Внесок українських культурних діячів у розвиток освіти слов'янських народів

Чому сучасний українець, маючи широкий доступ до історичних джерел та пам’яток, продовжує вірити у красномовні «казки» про своє походження?

Українська культура: автохтонна чи міграційна? Чи має право український народ на самовизначення? Чому сучасний українець, маючи широкий доступ до історичних джерел та пам’яток, продовжує вірити у красномовні «казки» про своє походження?

               Тривалий час точилося протиборство двох теорій щодо постання української культури. Із одного буку, поширеною залишалася думка, що слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Унаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Але чисельні дослідження дають підстави вважати, що українці – автохтонний народ, що жив і займався господарством на цій території ще з часів неоліту. Іван Огієнко у своїй «Історії української літературної мови» пише, що єдності східних, північних та південних племен ніколи не було, так як і спільної мови, і центра. У ІХ-Х століттях Русь об’єднала весь слов’янський Схід, тобто народи український, російський, білоруський. 

 Етнографічні риси нашої культури формувалися упродовж багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини, Прикарпаття. Вона зазнала впливу багатьох культур, наприклад, іраномовних скіфських хліборобів, трипільської культури, проте і сама стала досить важливою у формуванні інших слов’янських народів.

             Процес самовизначення українського та білоруського народів (XIV – ХVI ст) вилився у широку гуманістичну і реформаційну течію, що збагатила  європейську культуру доби Реформації. Він розвивався як духовно-культурний рух, а не як будівництво держави, як це відбувалося в Росії.

Важливим етапом у цьому процесі становлення культури є впровадження християнства. Відомо, що досить тривалий час на етнічні та соціокультурні процеси в країні вливала Візантія. Східні, персидсько-арабські культури назавжди залишили слід у культурі держави. Вона мала сильне церковне забарвлення, яке відбилося й на культурі, і на освіті, і на художній творчості. Саме через Україну та Білорусь до Росії надходили друковані видання грецьких, римських і західноєвропейських авторів. Наприклад, 1477 p. київські купці завезли до Новгорода із західноруських земель трактати "Шестокрил" та "Космографія", що давали різноманітні знання з астрономії.

Українська інтелігенція мала численні зв’язки із Західною Європою. Молодь навчалася в університетах Болоньї, Падуї, Кракова,  Праги тощо.

Україна була важливим освітянським осередком серед слов’янських сусідів.

Наприкінці XVI століття серед багатьох православних організацій виникає думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізували шкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь. З поодиноких осіб у справі утворення навчальних закладів уславився Костянтин Костянтинович Острозький. Найбільш відовою є Острозька академія. Семе тут було видпно повну слов’янську Біблію, якою користувалися усі сусідні народи. ЇЇ текст, із деякими поправками, досі використовується в православних церквах.

 При братствах функціонували також друкарні, що видавали крім підручників богословську та наукову літературу. Друкарні були у Києві, Чернігові, Львові, Острозі

(Україна), Вільно, Бресті, Мінську (Білорусь), Москві (Росія) тощо. Відомі майстри друкарської справи переїжджали з регіону у регіон, налагоджуючи книговидавничу  діяльність (І. Федоров, П. Беринда, Ф. Скорина, Т. Земка). Важливу роль відіграли  братські школи у поширенні освіти на території Московської держави. Випускники шкіл України та Білорусі працювали у Росії редакторами (справщиками), учителями в школах, що тільки почали відкриватися.

            На час приєднання Лівобережної України до Росії рівень української культури, освіти та науки був значно вищий. Слід відзначити діяльність Києво-Могилянської колегії, яка була створена Петром Могилою. Спочатку він організував школу і Києво-Печерському монастирі у 1631 році за зразком єзуїтських для ліпшого захисту православної церкви від католиків. Проте це викликало сильне обурення серед членів Богоявленого братства, тому згодом Петро Могила об’єднує її із Київською братською школою. Цей заклад був осередком освіти для вього православного світу, адже сюди йшли навчатися, окрім українців та білорусів, іще й «московити», румуни, болгари, серби, а також частково навіть греки та араби. За її зразком почали зводити і себе школи й інші православні народи, головним чином росіяни. Так, в Москві в 1681 р. було засновано Слов’яно-греко-латинську академію. Тривалий час її протектором був С.Яворський, якого в1700 p. відкликали із Київської академії і за царським наказом висвятили на митрополита Рязанського та Муромського. А в ХVIII столітті створюється більше 20 семінарій у різних містах Московщини.

У 1664 p. до Москви приїжджає Симеон Полоцький (1629 — 1680), який став  вихователем царських дітей. Він був також викладачем створеної для нього монастирської школи, що випускала освічених чиновників для державних установ Росії. У Києво-Могилянській колегії була створена перша праця з руської історії "Синопсис"(1674). До  появи праць Ломоносова і Карамзіна з давньоруської історії "Синопсис" залишався найпопулярнішим серед українців і росіян твором про власну історію.

Українські ідеї гуманістичного спрямування мали неабияке значення для формування просвітницького руху. Слід зазначити, що український стиль відчутно впливав і на російську архітектуру, наприклад, це помітно в храмах сіл Троїцько-Ликове та Філях під  Москвою. У XVII ст. збільшується кількість світських будівель: житлових та

громадських, адміністративних, торговельних, видовищних. У спорудженні кам'яних

будинків Києва наприкінці XVII ст. брав участь російський архітектор Й. Старцев, що привіз з собою з Москви 80 каменярів.

            Із ХVIII століття слов’янські народи співіснують на спільному тлі. Спостерігається взаємовигідний вплив та співпраця на основі єдиних гуманістичних засад, суспільно-культурних тенденцій. Ідеї доповнюють одна одну, утверджують єдність та братерство.