Екологічні традиції українців: охорона тварин

Навіть сексуальна освіта молоді в селах у минулі століття відбувалась шляхом спостереження за тваринами. За звичаями українців, категорично заборонялося вбивати чи якось шкодити таким тваринам:

Звісно, колись не існувало сучасного поняття охорони зникаючих видів. Ставлення українців до диких тварин і в ХХ столітті залежало від їх статусу в прадавній язичницькій вірі. Кожному язичницькому богу слов’ян відповідала не лише певна символічна рослина, але і символічна тварина, ба навіть по кілька рослин і тварин.

 Окрім тварин-символів богів, тварини-тотеми слов’янських племен також користувалися особливим статусом. Тотемами українців, найімовірніше, є коза і вовк. Причому коза є переважно символом хліборобського врожаю, плодючості, а вовк — символом воїна. Варто відзначити, що інші слов’яни Європи мають такі ж тотеми, а от росіяни зовсім випадають з цієї спільності, бо мають головним тотемом бурого ведмедя. [1]

 Священних тварин українці охороняли, їм допомагали, присвячували певні обряди, приносили їстівні жертви як уособленню богів, до них зверталися з проханнями, за їх поведінкою подекуди ворожили про майбутнє. [8]

 Однак статус священної тварини не гарантував абсолютної недоторканості, адже шкурам, рогам, іклам цих звірів надавали магічного значення. Лише деяким тваринам категорично заборонялося заподіювати будь-яку шкоду. Деяких дозволялося вбивати в певні періоди року для певних ритуалів, а на інших, які були їжею чи товаром, велося постійне полювання, іноді аж до повного їх винищення.

 Так, у XVI столітті було вбито останнього тура — дикого лісового бика [8, c. 245], якого приносили в жертву Перуну [8, c. 182], а роги використовували як музичний інструмент і як ритуальну посудину для пиття. Щоправда, князівська верхівка того часу вже християнізувалася і втратила благоговіння перед природою, притаманне язичникам. Полюванння ж було популярною розвагою феодалів.

 Збереженню диких тварин частково сприяло те, що українці займалися розведенням домашньої худоби. Причому, скотарство існує на землях України з часів археологічної трипільської культури (як і землеробство). Коли треба було принести жертву язичницькому богу, у першу чергу забивали відповідну свійську тварину, яка заміняла більш священну дику. Наприклад, дикий тур і свійський віл мали однакове символічне значення.

 З часів Київської Русі, ще за княгині Ольги, відомі історикам державні мисливські заказники — «ловища», «перевесища», бобровники, бортні дерева (у яких жили рої бджіл). Їх охороняв і закон «Руської правди» князя Ярослава Мудрого. Торгівля хутром, медом і воском була тоді суттєвим джерелом наповнення державної та князівської казни, тому піклувалися і про розмноження пушних звірів [6, с.102].

 За звичаями українців, категорично заборонялося вбивати чи якось шкодити (нищити гнізда, брати яйця до рук) таким тваринам: лелекам, журавлям [2, c. 264], ластівкам, береговим ластівкам-щуркам, усім співучим птахам (соловейкам, жайворонкам, зозулям, синицям та іншим), трясогузкам, комасі «бабка» (рос. «стрекоза»), комасі «сонечко», їжакам, вужам, ящіркам, жабам [3, c. 102-113], лебедям, орлам і беркутам [7], голубам [7].

 Вірили, що за порушення цієї заборони Бог покарає або що за вбитою твариною плакатиме Сонце [3, c. 111, 112]). Також вірили, що за руйнування кубла лелек може згоріти хата, за знищення гнізда ластівок «ряба віспа» зіпсує обличчя [8, c. 66, 68].

 Язичники-слов’яни вважали бога Сонця покровителем усіх тварин, їхнім пастухом, саме він призначав здобич усім хижакам. Це уявлення збереглося в українців до початку ХХ століття [3, c. 90]. Воно спирається на спостереження за природою, адже всі тварини люблять погрітися під сонячними променями, більшість із них розмножується у весняно-літній період, коли сонячного світла й тепла стає більше. Тому саме бога Сонця язичники вважали покровителем мисливських промислів.

 Схоже на те, що ніякого бога Велеса — окремого покровителя тварин — у слов’ян не було. Волосожар — одна з українських назв зоряного скупчення Плеяди, яке є частиною сузір’я Тільця. Дуже імовірно, що саме його називали Волосом, також Туром, тобто, биком [4, c. 48].

 Цікаво, що містично-магічною силою українці наділяли майже всіх птахів чорно-білого забарвлення: лелек, ластівок, сорок, беркутів (щодо чайок поки що незрозуміло, їх та їхні яйця в ХІХ ст. дозволялося їсти, що засвідчив етнограф Олекса Воропай [3, c. 105] та численні народні пісні). Ще в Стародавньому Єгипті священний бик Апіс мав бути чорно-білого кольору та з білою плямою на морді. В Україні також вважали теля із «зіркою» на лобі особливим.

 Вбивство шкідливих для сільського господарства й особливо небезпечних тварин схвалювалося. Наприклад, дозволялося знищувати гадюк та їхні яйця; однією з корисних дитячих розваг було ловити й убивати метеликів, особливо білих, гусінь яких шкодить капусті. Проте, все одно вірили, що й за вбитою гадюкою Сонце буде плакати [3, c. 112-113]. Тому, щоб воно «не бачило» тіла вбитих тварин, їх слід закопати, а залишки гадюки можна кинути до мурашника.

 За прадавнім звичаєм, для відстрілу шулік та гайвороння (вони полюють на пташенят свійських птахів) існувало спеціальне свято чи то в травні, чи в червні, коли цих убитих птахів використовували для обрядового дійства під назвою «гоніння й похорон шуліки» [8, c. 158].

У певні дні року звичай забороняв ходити до лісу: на св. Олекси 17/30 березня, св. Руфа 8/21 квітня, Головосіка 29 серпня/11 вересня, Різдво Богородиці 8/21 вересня, Хрестовоздвиження 14/27 вересня, «зимового» св. Юрія 26 листопада/9грудня.  У день «весняного» св. Юрія 23 квітня/6 травня заборонено віднімати здобич у будь-якого хижака [3, c. 90].

 Спостереження за поведінкою тварин та прогнозування за нею погоди — це складова української культури й світогляду.

 Навіть сексуальна освіта молоді в селах у минулі століття відбувалась шляхом спостереження за тваринами. Уважному підліткові достатньо поспостерігати за «фліртом» та сексуальним контактом курки та півня у своєму господарстві, щоб зрозуміти і основи фізіології, і залицяння. Мабуть, і за часів СРСР, де сексуальної освіти, фактично, не було, селянська молодь була більш обізнаною в інтимних деталях, ніж міська.

 Тварини є дійовими особами українських народних казок, як мінімум, з часів Київської Русі. Але деякі казки є насправді міфами, що зберігають знання про язичницьку символіку певних тварин і рослин.

 Їжак — святий звір

 Наприклад, їжак в українській казці «Зустріч їжака з лисицею і вовком» говорить про себе, що він є великоднім поросям, якого Бог зачарував, укривши для захисту голками, і тепер його ніхто не може з’їсти, бо він — святий звір [5, c. 142]. Більшість дослідників вважає, що свято Великодня за язичницьких часів було святом бога Сонця.

 До свята зимового сонцестояння (Різдва) кімнату прикрашали виготовленими з глини або тіста фігурками їжаків, у яких колючки були зроблені з колосків. Їх підвішували до стелі [8, c. 6]. Їжаки на зиму засинають, а навесні, коли сонячного тепла стає більше, прокидаються. Усе це дозволяє зробити висновок, що їжак у праукраїнців-язичників був священною твариною бога Сонця.

 Оскільки їжаки їдять мишей, то деякі господарі ловили маленьку тварину в полі чи в лісі, деякий час ростили в хаті («хай миші половить, а тоді іде собі з Богом куди хоче»), потім випускали в садку з надією, що вона там оселиться [3, с. 110].

 Їжаків категорично не можна було ображати. Якщо в господарстві оселявся їжак, його, як і священних для слов’ян вужів, час від часу пригощали коров’ячим («солодким») молоком. Шанобливе ставлення до цих тварин відображене й у сучасній жартівливо-філософській пісні «Їжачок» українського рок-гурту «Фліт».

 Читайте також:

Екологічні традиції українців: пречиста вода

Екологічні традиції українців: озеленення могил

1.      Вікіпедія україномовна. – Стаття «Тотем». - http://uk.wikipedia.org

2.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

3.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

4.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

5.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

6.      Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь, 1992. - Том І. – 640 с.

7.      Птахи-символи. – Сайт «Про Україну» - http://about-ukraine.com

8.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.