила просто згадати ключові слова й винести їх у заголовок, щоб кожен знайшов
«свій» тег.
Насправді такі неоднорідні дні
трапляються нечасто, тому про них хочеться розповісти.
Сьогодні (я ще не лягла, тому «завтра»
для мене настане з дзвінком будильника) я нарешті зрозуміла, що весна, - було
тепло, сонячно і пахло травою, що біля сходів до Жовтневого палацу. А ще вперше
цьогоріч стояла черга до ятки з морозивом. Продавчиня була усміхнена і приємна,
протягаючи мені порцію лимонно-шоколадного без глазурі, навіть запросила приходити
ще, завчено, але щиро.
Увечері я поїхала в гості до одногрупниці
(понаєхавших у Києві стало на одну більше), і від метро мені треба було
добиратися в маршрутці. Зі мною іноді трапляється таке, що я сідаю не в те
таксі, в яке потрібно. Коли ми їхали через міст, я, згадавши карту і відсутність
слів про Лівий берег, подумала, що не гріх би й запитати, чи в потрібному
напрямку ми їдемо. Звісно, напрямок був не той. Водій висадив мене на
найближчій зупинці, сказав, де сідати на «правильну» маршрутку і повернув гроші
за проїзд. Я відмовлялась (по правді кажучи, не надто наполегливо), запевняючи
його, що сама винна, адже не спитала дороги на початку поїздки. Водій тільки
відмахнувся і віддав мені гроші. 3 гривні – це мало, і це справедлива плата за
роззявкуватість. Але 3 гривні – це так багато! Це грошовий еквівалент людяності
і чесності. Я не кажу, що ці риси такі дешеві. Вони сьогодні не найпоширеніші (при
моїй любові до людей та вірі в них), і тому ми не знаємо їхньої вартості, як не
можемо справедливо оцінити цифри на прилавках з екзотичними фруктами, такими ж
звичайними і дешевими на Півдні, як в Україні яблука «Білий налив».
В одногрупниці ми пили чай і говорили. Не
передаватиму кухонної розмови, вони в усіх дівчат однакові: трохи про роботу,
трохи про спільних знайомих, мало про чоловіків, небагато про політику й
літературу. Отак я досиділа до «негостьового» вже часу, коли чемний господар
запрошує залишитися, а чемний гість біжить на останню маршрутку.
Дорогою від метро я вперше в житті зустріла
двох повій. Вони стояли на проспекті в коротких шортах і колготках у сіточку, в
черевиках на високих підборах. Біля них зупинився якийсь автомобіль –
середнячок, не Лексус, але й не Шевроле, й поки одна з жінок вела переговори з
чоловіком, інша відвернулась і скромно мовчала. «Дипломатка» нахилялась у вікно
настільки схоже до красунечки Джулії Робертс, що помилки з мого боку бути не
могло: це явно не однокласники, що випадково опівночі зустрілись на дорозі. Я йшла
собі, здивована враженням від побаченого, а коли озирнулась, «застала» на місці
тільки повій.
Звісно, буде лукавством сказати, що я
довго думала про те, що змусило жінок обрати такий спосіб заробітку. Опівночі не
завжди хочеться філософствувати. Зате я досі думаю, яким зберегти в пам’яті цей
день? Першим по-справжньому теплим і від того безтурботним? Сповненим добра чи
радісним від того, що в тебе є новий-старий друг? А може, таким, що приніс
розчарування? В існування повій не віриш, поки не пересвідчишся в ньому на власні
очі. Дівчата з траси були для мене свого роду еквівалентом Діда Мороза. Тільки останнього
я так і не побачила (якщо не рахувати переодягнених старшокласників у школі та
параду «дідів» на Майдані). Цей день був такою собі моделлю життя: він тішив і
розчаровував, був частково запланованим і раптовим. Тому, мабуть, аналізувати
його треба пізніше, коли емоції поступляться місцем розважливості.
Але повій я й справді раніше не бачила.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.