Рецидиви постколоніалізму по-українські

Рано чи пізно кожен, хто наділений творчим генієм, мусить визначитися: починати творити власну культуру чи продовжувати лити воду на млин чужих вже "розкручених брендів".

Відомому американському лінгвісту Максу Вайнрайху приписують фразу: «Мова – це діалект, у якого є армія та флот».  Дослідники, що проводять постколоніальні студії схильні погодитися з відомим лінгвістом: за «дивовижною культурою», «великою мовою», «геніальною літературою», «унікальним мистецтвом», «потужною наукою», «неперевершеним спортом» зазвичай, насправді проглядається потужна армії та держава-імперія. Ті, кому не поталанило мати власну армію, зазвичай або взагалі втрачають голос, або говорять голосом тих, за чиєю спиною стоїть армія, або промовляють настільки тихесенько, що розчути їхні чи то зойки, чи то скиглення, навіть якщо вони геніальні,можна хіба що чуже прислухаючись. А кому хочеться дослухатися коли навколо гримлять «великі культури»?

Зазначене геть не означає, що творчі досягення «великих культур» не мають жодної самодостатньої цінності, крім тієї, що привноситься армією та флотом. Йдеться лише про те, що самої тільки культурної чи мистецької цінності буває замало. Якщо хочете можна поставити питання руба: ким були б Микола Гоголь чи Оскар Уайльд якби мовою своїх творів обрали «діалекти»? Справедливо й інше: чим були б російська чи англійська літератури без гоголів та уайльдів? 

Наврядчи варто засуджувати людей, які, відмовившись від «діалектів», долучилися до творення величі культур, у яких були армії та флот. Безглуздо дорікати М.Гнідичу, що той переклав «Іліаду» на російську, а не на українську; смішно винуватити К.Ціолковського, М.Кібальчича чи С.Корольова, що ті не дуже переймалися долею української космонавтики; недолуго критикувати В.Лобановського, що той тренував збірну СРСР, а не бодай УРСР (правда, в тій радянській збірній у кращі часи в основному складі на поле виходило 9 українців з 11 гравців, яких також, мабуть, не варто винуватити у тому, що захищали вони спортивну честь «Імперії зла»); Серж Лифар вписав своє ім'я в історію російського та світового, а не українського балету. Список можна продовжувати ледь не до нескінченності.

Втім, є один важливий момент. Відтоді як «діалект» стає «мовою» починається болючий і тривалий процес емансипації, де кожен, наділений творчим генієм, мусить визначитися чи починати творити власну культуру чи продовжувати лити воду на млин вже «розкручених брендів». 

На світанку незалежності більшість провідних українських футболістів прийняли російське громадянство для того, щоб, виступаючи за збірну Росії, брати участь у чемпіонатах Європи та світу. А вже за кілька років покоління Андрія Шевченка створило славу  українському футболу. Російська естрада традиційно була центром тяжіння для українських виконавців, втім Руслана і Джамала двічі вигравали Євробачення для України. Те саме можна сказати й про зміни, які відбуваються в інших галузях культури, науки, мистецства, у спорті. Нарешті, українці отримали можливість творити власну культуру, а не бути частиною (нехай і важливою) чужої. 

Звісно, це не означає, що сьогодні українці як і сто років тому не роблять вибір на користь служіння іншим культурам. Навіть в умовах збройної агресії з боку Російської Федерації деякі українські спортсмени змінюють громадянство, щоб не підпадати під обмеження на легіонерів; українські артисти й надалі поповнюють лави російського шоу-бізу; вітчизняні політологи грають блазнів в ефірах російських телеканалів; вітчизняні бренди, які в Україні рекламаються у патріотичному контексті, у російських реаліях чомусь «втрачають свій український колорит». 

Не гребують такою можливістю і представники високого мистецтва.  Наприклад, українська балерина Наталя Мацак гастролює в Європі під брендом «Русский балет», без жодного згадування про те, що вона українська прима. Виглядає так немов вона якась безименна дівчинка з кордибалету відомого французького кабаре «Крейзі хорс» (де між іншим також присутні українки), а не прима-балерина. Може Наталя Мацак вважає, що словосполучення «українська прима-балерина» звучить для неї принизливо? Між іншим, така позиція зовсім не рятує її від закидів з боку самих росіян, які  із притаманною їм ксенофобією обурюються тим, що під брендом «Русский балет» виступають не росіяни, а «а какие-то украинцы и белорусы». «Какие-то»…

Принагідно хотілося б нагадати, що коли, вручаючи Орден почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував Сергію Лифарю набути французького громадянства,заявивши: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». 

Свого часу, Оксана Забужко написала блискавичне дослідження, де порівняла Тараса Шевченка із Миколою Гоголем, розкривши драматичний внутрішній конфлікт людини, яка зробила вибір на користь “мови”, під тиском обставин зрікшись “діалекту”. На щастя сьогодні, для більшості з нас вибір між “мовою” і “діалектом” не стоїть настільки гостро як він стояв для Гоголя, Лифаря чи Юрана, тож може варто дослухатися поради Великого Кобзаря: ”і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь”? Бо інакше можна непомітно опинитися у ситуації: “свій серед чужих і чужий серед своїх” та статусі “каких-то”.