праукраїнці взагалі не вірили ні в якого домовика-духа, схожого на чоловічка, оскільки це вірування зустрічається переважно на східно-південній Україні... Іван ФРАНКО про вужа в поемі
Вуж
— неотруйна змія, що живе здебільшого поблизу водойм, священна тварина
слов’янської богині води й Місяця.
Українці
називали вужа «домовиком», оскільки і в ХІХ, і на початку ХХ століття ці змії
часто мешкали під порогом хати (дерев’яним) або в хаті під піччю (підлога була
земляною), вони ловили мишей. Це зафіксовано і на Чернігівщині [4, c.69], і на Гуцульщині [10, с.645],
і на всій території України [8, c.68].
Причому,
співжиття з вужем люди сприймали спокійно і вважали це таким же благословенням
для родини й господарства, як гнізда лелек та ластівок. Вужа пригощали молоком,
його заборонялося вбивати, що зафіксовано в українських казках «Вуж
і дитина», «Справедливий
уж». [5, c.477,
479]
Вужем
українці називали сузір’я Скорпіона, про яке казали: «Місяць — голова Вужа, що
ховається в Чумацькому шляху». [4, c.69] Зв’язок
Місяця і сузір’я Скорпіона в цьому астрономічному міфі можна пояснити лише тим,
що вуж — священна тварина богині води.
За
часів Київської Русі в XI-XIII століттях люди на землях України носили на шиї
металеві амулети-змійовики, на яких було зображено жіночу голову з волоссям у
вигляді змій, а на іншому боці — відповідне церковним канонам іконопису
зображення Ісуса Христа чи Богородиці чи святих. [6, c.145]
Вочевидь, Медуза Горгона з грецьких міфів, з якою воював грецький герой, — це
зашифрована розповідь про війни зі слов’янами.
Мода
на носіння подібних прикрас збереглася в українській культурі аж до ХІХ ст. у
вигляді металевих дукачів, які носили жінки. Найкращим дукачем вважали такий,
на якому було викарбувано ювеліром образ християнської святої, ім’я якої носила
дівчина. [11, c.313]
Є
серйозні підстави вважати, що праукраїнці взагалі не вірили ні в якого
домовика-духа, схожого на чоловічка чи діда, оскільки це вірування
зустрічається переважно на східно-південній Україні [8, c.65, 70], куди за часів СРСР було переселено чимало етнічних
росіян [1, c.218]. А їхня
культура має переважно фіно-угорське походження.
Українськими
ж і загальнослов’янськими домовиками були вужі. Серби звали цю змію «домакін»,
чехи — «господарик», болгари — «хазяїн». [4, c.181] Я велику частину свого життя прожила в селі на
північно-східній Чернігівщині і ніколи не чула від старших людей жодного слова
про духа-домовика, хоча моя родина є дуже консервативною і зберігає багато
традицій.
Імовірно,
що і «водяником» українці звали цілком реальну істоту — бобра («той, що греблі
рве») або рака (священна тварина бога Перуна).
Справа
в тому, що чим більше народ піддавався християнізації, тим більше виникало
фантазій на теми «демонологічних» істот, як це сталося і в Західній Європі з давнім
святом кельтів, відомим нині як спотворений примітивний «Хеловін». Ті люди, які
ще зберігали частково стародавні язичницькі знання праукраїнців аж до ХХ
століття (я можу довести, що вони справді жили і в ХХ столітті!), не могли
говорити про них через переслідування Церкви та комуністів і на запитання про
той чи інший звичай відповідали завуальовано, давали поверхові пояснення,
надаючи обрядам магічного значення задля їх збереження.
Яскравим
прикладом такого приховування справжньої суті обряду є день святого Конона 5/18
березня,
коли вбивали птаха сороку й підвішували її в хліві біля коней, ніби-то для
їхнього захисту «від домовика», бо він ніби-то сороки боїться. [9, c.70]
Абсурдність такого вірування просто впадає у вічі, тим більше тепер, коли ми
з’ясували, що слов’яни вважали домовиком звичайнісінького вужа.
Вірування,
що домовик любить козу [7, c.163] має абсолютно біологічне пояснення. Навіть моя бабуся розповідала, що вужі вміють
ссати молоко з корів, обвиваючи їхні ноги. Тому українці й тримали в хліві
разом з коровою козу «для захисту» від «домовика» [7,
c.397],
бо в кози вим’я знаходиться нижче до землі, і тому розраховували, що корова
залишиться поза увагою вужів.
Я
глибоко переконана, що саме вуж і є тією зміїною царицею чи царем зі
слов’янських міфів. Адже пізнати царицю можна за «золотою» короною чи «золотими»
ріжками на голові. [7, c.382] Саме вужі
й мають на голові дві жовті («золоті») смужки, за якими їх можна відрізнити від
інших змій. Крім того, у сузір’ї Скорпіона-Вужа теж можна вирізнити три зірки,
які ніби утворюють корону на «голові».
Що
ж стосується казкового багатоголового змія-горинича [7, c.383], то це цілком імовірно може бути
персоніфікація сусіднього зі Скорпіоном сузір’я Змієносця. Те, що змій викрадає
в казках царівну (символом якої є сузір’я Скорпіона), можна тлумачити як
астрономічний міф.
Вірування
українців, що змії та жаби народжуються прямо із землі [8,
c.306], жодним чином не суперечить тезі, що вуж —
тварина богині води, бо джерельна вода також народжується землею.
У
казках перед зміїною царицею потрібно розстелити обрус (рушник) [7, c.382],
а згідно традицій, рушники прийнято «жертвувати» водним джерелам. [3,
c.16]
Це пов’язано з тим, що для вибілювання полотна його необхідно було мочити у
воді й сушити на сонці. Та й обробка стебел льону вимагала замочування, і росте
льон лише в добре зволоженому грунті, чому й вирощували його на Поліссі.
Може
бути, що символіка гадюк та всіх інших отруйних змій є іншою, що вони є
тваринами богині землі. Це питання потребує додаткових досліджень.
Більшість
дослідників трипільської археологічної культури пов’язують зображення змій на
кераміці саме з водою, вважають символом жіночої родючості. [2, с.161] Цікаво,
що і на малюнках українських старовинних великодніх писанок зустрічаються змії,
що мають тризубоподібний хвіст і/або тризубу корону. [1, c.144,
295]
Це й не дивно, адже наступного дня після Великодня всі слов’яни відзначають «поливальний»
понеділок.
Помилковою
є теза деяких вчених про те, що деякі слов’янські племена мали вужа за тотема.
Те, що на Закарпатті в окремих селах на свято Щедрого вечора 1/14 січня «водили»
змія (змію) [8, c.32],
свідчить лише про те, що 1 січня за старим стилем — це зашифроване свято астрономічного
«народження» молодого Місяця, це астрономічний понеділок, слов’янський день
богині води (фіно-угри вважали днем богині води п’ятницю).
Також
в українській традиції зі зміями пов’язували уявлення про такі свята:
Благовіщення 25 березня/7 квітня (це старовинна дата весняного рівнодення), св.
Руфа 8/21 квітня (це є астрономічний понеділок другої місячної чверті),
Головосіка 29 серпня/11 вересня (це астрономічне міжмісяччя), Різдво Богородиці
8/21 вересня (це є астрономічний понеділок другої місячної чверті),
Хрестовоздвиження 14/27 вересня (на це свято перенесені уявлення про місячну
Повню вересня). У ці дні заборонялося ходити до лісу, слід було остерігатися
отруйних змій. [9]
Наостанок
наведу уривок з історичної поеми українського поета й науковця кінця ХІХ
століття Івана Франка «На Святоюрській горі». [10,
с.645] У ній він використав сюжет народної казки «Вуж і
дитина».
«Був собі колись
господар,
мав і поле, і
садок,
гарну хату і
худобу,
пчіл чимало
колодок…
Був у нього вуж
домашній,
що нікого не
кусав
і свобідно всюди
лазив:
уночі корови
ссав,
а на день йому
господар
від нетямної
пори
ставив молоко
солодке
у мисчині край
нори.
Вуж сей — то
було хазяйське
щастя: і з роси
й з води
в двір плило
добро, сторічний
плід давали всі
труди.»
Читайте також:
Екологічні
традиції українців: пречиста вода
Екологічні
традиції українців: охорона тварин
Використана
література:
1.
Братко-Кутинський
О. Феномен України. – К.: газета «Вечірній Київ», 1996. – 304 с.
2.
Бурдо Н.
Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.
3.
Зайченко В.
Вишивка Чернігівщини. – К.: Родовід, 2010. – 208 с.: іл.
4.
Знойко О.П.
Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
5.
Казки про
тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.:
Наукова думка, 1979. — 575 с.
6.
Калінін
Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство (підручник). – К.: Наукова думка, 1995.
– 253 с.
7.
Лозко Г.С.
Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.
8.
Мусіхіна Л.
Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.
9.
Скуратівський
В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.
10.
Франко І.Я.
Вибрані твори у трьох томах. – Том 1. – К.: Дніпро, 1973. – 760 с.
11.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.