Паперове кіно Гаруна Токака

Майстер пера

     Чесно кажучи, вперше почула про Гаруна Токака з місяць тому, отримавши від викладача історії в університеті його книгу «Вони не дочекалися світанку». Коли побачила назву і обгортку, де зображені вершники з кіньми на скаку, у голові одразу виникла можлива тема творчого доробку цього чудового турецького письменника – тема війни. Я майже вгадала. Ця книга – це збірник 26 коротких історій і нарисів про людей з різних кутків світу, які присвятили своє життя вічним цінностям: любові, честі, гідності, патріотизму і віддачі. Які стали героями, але на жаль, їх імена не увіковічили у пам’яті людства. Ці герої воювали на своїй війні – війні за матір, чоловіка, дитину, учня, хворого, за чужу країну чи за свій народ. Переживання матерів за своїх синів і доньок, страждання розлучених коханих, самопожертва заради рідних чи самопосвячення вчителів ради своєї місії – бути наставником для тих, хто цього потребує, нести вогонь знань туди, де він згас чи ще взагалі не був запалений – ось ті нитки,якими переплів Гарун Токак свою книгу.

     Було несподівано, що людина іншої віри, іншого світу культури і життя, буде так закохано відзиватись про Україну, Київ чи український народ. Я думаю, читаючи ці оповідання, український читач зможе одразу провести паралелі з долею нашого народу. Хіба не чекали наші жінки своїх дітей з війни, чоловіків з фронту; хіба не страждали материні серця від болю, що дитина їде на чужину чи не тікали українці за кордон в пошуках щастя і блага – шукали, чекали і проливали жгучі сльози. Я вважаю, що ще однією особливістю цієї книги є мова,якою вона написана. Звичайно, ми читаємо український переклад,але суть – одна. Українська мова додала сентиментального відтінку, автор використовує влучні і доцільні епітети, порівняння, метафори, що допомагають глибше подорожувати читачеві сторінками книги.

       Кожна історія пробуджує у читача співчуття до долі героя: постійне питання життя і смерті, вірності і самовіддачі спонукають нас, глядачів паперового кіно Токака, задуматись над своїм життям, над своєю роллю у суспільстві і житті інших людей. Однією зі сцен була історія «Повернення додому», де тісно переплітається українське з турецьким. Автор називає нашу країну Батьківщиною Роксолани, відкрито висловлює любов до України, Києва, української сім`ї. Але головним героєм є не автор, не Роксолана, а відомий турецький поет Ях`ї Кемаль, літературний вечір якому було присвячено у стінах Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Людина,яка поїхала у пошуках волі і незалежності до Європи,але яка не змогла жити без своєї Батьківщини і повернулась додому. Людина,яка непокоїлась за Анатолійські землі, яка переживала тривалі роки національної скорботи і болю всім серцем і душею. Але Кемаль не втрачав надії і вірив до кінця. І не даремно, національна боротьба скінчилась перемогою. Хіба не відбивається ця історія болем і розумінням у пам’яті українців?! 

      Неможливо оминути наступну сцену паперового кіно Гаруна Токака « Вони не дочекалися світанку». У цій історії переплітаються дві нитки: нитка гордості за свою країну і нитка болю батьків за свого сина. Автор пишається тим, що прибув до Казахстану, батьківщини своїх предків, що Туреччина і Казахстан підтримують теплі і дружні відносини: «…коли Казахстан було оголошено незалежною державою, першим зателефонував покійний президент Туреччини Тургут Озал зі словами: « Брате, я не міг дочекатись світанку, я такий щасливий»». На цьому щаслива нота закінчилась. Автор зустрів там батька Ясіна – справжнього героя-вчителя, який урятував на чужині свого учня. Ясін знав, що він відповідальний за юне життя, і жорстокі руки Уралу не відпустили його. Тіло батькам не віддали, казахи сказали: « Ми хотіли б цей молодий паросток,який віддав своє життя за  життя наших дітей, посадити в наших землях, щоб він, наче прапор, розвівався в наших степах».

      Це один відголосок у серцях українців знайде історія « Останній погляд на любов». Тема примусового розлучення закоханих хвилює й до сих пір наш народ. Історія розповідає як сотні людей відірвали від рідних домівок, рідної землі та коханих і родичів. Ми продивляємось історію про Галлюханим і Джемаль-бея (навіть імя Галлюханим трохи нагадує наше українське - Галя), яких доля розлучила і сама ж звела,але вже на одрі смерті. Галлюханим була вагітною, народила і виховала сина Джемаль-бея, але жодної секунди її не покидала думка, що її коханий повернеться до неї. Так і сталось. Через кільканадцять років син з допомогою долі знайшов свого батька і привів до матері, яка дочекавшись свого «сонячного сяйва», заплющила свої очі назавжди. Війни, репресії, національне гноблення розбивали серця закоханих українських пар: наші жінки роками чекали своїх чоловіків з поля битви, живих чи мертвих,але чекали; українська жінка,якщо любила, то назавжди, вона йшла до Сибіру, за Урал за своїм коханим; чоловіки ж готові були кинутись у вогонь за жіноче серце, битись із життям на смерть, але бути лише зі своєю коханою.

       Я б дуже хотіла, щоб кожен українець прочитав цю книгу і замислився над долею України, свого народу і своєю. Кожна історія вчить нас мудрості, дає багато матеріалу для переосмислення, надихає на подвиги і вчинки. Гарун Токак – майстер пера, талановитий автор, який викликає повагу і любов з боку читачів, і достойний того, щоб читали його творчі шедеври.