Олександр ДОВЖЕНКО. Оповідання "Сон"

Цей твір – про пошук свого покликання в житті людиною, що має численні творчі таланти. О. Довженко довго шукав його. У 32 роки він рішуче змінив професію і став кінорежисером. Час показав, видатним

До річниці дня народження українського письменника і кінорежисера Олександра Довженка публікую його оповідання «Сон». Цей  твір – про пошук свого покликання в житті людиною, що має численні творчі таланти.

 О. Довженко довго шукав його. У 32 роки він рішуче змінив професію і став кінорежисером. Час показав, що видатним, світового рівня.

 Орієнтиром для нього були не гроші, він слухав своє серце. Пробував одну професію, іншу, здобував освіту, потім іншу та йшов на маяк натхнення і радості від творчості, відчуття корисності своєї праці для інших, для Батьківщини-України. Отже, приємного читання...

 СОН

Сьогодні снилося мені, що є на світі Бог. Що покликав він мене до себе і повелів ангелам своїм випалити з моєї душі й вирубати огненним мечем пригноблення, смуток і страх за матір отчизну свою, і за все, що я люблю, чому служу, на що молюсь; за долю народу, за мистецтво. І ангели здерли з мене окривавлену шкіру і кинули її в огонь. Потім по його святому повелінню вони вирубали з мене талант мій і дали мені новий.

Вирвали з уст моїх язик і кинули його в огонь, аби став я чистим.

І зробивсь я німим, забувши в безсловесній тиші всі слова, всі літери і всі їх значення умовні і убогі.

— Я знімаю з тебе бремя слова, людино моя,— сказав він мені.— Я, як пам’ятаєш ти, і не давав тобі його. Ти сам вхопивсь за нього, мов дитина за огонь чи склянку отрути... Годі. Я помиливсь в твоєму таланті, хоч я і Бог. Віднині я звільняю тебе од кайданів, скованих з літер. Бери собі другий талант. Я не підказую тобі нічого. Ти й сам вже не помилишся тепер, бо став ти нещасливим.

— Дай мені музику, Боже,— сказав я.

— Бери.

І став я композитором. І зразу все, що я знав, відчував, усе, що бачив мій духовний зір,— все обернулося в звуки. І став я свободним, як мені здалося. Я розчинивсь на мільйони звучань моєї доби у трансцедентній їх найвищій сфері і на­писав для людства, якого частиночкою єсть, які складають світ, правду мого натхненного серця, всю, без страху, красиву й достойну, без ложних, слизьких і підлих прикрас, без угодництва, без потурання тупості застарілих холодних і гордих неуків і їх нещадних заступників, що вірують у Бога, як вершник у засідланого коня.

Яку я музику створив? В що обернулась пристрасть моя, мій труд святий і мої бажання палкі? Чому продзвеніла музика моя благовісним дзвоном понад світом? Чим звесели­ла пахаря в полі, шахтаря в забої, косаря в лузі, моряка в дорозі, сироту в неволі, ученого над книжкою, матір над колискою? Чим підкорила собі людські душі? Куди про­стягавсь її зміст, в які хвилюючі спрямування? Про що співала вона, що величала?

(Абзац про радянський лад вилучено мною. Д.В.)

 Мов хімік чи коваль, я сплавив урочисті героїчні звучання епохи з нікчемними акордами шелесту паперів і скрипу канцелярських пер.

Широкі, як море, пасажі юнацьких жертовних, благород­них поривань до великого, до чистого, до всезагального і одвічного я десь на моменти з’єднав з глухими й тупими вибухами барабанів.

Труби захоплення й заклику вперед до світу, до пере­моги — з плачем голодних саксофонів — хліба-а!

Громи всесвітніх небачених напружень мідного струмента, лунання слави, високої перемоги — з сичанням наклепництва, брутальності і поганої невеселості.

І десь по сорокових поверхах, по самих верховинах симфонічних хвиль мого твору сплелись в драматичному танку радість з бажанням кращого, слова і труд з непо­трібним фасадництвом. Гімни, й гукання, і стогін, і вперта могутність, і велич труда — з бурними глісандо і тремоло дармоїдства, лінощів, невміння. А ще вище, понад всіма вже звуковими арміями в стратосферичних необмежених просторах, розливалася на цілий всесвіт нечувана в історії людських звучань щедрість мого народу на труд і смерть, на жертву, на стремління до прекрасного. А по низах, попід

землею, по таємних канцеляріях, по самих тяжких басових низах, поза хлівчиками, попід драними стріхами скрипіли, гули, затухали, і знову гули, й ревли ревом, і плакали гірко, й жалібно тужили одинокими, душу розтинаючими сурмами і скрипками тисячі тисяч несказаних запитань придавленої, сірої, бідної, невеселої некрасивості.

Гімн боротьби і слави став жити, бо він не був словом.

З чого ж складається краса? З того, з чого й перемога в житті. З перемоги добра над злом. З осередченого сполучен ня всіх явищ життя. В моєму гімні перемогли — Радість і Добро, і сила моєї віри в них. Перемогла і звеселила всепокоряюча Краса подолання безлічі лихого.

Потім я летів неначебто над морем. Потім прокинувся од болю в серці.

«Благословен день. Старію»,— подумав я, і захотілось мені додому, і захотілося мені плакать.

Де ти, рідна моя земле, де ти?

1945 р.