Хто він, невидимий третій?

Кому не вигідно, щоб Україна влилася в Європейський Союз. Так триватиме до сих пір, поки українці не відкриють очі.

Про нього говорять політики і дипломати, державні мужі й звичайні  жителі Львова чи Кракова – всі, кому не байдуже майбутнє  наших країн. Натякають, застерігають, попереджують, але вголос не називають, немов бояться наслідків страшної таємниці. Просто так, між іншим натякають, що нашим взаєминам заважає хтось третій.

Хтось третій дуже хоче нас пересварити, комусь третьому не вигідно, щоб ми жили спільним майбутнім, нас настирливо хочуть повернути в минуле.

Хто ж він, невидимий третій, чия незрима присутність  постійно відчувається у відносинах між Україною та Польщею; і він найчастіше з’являється коли наші взаємини виходять на новий рівень.

Молоде покоління українців і поляків виховується в зовсім інших умовах, ніж наші діди й прадіди. Вони не воювали між собою,  їх не виганяли з домівок і не перевозили в чужі краї. Вони лише з розповідей чули про операцію «Вісла». Із спогадів дізнаються, як воювали між собою Армія крайова та УПА, ветерани яких донині залишаються вічними ворогами.

Минуле  відійшло в історію, але вчорашні вороги продовжують  дошкуляти один одному в словесній війні. Пишуть спогади колишні жовніри й вояки, видають наукові праці престаріли професори, створюють товариства ностальгії за минулим, уважно відслідковують, чи не ображають земляків.

Молодь живе іншими вимірами. Польща значно раніше  вийшла з-під  впливу Росії і реформувала соціалістичну економіку. Поляки першими пережили економічну кризу і рятувалися тим, що скуповували в Україні товари, щоб вдома перепродати.

Нині все навпаки, українці рятуються так, як 20 років тому поляки. Жителі Львівської області сьогодні їздять до Польщі за покупками, як французи до Німеччини. Спитайте власника магазину чи гуртівні в Перемишлі або Жешуві, чому при дорозі встановив інформаційне табло українською мовою.

Або поцікавтеся в гонорових галичан, де ж ваш патріотизм. чому тягнете  польське сало через кордон?

І що почуєте у відповідь? Бізнес не має кордонів. Ми живемо у зовсім іншому вимірі часу, коли самі вибираємо, з ким дружити, з ким торгувати.

За останні роки у взаєминах між простими людьми ми пройшли більший шлях, ніж за минуле століття.

Можна згадати десятки подій, коли українці й поляки були поруч. Ченстохова.  Всесвітній день молоді.  Масове паломництво українців  на Ясну гору  до чудотворної  ікони Божої Матері. Вони разом вітають  Папу Римського Івана Павла 11. Десятки тисяч українців пропустили в Польщу за внутрішніми паспортами й електричками доставили в Ченстохову. Поляки виявили максимум терпіння й гостинності.

Але як тільки наші президенти готуються до зустрічі, чи напередодні якихось важливих подій, починають виникати хвилі непорозумінь між громадами в Львові і Перемишлі,  на Галичині чи Підкарпатському воєводстві.

Сліди дуже часто ведуть до зарубіжного посольства у Варшаві, яке знаходиться  відразу  біля резиденції президента Польщі.

Робляться спроби  нав’язати двом президентам зовсім іншу теми розмови, звести  переговори на другорядних питань. Наприклад, до ситуації навколо храму  св.. Івана Хрестителя в Перемишлі чи польсько-українських захоронень.

Хто ж він, третій,  вуха якого стирчать за численними конфліктами непорозумінь?   Це добре видно на прикладі міста Перемишль. Як тільки  після проголошення незалежності України стало очевидним, що Київ йде своїм шляхом, а не московським,  антиукраїнські настрої в прикордонному  воєводстві  посилились. Починаються суперечки за храм, з’являються написи на загорожах «Українці – геть з Польщі», плодяться шовіністичні організації  антиукраїнського спрямування.  Йшлося не про  масове наростання антиукраїнських настроїв у Перемишлі – не було для цього жодних причин.

Виявилося, як писала тоді преса, бурхливу діяльність розвинули кілька десятків осіб, які позаписувалися у патріотичні організації воєводства.

Найбільш одіозною фігурою після 1991 року став пан Станіслав Жовтецький, чиє прізвище з відомих причин мусимо змінити. Досить помітні сліди з Перемишля тягнулися  до всім відомого посольства  біля бельведеру, до радника з культурних зв’язків господіна Х-ка.

Хто ж такий пан Станіслав Жовтецький, чия тьмяна зірка на перемишльському небосхилі зійшла відразу після проголошення  Української держави. Це колишній офіцер Радянської армії, який в 1957 році демобілізувався і поселився в прикордонному з Польщею районі Львівської області. Потім переїжджає до Польщі, тихо живе в Перемишлі, ніхто про нього не чує і не знає.  А після незалежності України – несподівано навіть для знайомих – стає лютим ворогом українців.

Історія пана Станіслава  дуже нагадує шпигунський  детективний роман. Завербували, наказали змінити місце проживання і затаїтися. Пройшов час «х», вивели з консервації й дали команду роздмухувати невдоволення.

Але чи мають перспективи пани Жовтецькі, бо молоде покоління живе у зовсім інших вимірах і ніякому Вані не пересварити Янів та Іванів.

Тінь третього – привода з минулого, що постає між нашими народами, їм добре відома – це російська імперська політика. Щоб не робили сили, які працюють над втіленням такої політики, з кожними роком їм буде важче й важче.

Минуле, яким хотіли пересварити українців і поляків, відходить в історію. Шансів в  провідників російської політики, як з відкритих установ, так і зі штату розвідувальних служб, стає  все менше й менше. Не рятують навіть старі добре законспіровані  кадри й сплановані сценарії, над якими працюють аналітики на берегах Москви-ріки.

Вони не спрацювали  ні в Празі, ні в Братиславі,ні в Будапешті, ні в Прибалтиці. Сподіваємось, не спрацюють і в Києві та у Варшаві.