Екологічні традиції українців: кіт — домашня лисиця

головною слов’янською богинею шлюбної долі була саме богиня землі

Я вже писала в статті про традиції охорони тварин про те, що коли треба було принести жертву язичницькому богу, у першу чергу забивали відповідну свійську тварину, яка заміняла більш священну дику.

 Однакову з лисицею символіку священної тварини богині землі в українців мав… кіт (кішка). Інші народні українські назви цієї тварини: коцур, кітка, мачка [2, с.553], кошак, на Чернігівщині вимовляють як «кует», «куот».

 У казках кіт часто буває чоловіком лисиці, вона пропонує йому жити разом (казка «Пан Коцький» [2, с.156]), охороняти її дім та її дітей (казка «Про кота, вовка, медведя, кабана, зайця й мужика» [2, с.160]).

 Ось чому в українських колискових піснях часто співається про котів. Ось чому про кота співають у весільних еротичних піснях: «Продер котик стелю, упав на постелю». [4, с.401] Етнолог Галина Лозко зазначає, що до першої шлюбної ночі для кота випікали спеціальний хліб, щоб посприяти родючості пари.

 Біологи сказали б, що для котів-хижаків це неприйнятна їжа. Але цікаво, що в нашій родині був котик, який дуже любив їсти розламаний на невеликі шматки свіжий магазинний хліб «Український». Та й узагалі, українці здавна годують котів тим же, що й самі їдять: молоком, борщем, вареною картоплею; а м’ясо й рибу давали зрідка, щоб тварини не припиняли ловити мишей.

 Є казки, у яких функції лисиці й кота абсолютно однакові, а сюжети подібні: «Як лисиця оженила діда на царській дочці» і «Як кіт допоміг панському комісарові з царівною Громовою одружитися», «Як лисиця зробила чоловіка багачем» та «Котофей і пан Печерецький». [2, с.369-380]

Важливо, що жодна інша тварина в українських казках таких помічних функцій одружувати й збагачувати не має. Вужі, лелеки, ластівки й коза приносять благословення родині й господарству своєю присутністю, та самостійних творчих дій не вчиняють. Але щось подібне до дій лисиці й кота може робити чарівне дерево липа, якщо тільки просити її про щось хороше («Про липку і зажерливу бабу»). [2, с.484] А липа є священним деревом богині землі.

 Є казка «Кіт, кріт, курочка і лисиця» [2, с.117], у якій прямо проводиться паралель між котом і кротом — цілком земляною твариною. У ній вкрадена лискою курочка кричить по допомогу так: «Коте, коте, і ти, кроте! Несе мене лиска на лисому хвості по липовому мості, з горки на долинку та й в свою хатинку!» В одній лише цій фразі — красномовна сукупність символів богині землі.

Сумнівною є теза Галини Лозко про те, що котів убивати було заборонено. [4, с.400] Краєзнавець Олександр Знойко наводив думку вчених доби СРСР проте, що під час святкування Купала (літнього сонцестояння) спалювали лисицю або кота (можливо, перед спаленням їх убивали). [1, с.183]

 Якщо ці тварини були присвячені богині землі, то це цілком вкладається в картину українських обрядів цього свята, які свідчать про те, що на Купала вшановували і богиню землі теж: дівчину в ролі богині з умовним ім’ям «Купалочка-Фортуна» саджали до ями на дерновий трон, звідки вона благословляла інших учасниць обряду на заміжжя, подаючи дівчатам віночки. [6, с.169]

 Наводив О.Знойко й стародавню купальську пісню: «Сходьтеся до нас на соботку, спечемо вам сліпу кішку». [1, с.183] Соботкою поляки називали свято Купала.

 Вочевидь, у цій пісні мова йшла про сліпих новонароджених кошенят. На Чернігівщині й Київщині, та й у всій Україні, донедавна кошенят, яких не бажали забирати знайомі, топили у глибокій посудині з водою й потім закопували (таємно від дітей і від кішки-матері). Це робилося з чисто практичних міркувань: щоб не плодити бездомних котів.

 Старі коти зазвичай передчувають свою смерть і в сільській місцевості помирати йдуть подалі від дому. Принаймні, існує таке повір’я. Та й у казках старого немічного кота проганяють жити до лісу, де він одружується з лисицею.

 Зазвичай українці тримали в господарстві лише одного кота чи кішку, «щоб ловив мишей». Цікаво, що селяни надають перевагу котам чоловічої статі з тієї причини, що не дуже-то хочуть вбивати кошенят. Традиція годувати кота молоком (як і вужа, і їжака) свідчить про певний священний статус цієї тварини в давнину, що, однак, не виключає можливості принесення його в жертву.

 Символіку кота як тварини богині землі можна побачити і в обрядах Різдва (зимового сонцестояння). На Волині вважали добрим знаменням для родини, якщо кіт лягав спати на сіні, постеленому на Різдво під столом на долівці. [6, с.14] Це сіно або солому на Покутті в Прикарпатті називали «Бабою». [6, с.8]

 На мою думку, все це також доводить, що слов’янською богинею шлюбної долі була саме богиня землі. Не випадково «долівкою» українці називають підлогу в хаті, яка до початку ХІХ ст. була земляною. Слово «долі» в українській, і «доле» в сербській мовах означає «внизу», «донизу».

 Якщо в давній міфології слов’ян кішка є атрибутом богині Прії [4, с.400], яка згадується в словнику чеха Вацерада [1, с.86], то це означає, що Прія — одне з чеських імен богині землі. Імовірно, це ім’я, як і українське «Пріся», дослівно означає «дружина Перуна».

До того ж, на Київщині, щоб відігнати кота або змусити його припинити небажані дії, йому кажуть: «Прись!» А українські дівчата, граючи в обрядову гру, співали таку пісню про сватання: «Прись, свашко, Прись! Прись, любко, Прись!» [1, с.86] Отже, це слово, яким відганяють кота, у давнину було звертанням до богині, щоб вона скерувала свою тварину на правильні дії.

 Читайте також:

Екологічні традиції українців: охорона тварин

Звір лисиця — не блудниця, всім сповідниця

 Використана література:

1.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

2.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

3.      Лозко Г.С. Культ матері землі в рідній вірі. - Часопис «Сварог» , 2005, № 17–18. – С. 18–20.

4.      Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

5.      Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь, 1992. - Том І. – 640 с.

6.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.

7.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.