Мій Чорнобиль

Я давно хотіла там побувати. Чорнобиль – свого роду «must see» для мене.

Коли я знала напевно, що поїду до Чорнобиля і розповіла про це мамі та друзям, вони відреагували по-різному. Мама хвалилася всім знайомим, і вони заздрили. Захоплювалися моєю поїздкою і деякі друзі. Тільки одна подруга просила вдягти гумові чоботи і ті речі, які потім можна викинути, - її знайомий так і зробив.

Я давно хотіла там побувати. Чорнобиль – свого роду «must see» для мене. Ні, я не читала книжки про апокаліпсис і не грала в апокаліптичні комп’ютерні ігри. «Сталкер» для мене – тільки слово, і нічого більше.

Я хотіла побачити провал людини, яка нескромно думає, що вміє все, що підкорила світ. І водночас я мріяла подивитись на те, що спричинило стільки самопожертовних смертей. Ці молоденькі солдатики вмирали не на фронтах, а в маленькому затишному містечку у чудовий весняний день.

Я добре знаю двох чорнобильців. Один – батько моєї однокласниці. Не знаю, як у дядьки Миколи зі здоров’ям, але він високий, добродушний і справляє враження дуже міцного, на противагу маленькій і худенькій дружині. Другий – мій хрещений. Розумний, веселий та гарний, він підірвав на ЧАЕС своє здоров’я. Ніхто з них ніколи не розповідав мені про Чорнобиль, та я й не питала. Тоді, у дитинстві, я не розуміла до кінця, що означає 26 квітня для світу.

Натомість і страху до радіації я не мала ніколи. Це було просто розумне слово. Тільки в старших класах я дізналась, що воно означає. Я звикла до радіації з дитинства, живучи за кілька кілометрів від павлоградського полігону. Мама зараз рідко розповідає, що там щось вибухає. Кілька років тому вибухів узагалі практично не було. У дитинстві ж бахкало щодня по кілька разів. То були гучні глухі звуки, після яких дуже коротко йшла луна, і все припинялося. Кілька разів, здається, був дим. Полігон розташований десь за лісом, тому мені весь час здавалося, що між дерев є галявина, і там стріляють. Дивними пострілами, не тріскучими, як у бойовиках. Я звикла, що корів у нашому селі часто «вибраковують», знаходячи в них лейкоз. Так «вибракували» нашу Малинку, яку ми брали на колгоспній фермі. У неї були ріжки віночком, коричнева шерсть і велике вим’я. Малинка доїлась туго, проте давала дуже смачне молоко. Я звикла до радіації і до того, що в нашому селі непроста ситуація з онкозахворюваннями. Ще в середніх класах двоє моїх однокласниць утратили батьків. Обоє померли від раку.

 ***

 Справжня подорож до Зони відчуження починається на контрольно-пропускному пункті «Дитятки». Нас просять вийти з автобусу, перевіряють паспорти і дозволяють знову зайняти свої місця.

Дитятки – «ворота» до Зони. Якщо до КПП можна їхати будь-кому, то в Чорнобиль і Прип’ять потрапить тільки той гість, який має дозвіл.

Дорога від Дитятків вражає практично ідеальним асфальтом. Гарне покриття і в тій частині Зони, де нам вдалося побувати. Місцями на асфальті видно латки. Всі бордюри, які трапляються, побілені.

Чисті в Зоні й узбіччя. Де-не-де, щоправда, трапляються пластикові й скляні пляшки – цивілізація, а з нею і сміття, впевнено рухаються туди, де поки господарює радіація. Проте насправді дозиметр не зашкалює. За ті 27 років, що пройшли від дня катастрофи, деякі хімічні елементи розпались. Звісно, до повного очищення Зони має пройти щонайменше 3 століття, однак військові, що тут працюють, розробили для відвідувачів найбезпечніший маршрут, за час подорожі яким людина отримає дозу радіації, що дорівнює тій, яку щоразу під час польоту одержує стюардеса, розповів мені чоловік, який працює в Чорнобилі.  До того ж, гостей Зони просять дотримуватися певних правил: не вживати в їжу рослини, які тут ростуть, не пити воду з водойм, одягати максимально закриті речі.

Від Дитятків весь транспорт має їхати зі швидкістю 40 км/год.

Одна з перших речей, яка вражає в Зоні (їх насправді немало), - кілька білбордів, що закликають обережно поводитися з газом та електроенергією. Не можна не помітити ще радянські таблички на околиці лісу на зразок «Збережемо ліс від вогню» або «Збережемо природу для нащадків». Стовпи, які тримають ці таблички, і паркани довкола них свіжопофарбовані у біле та зелене.

Їдемо далі. Одним із невід’ємних атрибутів Зони вважається коричневий ліс. Насправді це не зовсім так. Стовбури дерев і справді місцями руді, але це стосується тільки листяних порід. Сосни вражають розкішною яскраво-зеленою хвоєю. Щоправда, в лісах Зони багато поламаних дерев, місцями берези вигнуті дугою всі в одному напрямку, так само, як соняшники вигинаються до сонця. Деякі сосни покручено спіраллю. Обабіч дороги лежить і чимало пиляних стовбурів. Такі, але вже подрібнені, я помітила в дровітні коло Дитятків. Вочевидь, ними топлять на КПП.

Дорогою до Чорнобиля проїжджаємо кілька сіл. Біля кожного – табличка із назвою та кількістю евакуйованих мешканців. У всіх селах є розвалені будинки, а є й ті, що потребують хіба косметичного ремонту – в них цілі вікна, і навіть фарба не дуже полущилась на шибках та дверях.

У центрі села Залісся – перекошений напис «Льонозавод колгоспу «Дружба», геть іржавий і занедбаний. У тому ж селі – багато довгих корпусів. Вочевидь, там були ферми для великої рогатої худоби. Будівлі, як і сліпі люди, не бачачи, дивляться на нас своїми чорними дірками замість вікон.

В’їжджаємо в Чорнобиль. Таке враження, що це ідеальне місто: ані смітинки. Дерева й бордюри побілені, дороги гарні, скрізь тиша і спокій. Спершу підряд іде кілька п’ятиповерхових житлових будинків. Вони також охайні, на балконах висять випрані речі, місцями навіть квіти у вазонах. Біля будинків проходять не поспішаючи люди. Далі житлові будинки перемежовуються нежитловими і нарешті зникають зовсім. На одному з будинків я помітила навіть супутникову антену. Проте, що дивно і дуже помітно, - це дерев’яні шибки. Металопластикових вікон немає взагалі.

Їдемо чистим Чорнобилем кілька хвилин, прямуючи до Прип’яті, досить довго не бачачи нічого, окрім лісу і жовтих значків «Радіація».

Невдовзі після дороговказу «Прип’ять» потрапляємо до підприємства «Вектор», яке займатиметься захороненням радіоактивних відходів. Їх перевірятимуть, ретельно закриватимуть контейнери з небезпечним начинням. Зрештою відходи потраплять на сховище, де й зберігатимуться 300 років. Після цього вміст контейнера буде цілком безпечним і придатним для вирощування екологічно чистих рослин. 

Кінцева точка – Чорнобильська атомна електростанція. Там наразі тривають роботи з монтажу арки, що стане другим укриттям четвертого енергоблоку. Арку помістять над реактором, на даху якого досі високий рівень радіації, у 2015 році.

 ***

 У центрі Чорнобиля – музей, присвячений аварії. Алея пам’яті, де перераховано всі села Зони, саме приміщення музею та фасади будинків, що виходять на центральну вулицю, підтримуються в ідеальній чистоті. Далі починаються занедбані будинки. Втім, вони нічим не відрізняються від покинутих хат у моєму селі. У них так само випорожняються ті, хто туди приходить. Так само в напіврозвалених хатах мого села стоять старезні меблі і не молодший посуд. Так само порожнеча виймає твою душу, бо ти на власні очі бачиш ілюзорність людського існування. Кілька років тому той будинок був ніби іграшковий: квіти, пофарбовані вікна й двері, чисті каструлі і смачний запах варива. Зараз хата перетворена на морг: бур’яни, облущена і вицвіла фарба, занедбаний посуд і сморід цвілі та смерті. У таких будинках корисно бувати тим, хто вважає головною цінністю гроші. За кольорові папірці можна купити гарний дім, дорогу сантехніку і чудову тюль. Але все це перетвориться на мотлох за першої-ліпшої нагоди.

Однак мої враження від Чорнобиля зовсім не такі, як у цих останніх реченнях. Це містечко, де живуть чудові і сміливі люди. Чорнобиль за чистотою повітря подібний до курорту. Я повернусь туди, щоб ще раз добре подивитися на все й запам’ятати. І щоб не забути важливий урок: людина – мала й нікчемна істота, якій краще берегти природу, а не в хвилини маніакально-депресивного психозу приміряти тіару її короля…

Більше фото тут: http://vk.com/album32801313_173249536