Впродовж сотень років євреї і українці жили поруч.

По-різному було – інколи чубились, інколи кепкували один з одного, однак разом з тим один одного потребували, щось один про одного знали, а чогось так і не пізнали досі.

Гебреї самі по собі є, як влучно висловився один з наших авторів, "дивним народом", дивним остільки, оскільки іншим. А інше завжди привертає увагу і дещо бентежить. Однак, попри все, є якась невидима площина, в якій два наші народи набувають схожих рис. Цією площиною є історична доля. Кожен з них в різний час, в різний спосіб і на різний період втратив свою державність, а почасти і мову – "дім буття" кожного народу, але обидва вони по-різному змагались за їхнє відновлення, і кожен по-своєму, за не завжди сприятливих обставин виробляли механізми для збереження національної та культурної самоідентичности.

Впродовж сотень років обидва народи жили поруч. Був час, коли переважна більшість европейського гебрейства мешкала на території Речі Посполитої – головно України. По-різному було – інколи чубились, інколи кепкували один з одного, однак разом з тим один одного потребували, щось один про одного знали, а чогось так і не пізнали досі. І то часто не знаємо найістотнішого – болів та скорбот інших. Однак чого дійсно потребували по-справжньому – так це спокійного життя і процвітання спільної для обох народів землі. Спільної, бо іншої у вічних вигнанців гебреїв вже тисячу років не було, і йти було нікуди, якщо не брати до уваги мітологічну землю гебрейського духу – Ерец Ісраель.

Ще один аспект, що конче потребує вирозуміння. Часто ми трактуємо гебреїв на нашій землі яко гостей, яко чужинців. Але історія гебрейства у цій частині Східної Европи нараховує вже тисячу років. Деякі корінні, за визначенням, народи тієї ж частини Европи живуть тут приблизно стільки ж часу. Якщо тисячу років проживаєш десь, то тебе вже годі трактувати гостем. А ким тоді?..

Сотні років мирного співжиття обох народів на землі України, про які історикам писати нецікаво, бо мало яскравих, а разом з тим і кривавих подій, переривалися руйнівними періодами суспільних катаклізмів та воєн, де обидва народи, як правило, не були суб’єктами, а тільки об’єктами чужих маніпуляцій. Разом з тим обом сторонам часто бракувало достатньо мудрости для взаємодії та взаємного пізнання. Гріх за такі помилки в нашій спільній історії мали б взяти на себе провідники обох народів – саме їхньою справою було скерувати та навчити божеволіючих від бід та напастей посполитих. Однак гадали, що кожен випливе самотужки або ж навіть коштом іншого. Та й служили третій силі достатньо – шила в мішку теж не втаїш. Незрозуміле і незнане домальовувала уява, а інколи, на жаль, і досі, зла воля або ж просто душевні лінощі.

Сама проблема назви народу, з яким ми, українці, живемо тисячу років, для нас досі відкрита. Хто вони – гебреї, гебраї, євреї, жиди, ізраеліти? В чому образливість чи благородство цих імен? Та й чи можна називати народ так, як він собі цього не бажає, і чи маємо ми відповідати за те, що в російській мові одне з імен є образливим, і що робити з величезною українською традицією, з тим самим Тарасом Шевченком? Бажаючи уникнути неґативних ефектів дискусії довкола цього питання, редакція віддає перевагу нейтрально-академічній назві – гебреї.

А з іншого боку – що робити із кинутим зверхньо "гой", негебрей? Чи немає у обраності гебреїв якоїсь зверхности, яка так шкодила впродовж їхньої довгої історії? Що є вибраність? Чи це право бути першим перед престолом Божим при розподілі його благодаті, а чи радше, несіння тяжкої життєвої ноші – бути праведним, нести тяжку ношу праведности. А може, з іншого боку, і обраність християн теж є гординею?

Так, всі ми рівні, кожен має право, рівне з правом іншого, і не тільки люди, але і народи. Однак щоб знайти виходи із тисячолітньої несумісности не те що різних культур, але і цивілізацій, як твердять песимісти, мусимо визнати ще і право цього іншого залишатися самим собою у своїй ідентичності. Натомість ми вже вкотре пробуємо ощасливити всіх одним і тим самим чином – позбавляючи того іншого права бути собою.

Ми далекі від амбіцій дати відповіді на складні запитання історії та сьогодення. Однак гадаємо, що можемо претендувати в межах нашого журнального простору на те, що це малесенька українсько-гебрейська енциклопедія чи преамбула до неї, яка хоча б поставить ряд проблем на їхнє властиве місце.

Тарас Возняк