Чи було на Русі «водіння ведмедя»? Липова нога російського ведмедя: ще кілька доказів відмінності культур росіян і слов’ян. Казка проти зоопарків. ПУШКІН і укр. казка про липу
Екологічні традиції українців: ведмідь — звір Сонця
Бурий
ведмідь (бурмило, медвідь, Данило,
Михайло, вуйко
[4, c.552]) — ще один слов’янський звір-символ бога Сонця, оскільки він, як і їжак, впадає
на зиму в сплячку й прокидається навесні, коли Сонце ніби набирає силу, а також
любить мед.
Вважалося,
що на свято св. Олекси 17/30 березня (це зашифрована нашими пращурами
в народному календарі астрономічна місячна Повня березня) ведмеді вилазять зі свого лігва і йдуть
шукати поживи. У цей час вони, вочевидь, голодні й небезпечні, та ще й ведмежат
виводять з барлогу. [2, c.268] Полювання й рибальство в цей день було заборонене,
мисливці зобов’язані були «не працювати» й святкувати, до лісу не ходити. [6, c.74]
Про
сонячну символіку бурмила свідчить українська легенда, записана на Поділлі:
«Ведмідь — це мельник, що хотів Ісуса Христа налякати. Він одягнув на себе
кожуха догори вовною, заховався під міст, де Ісус мав проходити, та як зареве,
а Ісус Христос каже: «Щоб ти ревів так, поки світа й сонця!» Ось він і зробився
ведмедем та й реве». [2, с.267]
Стародавня
українська назва «бурмило» походить від імені бога Сонця в народів Південного
Сходу — Бар (Бер) і дослівно означає «милий Бару» або «той, що любить Бара». І
житло ведмедя називається «барліг».
Ще
одним підтвердженням сонячної символіки цієї тварини в слов’ян є знайдена в
Польщі на горі Слєнжа біля міста Вроцлава статуя ведмедиці із зображенням
язичницького хреста (польською мовою «кжиж») на грудях. [5,
с.388] Хрест же за дохристиянських часів був одним із
символів Сонця.
В
українських казках ведмідь досить часто постає царем звірів, чинить суд між
ними (хоча вовк
— заступник лева [4, с.96]), однак у казці
«Як птахи гуртом орали» [4, с.388]
слухняно виконує наказ журавля. Цей птах теж був символом Сонця, а в
слов’янській ієрархії тварин птахи є найближчими до богів, оскільки літають до
вирію — царства праведних душ.
Липова нога російського ведмедя
У
фіно-угорських племен, що є основою російського народу, бурий ведмідь був тотемом,
а тому вони його шанували більше та інакше, ніж слов’яни.
Так,
і в росіян, і в українців існує казка про діда, бабу та ведмедя на дерев’яній нозі-костилі.
Сюжет її майже однаковий, але фінал різний. Баба знайшла ведмежу лапу, відбиту
в бійці з селянами, здерла шкуру й стала варити м’ясо.
У російському варіанті
пізно ввечері ведмідь «на липовій нозі» приходить у село,
відбирає свою лапу і з’їдає бабу. Дослідники фольклору ще за часів СРСР
відзначали, що ця російська казка навчає шанувати ведмедя й не завдавати йому
шкоди. [4,
с.21]
В
українських же варіантах цього твору (казка «Ведмежа
лапа»), як і в деяких російських (певно, зі слов’янських регіонів біля кордону з сучасною Україною),
спроба ведмедя помститись людині закінчується невдачею, і дуже побитий звір
ганебно тікає. [4,
с.290]
І
це зовсім не «відхилення від стародавнього сюжету», як писали науковці в СРСР. [4,
с.22]
Це ще один доказ відмінності культур та релігійних вірувань російських фіно-угрів
та слов’ян.
Крім
того, в українському варіанті казки
ведмідь робить собі костиля не з липи, а з сосни і
дуба. І це логічно, адже липа — це священне дерево слов’янської богині землі, а
от священними деревами бога Сонця в українців були сосна й береза, а на свята сонячного
циклу слов’яни палили вогнища з дубових дров. У мисливському переказі про
ведмежого пастуха також розповідається, що ведмідь-пастух сидів на сосні. [3, с.261]
До
речі, це не єдиний приклад того, коли сусідні народи — слов’яни та фіно-угри —
запозичуючи казки один в одного, змінювали ті деталі сюжету, які суперечили їх
язичницьким релігійним уявленням.
Таких
змін зазнала в росіян українська казка-міф «Про
липку і зажерливу бабу» [4, с.484]. У
російському варіанті казки («Жадная старуха») зникла згадка про те, що чарівним деревом, яке
виконує бажання, є саме липа. Що, власне, доводить, що липа для росіян ніколи
не була священним деревом. А російський поет Олександр Пушкін взагалі замінив у цій казці чарівне дерево на золоту рибку.
Чи було на Русі «водіння ведмедя»?
Для
захисників тварин цікавою має бути українська казка «Про
чоловіка та Данила-бурмила», у якій чоловік, зустрівши ведмедя в лісі перед
зимою, пропонує йому пожити в хліві, бо звір скаржиться, як важко знайти тепле
житло. Але бурмилу не сподобалось жити на ланцюгу, і він втік до лісу, де
сказав: «Краще голодна воля, ніж сита неволя!» [4,
с.278] Можна сказати, що це казка про життя в зоопарку.
Та
цінність цього твору ще й у тому, що він свідчить про негативне ставлення
українців до тримання ведмедів на ланцюгу і підтверджує, що обряд «водіння
ведмедя» не існував у Київській Русі. Ще одним доказом цієї тези є казка «Медвідь
обганяє мухи з цигана», у якій дресованого ведмедя водить селами циган (не українець!) і «дурить баб». [4, с.291]
Обряд
«водіння ведмедя» був поширеним лише на теренах Московії, а також цим славилась
середньовічна Угорщина. За дохристиянських часів то була не розвага, а обряд
водіння тотемної
тварини фіно-угрів з метою прикликання добробуту. Українці, як і всі інші
слов’яни Європи, з цією ж метою водили на свято Щедрого вечора 1/14 січня своїх
тотемних тварин — козу (не козла!), а в деяких регіонах ще й вовка.
Правда,
в українських Карпатах на Гуцульщині серед гурту щедрувальників у день св.
Маланки був і персонаж Ведмідь, але він, як і Журавель, грав далеко не головну
роль [6, с.24]. Їхню присутність можна тлумачити як натяк на те, що святкові
дні сонячного свята Різдва («святки») все ще тривають, адже і ведмідь, і
журавель — символи Сонця.
Хоча
деякі дослідники вважають це доказом того, що в гуцулів не лише коза, а й
ведмідь був тотемною твариною. Гуцульська назва ведмедя «вуйко», тобто «дядько,
брат матері», справді може свідчити про наявність змішаних шлюбів з угорськими
жінками. До того ж, лише в цьому регіоні українські жінки носили намисто,
виплетене з різнокольорового бісеру («дробинка», «силянка», «лучка», «голочка»).
Таке намисто є традиційним для фінських народів далекої Півночі, і тому етнограф
Олекса Воропай справедливо вважав його культурним запозиченням від угорців [3, c.315].
Тотем
угорців спричинив те, що сусідній з ними народ сербів називав їх і ведмедя
майже однаково: сербською мовою ведмідь — це «мечак», а угорець — це
«мачар». В українській мові також існує друга назва угорців — «мадяри».
У
Росії мати зустрічала молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні
ведмежій шкурі, тоді як в Україні — у овечому кожусі, що є символом кози. [5,
с.389]
Історики
Російської імперії свідомо створили плутанину, говорячи, що «на Русі» водили
ведмедя, але спирались вони при цьому на звичаї московитів.
Читайте також:
Екологічні традиції українців: охорона
тварин
Екологічні
традиції українців: вуж — наш домовик
Екологічні
традиції українців: озеленення могил
Екологічні
традиції українців: пречиста вода
Сербская
культура — аргумент в пользу украинцев (+ ссылки на ВИДЕО)
Використана література:
1.
Вікіпедія
україномовна. – Стаття «Тотем». - http://uk.wikipedia.org
2.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.
3.
Воропай О.
Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.
4.
Казки про
тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.:
Наукова думка, 1979. — 575 с.
5.
Лозко Г.С.
Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.
6.
Скуратівський
В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.