«Безнімбовий» Сагайдачний

Постать Петра Сагайдачного в історії України і в моєму дивному викладі

«Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний (бл. 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних братств…» Невже ніхто не стомився від такого чимраз цікавішого енциклопедичного опису Сагайдачного? Або ще краще: «Та все ж саме Сагайдачний є однією з найяскравіших і значимих постатей нашої історії. Його діяльність здійснювала величезний вплив і на політичну, і на воєнну, і на релігійну та культурну ситуацію в Україні першої чверті ХVII століття….» - просто пафосне возвеличення без будь-якої реальної ідентифікації Сагайдачного серед інших діячів. Нічого  не зміниться, якщо я скажу «та все ж саме Франко є однією з найяскравіших і значимих постатей нашої історії…», або «та все ж саме Козуб (себто автор цієї статті) є однією з найяскравіших і значимих постатей нашої історії…». Особисто в мене на такі фрази виробився такий же умовний рефлекс, який виникає, коли скуштуєш лимона. Тож пропоную тим дивним людям, що це читають, трохи розважитись, побачивши мою «безнімбову» і разом з тим «живу» версію Сагайдачного. 

Хтозна коли він народився. Хтозна де. Всі відомості про його дитинство побудовані на «бабця бабці сказала», тобто на тому, як час-від-часу розважаються псевдоісторики, додаючи неіснуючі факти. Український письменник А. Чайковський (1857—1935) на основі вивчення шляхетських родів на Самбірщині дійшов висновку, що місцем народження Сагайдачного мало би бути село Кульчиці. Я звісно не історик, але навряд чи будувала б свої знання на фактах, що приправляються дуже непереконливим «мало би бути». Тому давайте просто забудемо про те, де і як він тинявся до Острозької академії. Точно відомо, що він був нащадком якогось шляхетського роду, бо звичайного смертного до академії  не взяли б. Отож Петро прибув до Острогу в років десь так 15. Навряд чи людину такого віку можна вважати ідеологічно сформованою. Тому й не дивно, що він поглинав усе довкола, наче губка. В той час там інтенсивно функціонувала друкарня, сформувався потужний гурток антиуніатських полемістів. Тож не дивно, що Ян  Собеський, який описав Хотинську битву й відзначив значну роль у ній гетьмана Сагайдачного, все-таки написав про нього: «Обряд і релігію грецьку оточив він культом незвичайно гарячим, більше ніж забобонним, і для тих, що перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим». В подальшій політиці Сагайдачного раз за разом помітно вигулькує оцей «острозький слід».

Спробуймо уявити собі яким би був Сагайдачний в наш час. Отже це такий собі парубок, що був вихований у залишках сучасного українського бомонду, припустимо був сином мера якоїсь області, потім з успіхом закінчив Оксфорд, а далі… Пустився навтьоки у нерегулярні ватаги якогось не надто популярного війська? Як сказало б моє не надто мрійливе аlter ego, навряд чи. Мабуть, так і справді легше побачити алогічність вчинків Сагайдачного. То що спонукало  хлопчика (не у кращих законах тодішнього «мажорського» жанру) податися у вояки?

Яка доля спіткала б його після випуску з Острога?  Програма максимум -  стати «слугою», чи то світським, чи церковним, у величезних володіннях князя Василя-Костянтина Острозького. Загалом, як стверджував Володимир Антонович (щоправда, не посилаючись на жодне конкретне джерело), Сагайдачний таки трохи служив у київського судді Аксака. Це видається цілком вірогідним. Той же Антонович доводить, що в цього судді сталася якась сімейна драма. Мовляв, це стало причиною втечі Сагайдачного з Києва на Запоріжжя, оскільки він мав до неї причетність. Хтозна, що саме там відбулось, але особисто мені легше повірити у звичайні людські огріхи, ніж піднесене і високе прагнення у свої 20 померти десь посеред поля від турецького меча.

Отож «молодий і гарячий» Сагайдачний відправляється на пошуки пригод до Запорозької Січі. Звісно, може він завжди був серйозним дядьком з бородою і вусами, роздумував про долю України і дипломатично планував усі її відносини?… Але мені чомусь здається, що хлопці такого віку усі однакові. Не залежно від того, в якому тисячолітті вони народились. На Запоріжжі Сагайдачний спершу спробував реалізувати себе як воїн, а потім і як полководець, а так з блискучим успіхом довоювався і до гетьмана. І тут почалося… Сагайдачний вирішив змінити усе те, що ще з першого дня йому, як колишньому представникові закоренілої інтелігенції, зовсім не імпонувало. Перше – це оспіваний у піснях, засвідчений у переказах, старий і не дуже добрий козацький алкоголізм. У той час, коли козак не воює – він по-чорному п`є. А деколи і воює п’яним. Щоб організувати якесь боєздатне військо треба було цього неодмінно позбутись. Саме тут він проявляє себе як справжній політик – «щедро ллє їх кров», навчаючи дисципліні та порядку. А того, хто навіть після цього не хотів розлучатися з чаркою – позбувався. Можливо, спершу його реформи і мали якийсь опір, але як тільки вони показали свій чудовий результат на практиці у численних вдалих нападах, то якось відсутність алкоголю одразу перестала бути проблемою. В результаті ще кількох реформ, у досить короткий термін, Сагайдачному вдалось перетворити партизанські ватаги у регулярне військо.
Тут має місце початок доби героїчних походів українського козацтва. В 1610 р. козаки напали на турецькі володіння поблизу Варни, 1614 р. здійснили морський похід в Анатолію та штурмували фортецю Синоп, 1616 р. напали на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, околиці Варни й Констанци, 1620 р. знову здійснили напад на Варну (чого лише їм так сподобалась та Варна?), а 1621 р. — на Синоп. Але скільки б вони не грабували турецькі і татарські міста – найбільшою справою Сагайдачного було поєднання козацької політики із прагненням української інтелігенції. Як вихованець острозької школи, він розумів наявні проблеми української культури. Ба навіть, щоб піднести значення київського братства, він вписався в його члени разом із цілим Запорозьким Військом (а чого розмінюватись, якщо можна і повністю його контролювати і виглядати висококультурними людьми?). Врешті під опікою Запорозького Війська була висвячена нова православна ієрархія, історія ця довго і надто заплутана, щоб і її приплітати до моєї розповіді.
Таким чином поєднались міщанство, духовенство і козаччина – такого дива не було ні до, ні після Сагайдачного. В результаті, міщанство й духовенство відчули під собою опору військової сили і могли набагато енергійніше здійснювати свої плани. А з іншого боку, козаччина вийшла з тісного кола власних класових інтересів і змогла (нарешті!) подумати про загальнонаціональні проблеми.
Однак найвизначніше чекало попереду. В 1620 році турки розбили під Цецорою польського гетьмана Жолкєвського, що мав необережність сказати: «не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти.» Козаки й пішли собі «свині пасти», тимчасом як турки повністю знищили частину польського війська. Ось, що буває, коли через гордість нехтуєш допомогою. Але коли султан Осман II, натхненний перемогою, рушив на Польщу, вся гордість швидко вивітрилась. Тоді Сагайдачний поставив визнання таємно проголошеної православної київської ієрархії як умову, на що, хоч і не охоче, погодився польський король.

Під Хотином як з одного, так і з другого боку зібралося величезне військо. Турецько-татарська армія, очолювана самим султаном Османом ІІ, становила близько 150 тисяч чоловік. Їй протистояло польсько-литовське військо (понад 50 тисяч вояків), очолюване королевичем Владиславом і коронним гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем. До нього приєдналося козацьке військо, яке змушене було прориватися, ведучи бої з турками й татарами. Загалом козаків було трохи більше 40 тисяч. Як бачимо, на турецькому боці була чисельна перевага. Та ще й самого Сагайдачного ще перед початком боїв ранили в руку. Та він  продовжував самовіддано і разом з тим недалекоглядно керувати козаками. Взагалі в боях під Хотином, за словами очевидців, найбільше ударів діставалось саме козацькому війську, а ті, своїми оборонними тактиками і раптовими нічними вилазками, здобули собі велику славу по всій Європі. Їх порівнювали навіть зі спартанцями, що обороняли Термопіли від персів.  
Але як можна оцінити наслідки цієї битви власне для України? Як писав Грушевський: «ми, потомки сих героїв, досі наповнюємось мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, кожна прислуга якому кінець кінцем, як виявлялося, була злочином перед власними національними інтересами». Я теж притримуюсь цієї радикальної думки. Практично, за  врятування всієї Європи від турецько-татарської орди нас навіть по голівці не погладили. Однак, все-таки, хотинська битва була важливою для цивілізаційного вибору. Адже вирішувалося, чи ці землі спрямують свої сили до «європейської християнської цивілізації», чи стануть периферією мусульманського світу. Сагайдачний, незважаючи на численні «проти», зробив вибір на користь Європи. І якщо Україна має ще якісь риси європейськості, то в цьому є неабияка заслуга Сагайдачного.

Однак, зійшовши на олімп своєї слави, Сагайдачний помер у найкращому стилі героїчних мелодрам. Мабуть, дружина Сагайдачного не раз пригадувала «незлим тихим словом» його трагічне геройство під час Хотинської війни. Адже саме від тієї рани в руку і почалась його затяжна хвороба, в наслідок якої він невдовзі помер.
Але подивимось правді в очі. Різниця лише в тому, що якби він вирішив померти не таким способом, а припустимо в теплому ліжечку заснувши, то ми б надовго застрягли під владою чужої мусульманської культури, та й не лише ми, а й добра частина Європи. Він своїм дивним талантом добровільно встрявати в неприємності і разом з тим виходити сухим із води повністю змінив хід історії.

Будучи звичайною людиною, «безнібною», а тому рішучою і справжньою, він зміг досягнути більшого, ніж всі ті безкінечно пафосні і самозакохані «діячі української культури». За це ми й пам’ятаємо саме його, адже його людські огріхи (запальність, хитрість, пристрасність) мотивували до справжнього геройства.