Як руйнують багатовікові традиції і звязки Донбасу намагаючись прищепити нові.

Історія Донбасу тісно пов’язана з життям та діяльністю видатного композитора С.С. Прокоф’єва, всесвітньовідомого театрального діяча В.І. Немировича-Данченко, талановитого промисловця П.Н.Горлова.

Сибирский технар

Промышленная элита Донбасса конца XIX – начала XX века активно использовала знания и талант специалистов-профессионалов, которые, имея необходимое техническое образование, не только обслуживали крупный бизнес, но и постепенно занимали достойные места среди предпринимателей региона. Как правило, это были выходцы из высших слоев общества, с успехом закончившие технические вузы Петербурга, Москвы и Киева. Получив бесценный опыт участия в экономическом обустройстве Донецкого региона, они с успехом применяли его в различных регионах царской России. Акционерные общества охотно предоставляли руководящие посты таким специалистам. Среди учредителей и директоров многих АО Донбасса, возникших в период промышленного подьема на рубеже веков, встречается много “выходцев” из Министерства путей сообщения, Горного департамента империи. Особое место в этом списке занимает потомственный дворянин, надворный советник Петр Николаевич Горлов, стоявший у истоков зарождения угольной промышленности Донбасса.

Петр Горлов родился в 1939 году в семье высокопоставленного сибирского чиновника, председателя Иркутского губернского правления, действительного статского советника Николая Петровича Горлова, человека довольно прогрессивных взглядов. Работая в высших эшелонах власти, Николай Петрович, тем не менее, не был бездушным ”винтиком”, имел свои взгляды на политическое и экономическое развитие страны. Что, в конце концов, и сказалось на его карьере. В 1828 году Николай Петрович за самовольное облегчение режима пребывания декабристов в сибирской ссылке под давлением царя Николая I вынужден был подать в отставку. Семья из Иркутска переехала в Подмосковье, где ее глава начал заниматься бизнесом – производством шерстяной пряжи.

 Детство Петра Горлова в подмосковном Измайлове, как он потом вспомнил, прошло в атмосфере уважения к наукам и литературе, семейного взаимопонимания. Отец часто брал сына с собой на фабрику. Там маленький Петр впервые увидел машины и оборудование, на которых изготавливали пряжу. Эти впечатления оказались самыми сильными. После успешного окончания 1-й Московской гимназии Петр поступил в престижный Петербургский институт Корпуса горных инженеров, который закончил с золотой медалью, его имя было занесено на почетную Золотую доску.

Начало карьеры

Как один из лучших выпускников, Петр Горлов в 1859 году был распределен в распоряжение Русского общества параходства и торговли, где продолжил изучение горного дела. В 1864 году в качестве младшего помощника инспектора горного промысла на землях Войска Донского он ближе знакомится со специалистами горного промысла, владельцами шахт. И в скоре новая карьерная ступенька – должность и.о. начальника довольно сложного в геологическом отношении II Горного округа. Молодому специалисту доверяют строительство водоотлива на Грушевском руднике. В свободное от строительства время он успевает составить горно-геологический атлас Грушевского рудника (с картами залежей пластов угольных месторождений и геологической картой с указанием выходов каменноугольных пластов на поверхность). Атлас был составлен так профессионально, что заслужил высокую оценку крупного специалиста угольного дела того периода академика Г.Гельмерсена и без изменений был включен им в первую пластовую карту угольных месторождений Донбасса.

 Встреча с железнодорожным королем

В этот период на деловом небосводе Донбасса появился один из крупнейших предпринимателей России, финансовый магнат, близкий к императорскому дому Романовых, “железнодорожный король” и “российский Вандербильд” Самуил Поляков. В 1868 году Поляков получил от царского правительства подряд на строительство Курско-Харьковско-Азовской железной дороги и приехал на Донбасс, чтобы ознакомиться с условиями строительства Азовско-Донецкого участка железной дороги, а главное – подоб рать специалистов для строительства магистрали. Одним из первых ему рекомендували Петра Горлова. Горлов понравился Полякову, и тот назначил его руководителем строительства первой крупной железной дороги на Донбассе.

 Как положено, провели горно-геологические разведывательные работы, составили карту прокладки магистрали и – недалеко от трассы возле реки Корсунь – обнатужили богатое угольное месторождение. Изучив запасы и качество угля, Горлов решил именно здесь добывать дешевый уголь для паровозного парка будущей железной дороги (не лишним он был и для всей железнодорожной империи Полякова). Две крестьянские шахты, расположеные возле строящейся трассы, были переоборудованы: углублены стволы, построена система конной тяги. К работе привлекли крестьян из соседних слобод – Железной и Никитовки. Добытое сырье дало возможность полностью обезпечить потребности донецкого участка дороги, а затем стало вывозиться и на продажу. Горлов закончил строительство железной дороги в рекордно короткие сроки – 23 декабря 1869 года состоялось торжественное открытие движение поездов по лини Харьков-Славянск-Таганрог. Фактически Донбасс получил первую железнодорожную магистраль, связывающую его с центром России, что открыло донецкому углю общероссийские рынки сбыта.

Рождение Горловки 

Уже как известный специалист, после успешного завершения строительства железной дороги, Петр Николаевич по приглашению помещика Иловайского уехал в Макеевку, чтобы помочь тому в обустройстве каменноугольной копи. Но Поляков не хотел отпускать толкового инженера и руководителя. Он послушался к советам Горлова вкладывать средства не только в строительство железных дорог. В частности, Горлов предлагал построить металургический завод у реки Корсунь, где уже работали угольные шахты.

 Поляков добился высочайшего указа царя Александра II о выделении 500 десятин земли у реки Корсунь под строительство Азовского рельсового завода и пригласил Горлова возглавить строительство. Пустив в ход связи, магнат выхлопотал в Петербурге перевод Горлова в свое распоряжение. Сохранилось предписание министра финансов генерал-адьютанта Грейга: “Состоящий по Главному горному управлению горный инженер, надворный советник Горлов командируется в распоряжение коммерции советника Полякова для управления устройством и разработкой двух каменноугольных копей”.

 Горлов предложил построить для будущего завода каменноугольный рудник, строительство которого началось в сентябре 1871 года. Корсунская копь (сегодня шахта “Кочегарка”) строилась и эксплуатировалась с учетом последних достижений горного дела. Впервые в горной практике Горлов применил здесь потолкоуступную систему добычи каменного угля, с закладкой выработанного пространства, которая дала возможность начать промышленную разработку крутопадающих пластов, с успехом применяющуюся и сегодня. Оборудованный новейшими механизмами и оборудованием того времени рудник включил в себя все горные выработки ранее реконструированных Горловым шахт и стал одним из крупнейших угольных предприятий Донбасса. Уже в 1879 году здесь работали более одной тысячи человек, которые добывали свыше 5 млн пудов каменного угля. Рядом с рудником был построен поселок с соответствующей инфраструктурой, получившей название Горловка.

 По инициативе Петра Николаевича строится железнодорожная ветка, соединившая шахты со станцией Корсунь (которая с середины 80-х годов XIX века была переименована в станцию Горловка). Журнал “Горное дело” в 1875 году писал: “Корсунский рудник устроен весьма рационально, прочно и по своим техническим приспособлениям едвали не должен быть поставлен на первом плане”.

 Однако строительство Азовского рельсового завода в силу ряда технических причин шло медленно и, в конце концов, Поляков отказался от него, уступил свои права на завод появившемуся в регионе Юзу.

Корпорация

Бум в области железнодорожного строительства, освоения природних ресурсов Донбасса требоал увеличения добычи каменного угля. По совету и при активной помощи Горлова “железнодорожный король” разработал устав и утвердил в апреле 1872 года “Общество Южно-Русской каменноугольной промышлености” с уставным капиталом1,25 млн рублей (25000 акций по 50 руб.). Экономическую основу Общества составил Корсунский рудник, уголь которого по своим характеристикам оказался одним из самых ценных в Донбассе. Стараясь привлечь сюда иностранные инвестиции, Поляков по совету любимого инженера в 1873 году выставляет образцы угля с этого рудника на промышленной выставке в Вене. Общество расширяется: при неизменном техническом руководстве Горлова в 1877 году закладывается новый рудник Чегарская копь(ныне шахта “Южнодонбасская”), ведется разведка новых угольных месторождений.

 Примечательно, что Горлова беспокоила не только техническая сторона дела, он понимал, что создание самого мощного угледобывающего комплекса в регионе невозможно без соответсвующей инфраструктуры. Поэтому участвовал не только в обустройстве рудников и коксового производства, но и в строительстве народной библиотеки, школ, больници, церквей, питомника для выращивания декоративных и фруктовых деревьев.

 Петр Горлов по праву считается отцом училища по подготовке кадров для развивающейся отрасли, поскольку именно он лоббировал эту идею на собрании акционеров Общества. Ему же и поручили создать это учебное заведение. Согласно уставу, разработанному Горловым, четырехгодичное обучение было платным, в училище по рекомендации влиятельных лиц принимались дети горняков, чиновников, священнослужителей. Здание построили за год, вложив 34500 руб. “Горное училище С.С. Полякова” – первое в Донбассе техническое учебное заведение – торжественно открылось 16 августа 1878 года. Горлов лично подбирал преподавательский состав, участвовал в наборе студентов, подарил училищу более 200 книг. Выпускники училища (штейгеры, машинисты и прочие специалисты) работали практически на всех горных предприятиях региона. С 1881 по 1914 годы Горловское училище только штейгеров выпустило 1134 человека.

 Успехи “Общества Южно-Русской каменноугольной промышленности” были отмечены на всероссийской выставке в Одессе в 1884 году – золотой медалью. В сопровождающих награды документах отмечалось: “Пример Горловки заслуживает подражания на других копях и заводах”.

 Петр Николаевич был также одним из пяти инициаторов создания Сьезда горнопромышленников Юга России, до конца своих дней – почетным членом совета Сьезда. Он много сделал для притока в Донбасс иностранных инвестиций.

Менеджер всероссийского масштаба

Удачно складывалась и личная жизнь Петра Николаевича. В 1862 году он женился на дочери французскоподданого Софии Миллер, воспитывал семерых детей, щедро одаренных талантами.

 В 1885 году Горлов переезжает в Харьков, где становится соучредителем многих акционерных обществ. По проекту Горлова и под его руководством было построено уникальное здание Харьковской биржи.

 В конце 1890-х годов Горлова пригласили на Средне-Азиатскую железную дорогу, где он сочетал практику с научной работой (составил “Описание каменноугольных месторождений Туркестанского края”). Горлов принимал участие в разведке и организации добычи угля в Маньжурии и по трассе Восточно-Китайской железной дороги. По его инициативе во Владивостоке было учреждено отделение императорского технического общества, председателем которого он единогласно избирался до 1900 года. Помнят Петра Николаевича Горлова и на Кавказе, где он занимался строительством шахт на Тквибульском месторождении каменного угля. Заслуги знаменитого инженера отмечены орденами Святой Анны и Святого Владимира.

Последние годы жизни Горлов провел в Санкт-Петербурге, работая в департаменте горного дела. Одновременно интересовался вопросами водоснабжения Петербурга пресной водой, изложив результаты своего исследования в научном труде с поэтическим названием “Петербург Невы еще не знает”. По поручению совета Сьезда горнопромышленников Юга России начал писать “Историю горнозаводского дела на территории Донецкого кряжа и вблизи Керчи”, однако завершить труд не успел. Из жизни Петр Николаевич Горлов ушел 20 ноября 1915 года. В память о нем остался город, носящий его имя. Именем Горлова также названы два горных перевала на Памире и Тянь-Шане. В 1999 году в центре Горловки был установлен памятник осноателю города, поклонится которому часто приезжает из Петербурга внук Петра Николаевича Вадим Петрович Горлов.

Статья В.Нестерцова.

Починаючи з 2004 року в Україні розпочалася агресивна інформаційна компанія по дискридитації не лише донецьких регіоналів, а й самого Донбасу. Саме тоді розпочалася ця війна на знищення і вже не важливо хто її розпочав. Поширювалася думка ніби з усього союзу на Данбас звозили всякий ”зброд”, але насправді на Донбасі живуть династії шахтарів, сталеварів і промисловців. Донбас – це батьківщина видатного композитора, піаніста і диригената С.С. Прокоф’єва. Історія села Нескучне, що на Донеччині, тісно пов’язана з життям та діяльністю всесвітньовідомого театрального діяча, драматурга, режисера В.І. Немировича-Данченко. Сучасний Донбас – це промисловий регіон, 90% населеня якого проживає в досить затишних містах, які майже не відрізняються від міст сусідньої харківщини, дніпропетровщини і навіть від деяких містечок західної України. Люди на Донбасі здобувають освіту в сучасних університетах, відвідують театри і унікальні музеї... Шкода, що лише деякі з них мають свої сайти. І взагалі це велика помилка еліти Донбасу, який в Україні і в світі асоціюється лише з ФК Шахтар і Партією Регіонів. Інформаційна політика Донбасу була поверхневою і після розгрому ПР Донбас виявився незахищеним. Після програшу на інформаційному фронті розпочалася відкрита агресія під вдало розкрученим брендом АТО. Продовження цієї інформаційної ”артпідготовки” сьогодні ми спостерігаємо у вигляді зачистки, а фіналом може бути ”люстрація” (спроба усунути від влади місцевих) з усіма витікаючими з цього наслідками (перерозподіл власності і нові війни…).

 Донбас 20 років вдало відстоював свої інтереси в економіці і політиці, але на рівні країни потенціалу не вистачило, тепер на них намагаються вцепити усіх собак. Хоча, країна значною мірою була розвалена ще до них. Як і навіщо провокували команду донецьких, щоб виманити їх з Донбасу це окрема розмова. Потрібно чесно визнати, що донецькі наробили багато помилок, але й за кілька років встигли зробити багато корисного для країни: врятували ЄВРО 2012, зменшили енергетичну залежность, наводили порядок на ринку ліків…

 В Україні вистачає сил, які зацікавлені в розподілі Донбасу на зони свого впливу (про зовнішній фактор я розповідав в попередніх блогах). Ці сили будуть розхитувати, рвати, колоти Донбас, як це роблять хижаки зі стадом. В ЗМІ відкрито розповідають про плани по розподілу Донбасу на сфери впливу. Я не звинувачую силовиків, вони роблять свою роботу і виконують накази. На майдані теж стояли одні, а своєрідну люстрацію і рейдерські атаки на підприємства часто проводять зовсім інші люди в масках. Якщо прибрати цю складову (сили, які зацікавлені в розподілі Донбасу на сфери впливу), то всі інші питання з часом відпадуть.

 На відновлення Донбасу вже потрібні 8 мільярдів і невідомо чи встигнуть відновити усе до початку холодів, а ще проблеми з газом, але гарячі голови збираються штурмувати Донецьк і Луганськ, і проти діалогу з Росією. Відновлення цих міст обійдеться ще дорожче і буде тривалим. Після холодної зими влада ризикує отримати вороже налаштований регіон. 

 Україна – не приватна компанія і тут не завжди зпрацьовують інструменти, які працюють в бізнесі. Не звільниш (не виженеш з країни) людей, які не розділяють твої (“корпоративні”) цінності, важко за короткий час збудувати “Країну Мрій” (якщо взагалі можливо і в кожного вона своя). На усе це потрібено багато часу, грошей і потужна команда професіоналів, яка не буде думати про наступні вибори, які в нас проводять майже кожного року. 

 Ніхто не може зпрогнозувати наслідки продовження зачистки, невідомо як відреагує Росія, а вона обов’язково відреагує і має для цього багато важелів впливу. Без домовленостей з Росією нічого не буде, це вже зрозуміли навіть в країнах східної європи. Адекватна людина усіма можливими способами буде захищатися перед загрозою і без гарантій не буде домовлятися, а влада хоче ізолювати і пропонує своїм опонентам спочатку роззброїтися і тоді домовлятися з позиції сили. Це не домовленості, а капітуляція з неминучим розподілом Донбасу на зони впливу і подальшим зтягненям компенсацій.

 Вже пролито багато крові і шанси на примирення будуть зменшуватися зі збільшенням кількості жертв з обох сторін (дехто це добре розуміє і продовжує ескалацію), але ніхто не хоче домовлятися. Продовжується нагнітання ситуації з сюжетами про кривавих бойовиків і ворожу Росію, а з іншої сторони усі святі у цих сюжетах, от тільки ці святі кожного дня хвалилися сотнями вбитих. Правда на стороні ДНР і ЛНР не люди і їх можна вбивати сотнями і тисячами, хоча я не бачу різниці між ними і загонами, які воюють проти них і знаходяться на утриманні людей, які хочуть розділити Донбас на сфери впливу.

 В європі є країни в яких мирно співіснують люди, які розмовляють різними мовами, а нас хочуть переконати, що причина усіх проблем українців – це проросійський Донбас. Недарма Ганна Северінсен якось сказала: “Політики звинувачують один одного в усіх смертних гріхах. Взаємини між політичними партіями в Україні дуже схожі на параною”.

 Якщо на Донбасі залишилася критична маса людей готових боротися за незалежність регіону, якщо вони знайдуть достатню підтримку в середині країни і зовні, то залишається шанс зберегти самобутній регіон України. Якщо нинішні лідери Донбасу готові справедливо розілити владу, права і обов’язки з контрелітою регіону (творча, наукова, технічна інтелігенція), то разом вони мають шанс зупинити штурм обласних центрів. В випадку розподілу Донбасу на зони впливу етнічні росіяни звичайно не уникнуть люстрації і пониження статусу (їх вже усунули від керівництва країною і переслідують, спробують зробити теж саме і на регіональному рівні), і постраждають, але не пропадуть (вони відносно комфортно почуваються  і у сусідніх Харкові і Запоріжжі, а Донбас весь час відгороджувався від Росії…). Шанс відновити свої позиції, якщо не через кілька місяців, то через кілька років не зникне і після ”АТО”, і після “люстрації” (шахтарів і металургів не зможуть “люструвати”), але будуть втрачені час, довіра і доведеться розпочинати все з нуля.

 Помаранчеві свого часу теж “наламали дров” і чотири роки розплачувалися. Донбас вже заплатив дуже високу ціну за помилки обраних не лише ними “попередників”. ”Прав той хто має більше прав” і можливостей довести свою правоту. Так було і після першого майдану (але в 2004 вистачило здорового глузду розійтися без жодної краплі крові), коли намагалися усіх, включаючи пенсіонерів, які все життя розмовляли російською змусити миттєво перейти на українську і коли відкривали кримінальні справи, які з часом розсипалися. Так було і після реваншу регіоналів в 2010 році. Наслідки другого майдану відрізняється лише кращою інформаційною підтримкою, стратегією і сценаріями. Регіонали наполегливо працювали над євроінтеграцією, але декого не влаштовував їх провідна роль і їх сценарій. Нинішня влада без вагань взяла курс на євроінтеграцію і тепер все робиться не так відкрито, як в 2004, а завуальовано, але цілі ті ж самі – зруйнувати багатовікові зв’язки і традиції Донбасу: корпоративні, промислові, культурні і прищепити нові…