Олександр Пасхавер
1. Соціальні катастрофічні прогнози корисні. Вони насторожують і мобілізовують ледачих та недопитливих. Але збуваються такі прогнози вкрай рідко. Оскільки великі соціальні групи високоадаптивні, свідомо чи несвідомо вони всіма доступними їм способами підтримують досягнутий гомеостаз. Звісно, правдоподібні і вражаючі катастрофічні прогнози в цьому допомагають. Їх можна розглядати як одну з реакцій, котрі забезпечують адаптивність.
2. Опис української держави як малодієздатної заперечень не викликає. "Порядок денний животіння": відсутність стратегії розвитку та відповідей на виклики, суєта корисливих поточних інтересів, їх відвертий пріоритет над усіма проблемами країни, непрофесійна бюрократія, вбивство конкурентного ринку задля примусових приватних монополій влади. Правильно. Рука тягнеться продовжувати цей список.
Зупиняє "прокляте" запитання: до кого ми звертаємося з пропозицією широкої громадської дискусії? До інтелектуалів, які відчувають самопіднесення і самозадоволення від критики очевидного, до творців утопій нашого ліберального майбутнього чи до влади з надією, що вона усвідомить, стримає користолюбство й візьметься всерйоз за модернізацію країни?
Може, це звертання до населення, суспільства, народу, маючи на увазі під широкою дискусією таку мобілізацію суспільства, яка або примусить владу забути про свої корисливі звички, або оновить саму владу, замінивши на безкорисливу? Що ж заважало суспільству зробити це раніше? Чи безкорисливих не знайшлося?
3. Мені здається, що за закликом до широкої громадської дискусії явно чи неявно мається на увазі розподіл країни на погану владу і хороший народ, який просто не до кінця все розуміє. А інтелектуали зобов'язані у процесі дискусії самі зрозуміти й народу пояснити, куди та як рухатися.
Незнання, звісно, усунути легше, ніж змінити вироблені століттями систему цінностей та національний характер. Проблема болісної, з невизначеним результатом самозміни особистості громадянина в такій постановці питання зникає.
4. Двох десятиліть достатньо, аби зрозуміти: влада, яка змінює одна одну, якісно однорідна, відтворює одні й ті самі соціальний порядок та державну машину, яку дослідники називають "природною" державою (Дуглас Норт, Джон Уоллис, Барри Вайнгаст. Насилие и социальные порядки. Москва, 2011 р.).
У такій державі загальна мета носіїв влади та представників наближених до неї еліт полягає у приватному отриманні надприбутку (ренти), яка вилучається за рахунок монополізації та контролю над найбільш вигідними видами діяльності.
Звання "природної" ці держави заслужили тому, що в історії людства до середини XIX ст. всі вони були такими й тепер їх — переважна більшість.
Ефективна альтернатива "природній" державі — соціальний порядок відкритого доступу (заснований на рівнодоступній і повсюдній політичній та ринковій конкуренції) — виник у
XIX ст. в процесі розвитку західноєвропейської цивілізації. У другій половині XX ст. до країн, які практикують порядок відкритого доступу, наблизилися лише кілька держав Південно-Східної Азії (такі як Японія, Південна Корея, Тайвань) і останніми роками — постсоціалістичні країни Східної Європи (такі як Словенія, Чехія, Естонія).
5. Для людини західноєвропейської цивілізації соціальний порядок "природної" держави уявляється не тільки злочинним, а й принизливим, варварським пережитком, хворобою. Не тільки корупція, а й панування особистих відносин і особистих привілеїв, тісно пов'язане з цим вибіркове застосування Закону. Політична конкуренція, що ведеться як особиста війна з непередбачуваними жорсткими наслідками для тих, хто програв. Будь-які новації: соціальні, економічні, навіть технологічні — підозрілі, бо можуть порушити досягнутий баланс серед одержувачів ренти.
Ознаки "природної" держави сформульовані в результаті аналізу десятків країн різних століть, материків, цивілізацій. Україна в цьому аналізі не фігурувала. Але як схоже!
Інакше виглядає "природна" держава зсередини. Україною володіли тільки "природні" держави, включно з СРСР. Держави і влада змінювалися, а такий соціальний порядок стало відтворювався століттями. Звісно, сучасні українські громадяни знають про існування іншого, рівновідкритого для всіх соціального порядку, бачили або чули про нього. Але поведінкові стереотипи виживання відпрацьовувалися народом століттями: недовіра до всього за межами "своїх", насамперед до далекої держави та її законів, відсутність традицій служіння країні, аморальність заради порятунку.
Загальнолюдські цінності підказують українському громадянину, що порядок "природної" держави аморальний, а реальне життя коригує — "так, гріх, однак прийнятний, терпимий". Ми всі щодня беремо участь у цьому порядку, самі його ж відтворюємо. Влада — це вічний підліток, який постійно прагне розсунути межі своєї безвідповідальності. Громадяни або контролюють владу, а якщо немає таких сил, то співпрацюють із нею в "прийнятних гріхах", з ентузіазмом, задоволенням чи без нього.
Дійовий, навіть агресивний протест як форма контролю виникає у випадку обурливих, крайніх ексцесів влади, коли особливо виразно проявиться її зневага до людей, безвідповідальність, жадібність та інша екстремальна аморальність. Але ми всі сподіваємося, що наступна влада буде розумніша, таких ексцесів не скоїть, стригтиме (доїтиме) помірковано, а це для нас цілком терпимо.
6. Ситуація видається тупиковою. Необхідні реформи складні, системні й шляхом протестів нездійсненні. З багатьох причин, у тому числі технологічних, вони можуть бути проведені тільки згори. Але суспільство не пред'являє невідворотного попиту на них. А загонам влади, які самовисуваються й змінюють один одного, зміни не тільки не вигідні, а й смертельно небезпечні (ренту відберуть, а може, й гірше). Тим, хто бажає кращої долі для нашої країни, можна запропонувати два варіанти вирішення цієї ситуації: пасивний і активний.
Варіант пасивний, еволюційний. За відсутності катастрофічних геополітичних катаклізмів попит на обговорювані нами зміни зростатиме і згори, і знизу. Згори — з відчуття самозбереження, для сталості одержання ренти. Доведено, що "природна" держава за своєю природою малоадаптивна, регулярні циклічні кризи тут глибші, а їхні наслідки тяжчі, ніж у держав із порядком відкритого доступу. Щоб зберегти можливість одержати свою ренту, влада мусить іти на мінімально необхідні реформи. (Жадібна й малоосвічена влада і цього не робить, тим самим копаючи могилу своїй ренті.) Знизу — суспільство неминуче змінюється, ускладнюється соціальна структура, частка незалежно зайнятих зростає. Зростає попит на свободу, на відкритий доступ до життєвих можливостей.
Як довго має тривати еволюція, щоб позбутися прокляття "природної" держави? У Західній Європі — століттями. І гарантії успіху ніхто не давав. І як довго нам буде відкрите вікно можливостей, теж невідомо. Тому варто подумати над активними варіантами.
Бунт, заколот, повстання як варіант я виключив би. Сучасний світовий досвід, не кажучи про історію, свідчить, що силові рішення приносять більше проблем, ніж вирішують. Революція може привести до влади новий клас, соціальну верству. Якщо вона є і досягла певного рівня консолідації. Тоді майбутнє драматичне, але перспективне. А якщо такої верстви немає, все повалене повториться, і в погіршеній формі.
Варіант безкорисливого авторитарного правителя-реформатора спрацьовував із різними модифікаціями в країнах принципово іншого соціального середовища: з живою релігійною етикою, і (або) бюрократією з глибоко вкоріненою традицією служіння країні, і (або) з сильною правовою традицією. Таке середовище й висуває лідерів-реформаторів. Український авторитаризм, не маючи нічого з переліченого вище, напевно буде охоронним, спробою зберегти нашу "природну" державу.
7. Первинно, базово проблема полягає в нас самих. Ми не можемо висунути чесну, освічену, ефективну владу й постійно контролювати її. Отже, не існує іншого способу прискорити й зробити більш визначеною нашу еволюцію як змінити в собі неєвропейські цінності, стереотипи, установки, поведінку. Не така вже це утопія. Люди масово й досить швидко змінювали себе, наприклад при протестантській модернізації християнства і внаслідок антирасистського руху США.
Для нас бажані зміни може розпочати активна меншість (помріємо про 5—7%). Організаційно такий моральний (і не політичний) рух можна уявити як кооперацію знизу малих груп. Ключовою ознакою для них будуть не дискусії, а дії (передусім у відносинах із державою), і дії ці будуть окреслені ціннісними координатами західноєвропейської цивілізації. Члени групи допомагатимуть одне одному в цьому нелегкому випробуванні дією, і в навчанні, і в місіонерстві. Така меншість може змінити країну. Безліч прецедентів свідчать, що пасивна більшість іде за активною меншістю, яка виражає історичну тенденцію. Ось до цієї меншості є сенс звертатися з пропозиціями широкої громадської дискусії. Програму дискусії вони, швидше за все, виберуть самі.
Олександр Пасхавер