Циклічність суспільства: ополячена Україна XVI-XVII ст. і зросійщене сьогодення

Роль православної церкви та її братств в культурному відродженні XVI-XVII ст. і потреба схожого механізму у сучасному суспільстві.

Мабуть, в сучасних умовах питання історії і так само питання, що стосуються релігії, поволі відходять на другий, а то й дальший план. Поступово культура, в колишньому її значенні, взагалі втрачає свої контури і перетворюється на епатажне «вигулькування». Усе українське суспільство знаходиться на тій межі, на якій час-від-часу перебуває кожна нація.

Кажуть, що чим більше людина має досвіду – тим більше прикрих ситуацій вона може уникнути. То чому б нам не спробувати скористатись цим правилом? Тільки не власним досвідом, а «досвідом попередніх поколінь», історією, особливо, якщо загальна картина дійсності схожа. Спробуємо провести паралель між нашими обставинами (експансія сусідів, колоніальна політика, нестача організаційних форм, анархія в духовному житті), та тими,  що були на території  України в XVI-XVII ст. і знайти якісь спільні рішення наявних проблем.

Наступ Польщі

Внаслідок Люблінської унії, що усунула з українських земель литовську владу, знищились також  залишки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. У подальшому політично-національне життя України уже не пов`язувалось з державою, а повинне було творити собі якісь нові організаційні форми. Розвиток тодішнього життя йшов під важким наступом Польщі. Загалом українському народу загрожувало повне національне винищення. Тому усі сили довелось спрямувати на те, щоб не дати себе знищити іншій країні.

Хто забезпечував цю небезпеку?

-          Магнати.  Одні з найзаможніших польських родів зайняли величезні простори України, створюючи собі справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків. Ці «маленькі королі» мали необмежену владу на  своїх територіях, ба, ще й отримували найвищі посади у місцевій адміністрації.

-          Дрібна польська шляхта. Голодна та незаможна, вона сподівалась отримати  маєтки і багатства за рахунок українських земель.

-          Католицька церква. Сильний вплив польської експансії прослідковувався в містах, особливо це стосується західних земель, де міська верхівка, так званий патриціат, була ополяченою. Чи не найбільше колонізації сприяла церква. Єзуїти ж стали провідниками католицької пропаганди. Вони здійснювали католицьку політику у  своїх костелах серед міщанства і шляхти, магнатів, звертаючи свою особливу увагу на визначних і талановитих людей, намагаючись залучити їх до католицизму,а, разом із тим, і до польського національного табору. За такими найвизначнішими проводирями нації, що сполонізувались, мали слідувати «сірі маси».
Особливим «знаряддям праці» єзуїтів стали їхні школи, що були влаштовані пишно і показово, з професійними вчителями і високим та доступним рівнем знань. Єдиний недолік – обов`язкове покатоличення. А протягом всього курсу навчання колишній цвіт нації - українська молодь - вже била себе в груди зі словами «Jestem Polakiem».

Ця деструктивна робота мала передати в руки переможців, себто усміхнених і задоволених життям польських магнатів, усі економічні багатства України – землю, промисловість, торгівлю, а разом з тим і всі культурні впливи. Все, що було дотичним католицько-шляхетській лінії, мало характер ледь не «хрестового походу» і обов`язковий протекторат держави, – всякий опір мав бути знищеним.

Однак, як це завжди з нами буває, коли український народ опиняється під важким тиском, тоді вступає в дію закладена нам у гени «програма дій іграшки неваляшки», і він завжди, попри всі обмежуючі обставини, повертається  до попереднього положення.

Отож українська народність стала до оборони. Люблінська унія,попри усі її негативні наслідки, точно мала одну користь – усі українські землі були злучені проти одного спільного ворога. Тепер вся українська територія опинилась під владою однієї держави. В таких умовах міг зародитись спільний «план визволення».

У найближчих трьох десятиліттях після унії основу національного життя створювали, за давньою традицією, аристократичні роди. Під примусом прийнявши постанови унії, українські пани вважали за свій обов`язок і далі очолювати громаду, обороняючи її культуру, церкву, освіту і інтереси загалом. Але вірним народові залишилось лише те покоління аристократії, яке сформувало свої світогляди ще у Великому князівстві Литовському. А нові покоління українців швидко забули свої рідні традиції, прихиляючись до нової держави, що одразу обіцяла великі здобутки. (Можна зняти капелюха, за такий ступінь поширеності серед молоді думок про принади польського життя, перед польською пропагандою.)

У таких обставинах зросло значення духовенства. Церква від найдавніших часів мала організацію, чітку мережу, що обіймала всю країну. За часів Київської і Галицької держави, за Великого князівства Литовського церква мала широкі привілеї і високе становище у суспільстві. Але золотий час православ`я канув у лету, натомість прийшли нові часи з абсолютно антагоністичними відносинами.

Православна церква втратила своє привілейоване становище і була під загрозою зникнення. Вищі церковні національні кадри «покосило»,  адже держава рекомендувала на високі посади лише людей, якими було легко керувати. Але, незважаючи на все, зросла роль церкви як власне національної організації. Митрополит і єпископи стали представниками всього народу, за відсутності альтернативної політичної репрезентації. У своїх не надто приємних буднях церква шукала захисту і допомоги в своїх громадян, а отже наблизилась до мас і повинна була займатись не тільки  духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою перебували школи, шпиталі, розвивалось мистецтво і література, а також братства.

Міщанський «братський» рух  

-          Звідки взявся?

Коли вищі класи втратили свій авторитет і почали підпадати під польський вплив, ініціатива в національному житті автоматично перейшла до «низів». (Таке враження, наче з цією провідною роллю відбувалось щось схоже на гру «гаряча картопля»). Спочатку провідну роль взяло на себе міщанство, яке у братствах знайшло собі нові організаційні форми існування. Пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

-          Чому?

Міщанство на Україні в XV-XVI ст. мало досить високий ступінь розвитку. Міста стали самостійними в своєму економічному житті. Великі з них взагалі були цілком незалежні від державної адміністрації і вільно могли вирішувати свої внутрішні справи. Менші - підлягали своїм панам, але мали досить широкий спектр самодіяльності, розвивались убік заможності та культури.  Але щодо національного характеру, то міста, м’яко кажучи, підвели. Вони, особливо у західній Україні, були у більшості своїй ополячені. Багаті патриції визискували дрібне міщанство, забирали землі, накладали різні податки, брали худобу і за найменші порушення карали тюрмою. До того ж, називали їх холопами і підданими. Який нормальний, хоч і флегматичний за менталітетом українець таке витримає?

Ось чому боротьба суспільства з патриціями мала гостро окреслений соціальний характер. Але долучались до неї ще й релігійно-національні мотиви. Поляки не дозволяли українцям будувати церкви, переслідували православних священиків, примушували православних платити податок на утримання католицьких храмів. Українські міщани в таких умовах мусили вести боротьбу одночасно і проти соціального, і проти релігійного гніту.

-          Як?

В цій боротьбі міщани організувувались у братства. Вони існували при церквах від давніх часів, але тоді мали лише релігійний характер.

Згодом особливо важливими стали економічні завдання братств: вони давали грошові позики своїм членам, рятували міщан від боргів, а для збіднілих братчиків і людей похилого віку закладали притулки. Ці матеріальні заходи, через характерні для українців причини, збільшили популярність братств.

В XVI ст. братства поширили свою діяльність і на політичну та культурну сфери.  Коли почав зростати національний гніт по містах, братства організували виступи зі скаргами до судів, висилали посольства до королів, просили допомоги у шляхти і вельмож.  На перше місце висунулося  львівське братство при церкві Успення. Воно мало небагато членів, але це були доволі заможні і культурні люди. Вони почали акцію проти обмежень, які накладав польський патриціат, їхні скарги підтримав перед королем Костянтин Острозький, і українські міщани отримали деяке полегшення. Вони ж добились і відновлення галицького єпископства в 1539 році. В цій справі рука-в-руку з міщанами йшла ще не втрачена для України галицька шляхта. Далі львівське братство і шляхта зайнялись справами культури, звернули головну увагу на поширення освіти. Патріарх Йоаким, який тоді приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право ставропігії (тобто церковної автономії) так що воно не підлягало владі єпископа, а безпосередньо патріархові, доручив йому нагляд над іншими братствами. Так були засновані братства у всіх містах, організація поширилась ледь не по всій Україні. Це була перша мережа освітніх товариств на нашій території.

-          І що з того?

Завдяки привілеям і власній енергії, братства здобули собі провідне місце в релігійно-національному житті. Вони усували невідповідних духовників, впливали на кращий устрій монастирів, закладали школи і  бібліотеки, поширювали духовну літературу. По суті, вони штучно створили атмосферу зацікавлення до публічних справ, підносили громадянський дух, консервували давні культурні цінності і творили нові.

Однак все хороше має свій кінець. Братства своєю організацією провели об’єднання українського суспільства і піднесли його культурній рівень. Але в релігійному житті взяли провід світські люди – це порушувало певні норми. Постійні суперечки з єпископами обурювали суспільство. Братський рух не міг замінити церковної організації, бо в основі своїй був явищем непостійним. Вони то ставали сильнішими, то знову занепадали. Загалом цей рух викликав в житті людей позитивні зміни, але не зміг створити твердих організаційних форм.  

Зростання братської анархії спричинило ще й те, що частина духовенства перейшла до унії з католицькою церквою.

Так нещадно обірвавши свою розповідь про тодішні часи, я спробую знову звернути вашу увагу на сьогодення. Хіба і сучасній Україні не вистачає енергійних молодих людей, певних сталих підвалин, організації, що змогла б розробити програму, яка дозволила надати суспільству якщо не спільні інтереси, то хоч спільного ворога? І лише тоді можна реально змінити культурну ситуацію, припинити хижу експансію сусідів і виробити свій, окремий шлях розвитку. (Не дарма кажуть, що суспільство розвивається по спіралі.)

 Хіба ж ми не здатні хоч щось з цього змінити, неваляшки?