Острівці громадянського спротиву серед океану суспільної апатії та байдужості

Події в Туреччині можна було б сприймати черговим знаком долі, таким собі попередженням Януковичу, якби не сплячка українського суспільства.

 Якщо українці не повстали, незважаючи на всі кричущі події, які вже сталися й регулярно продовжують траплятися, то виникають серйозні побоювання за дієздатність соціуму, його життєві показники як єдиного організму.

Не спрацьовують й раптові каталізатори. В Єгипті чи Лівії, вже не пам’ятаю де саме, останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стало грубе поводження представника влади з простолюдином на ринку.

А скількох українців п'яні міліціонери чи есбеушники повинні задавити на «зебрах» або позбивати на зупинках, згвалтувати, закатувати в райвідділках, щоби навколо правоохоронних будівель зібрався розлючений натовп? І не так, аби просто постояти і невдовзі  розійтися…

Про побитих на мітингах й кинутих за грати активістів і говорити не доводиться. Це в нас давно стало буденністю. Ніби так і треба.

Українське суспільство проковтнуло й організований напад бритоголових молодиків з битами та гвинтівками на селян, що працюють на агрофірми опозиційного політика. Скількох би їх нещасних, але мужніх, які голіруч вступили у бій з відморозками, не від гамселили б, не постріляли б – загалом українському суспільству глибоко по цимбалах.

Якби подібне сталося в Туреччині, то невідомо, чи залишилися б голови бандюків на їхніх шиях,  чи не "прикрасили" б ними паркани адміністративних будівель. І точно ніщо б не стримало турків від того, аби у праведному гніві мільйонами вийти на вулиці по всій країні.

Рівень апатії українського суспільства настільки високий, що не піддається осмисленню. Він перебуває далеко за межею людської й громадянської гідності. В країні наявні лише острівці спротиву. Але вони знаходяться посеред безмежного океану соціальної байдужості. Важко уявити подію, яка б нарешті пробудила українців від летаргійного сну.

А значить наш Віктор Ердоганович Янушеску може бути спокійним. Нічого йому не загрожує. І Межигір’ю теж. Окрім півсотні журналістів раз на рік та купки громадянських активістів, що стають легкою здобиччю для «Беркуту», ніхто більше не наважиться потривожити спокій володінь самодержця. А шкода…