За що Лещенко заслуговує на дзвінкий ляпас

Відповідати таким, як Лещенко з «Української правди», себе не поважати. Але якщо тобі дзвонять і питають, чому мовчиш, то мушу відповісти не цьому маргіналові, а передовсім колегам.

Як його не оминай, але рідкісне лайно іноді так прилипне до підошви, хоч об бордюр обтирай.

Скажу одразу, відповідати таким, як Лещенко з «Української правди», себе не поважати. Але якщо тобі дзвонять і питають, чому мовчиш, то мушу відповісти не цьому маргіналові, а передовсім колегам, які знають мене сто років як журналіста.

Коли натрапляю на Амчука чи Чивокуню у так званому «аналітичному журналові», як себе без зайвої скромності величає «Українська правда», то за цими придуркуватими прізвиськами яскраво бачу особу з усіма ознаками творчої меншовартості, набутої, вочевидь, на тяжкій «аналітичній» роботі.  

Стиль писанини та звичка брехати цього «аналітика» не дають підстав сумніватися, що це той самий Лещенко, який узявся в останніх своїх дописах на «УП» давати оцінку журналістам із точки зору їх професійної компетенції.

За привід він обрав тему, яку можна означити ясно і просто: чому не такий, як він, а інші висвітлюють діяльність Президента України на міжнародній арені.

З одного боку, все очевидно. Хіповата, м’яко кажучи, зовнішність Лещенка і його публічна брутальність – це персональне запрошення не на пристойні заходи, а на конкурс бомжів, де, я глибоко переконаний, він заслужено посів би перше місце.

З іншого боку – це не тільки моя думка як фахівця, що керував багатьма міжнародними прес-центрами, а й багатьох колег, яким «щастить» бувати з Лещенком у пристойних товариствах. Можете мені повірити, бо, як пише правду про мене Лещенко, «під час останніх виборів президента він (тобто я. – Авт.) очолював прес-центр Януковича».

«Завдяки» цьому мої, цитую самого Лещенка, «подорожі в пулі Януковича до Японії, В’єтнаму, Сінгапуру та Брунею виглядають просто як високовитратний туризм за кошти державного бюджету. Адже жодних статей, написаних Понамарчуком після його поїздок в Азію, знайти не вдалося».

Здавалося б, нехай йому грець – не вдалося Лещенкові, так і не вдалося. Мене це не обходить. Іди, зрештою, до студентів і запропонуй безплатно зробити це для себе «неповторного»! Навіть першокурсники, зайшовши до бібліотеки, легко впоралися б із цим простим завданням.

Але Лещенко – не тільки скнара, а й хитрозроблений ледар. У своєму запиті на отримання інформації, адресованому прес-секретареві Президента Дарці Чепак, він фактично вимагає зібрати для себе колекцію матеріалів про міжнародні візити Президента. На місці пані Дарки я не працював би на Лещенка, а послав би його куди слід, якби цей слідопит не поставив запитання руба – отак круто на високо державному рівні:

«Дарко, поясніть, будь ласка, також деякі інші моменти функціонування пулу президента. Наприклад, факт перебування в пулі Дмитра Понамарчука, який не є журналістом. Після своїх поїздок в пулі, оплачених з бюджету, він не писав журналістських матеріалів. Чи можна це вважати туризмом за гроші державного бюджету?».

І тут Лещенко сів у калюжу.

Мені п’ять разів довелося висвітлювати діяльність Президента України за кордоном. Якраз рік тому мій репортаж про зустріч Президента України з керівництвом ЄС оперативно з’явився у друкованій пресі. І нехай Лещенко вкусить себе за одне місце, але я за власні гроші прилетів на саміт і за готель у Брюсселі так само платив із власної кишені, як і в усіх наступних поїздках.

Натомість Лещенко тоді утримувався у Брюсселі коштом європейських платників податків, про що він евфемізмом зазначив на своєму сайті – «поїздка журналіста «Української правди» на саміт Україна-ЄС здійснена за сприяння Делегації Європейського Союзу в Україні». Треба було лиш бачити, як він нишпорив прес-центром, хтиво розпитуючи, хто за які гроші опинився з ним у одній компанії у Брюсселі.

Нехай Лещенко втратить свідомість, але в червні до Страсбурга на сесію Парламентської асамблеї Ради Європи, де виступав Президент України, я прилетів також не за кошти державного бюджету, а приватним літаком, узявши із собою ще одного журналіста на вільне місце, і писав під своїм прізвищем для відомої національної агенції.

В інших поїздках я був на запрошення прес-служби Президента, яка давала лише квитки на літак. І серед іншого був ініціатором яскравого виступу на центральній площі Сінгапура вокального квінтету хору імені Григорія Верьовки – це був подарунок громадянам Сінгапура на честь державного візиту українського Президента, який допоміг зробити міністр культури Михайло Кулиняк, особисто домовившись із мерією. Варто було дивитися телеканал «Україна» – як тепло реагували сінгапурці на «політтехнологічний» крок, який хотілося зробити якнайщиріше!

Про всі поїздки в Азію, в тому числі в Японію, я написав у центральній українській газеті «Труд». Якщо Лещенко не читає друкованої преси, то це не замах на гаманці платників податків, це його рівень розвитку.

І наостанок.

Коли Лещенко пише, що «сам Понамарчук не працює журналістом», або видає перли на кшталт «часто супроводжує Ганну Герман в поїздках» (він навіть не уявляє, що колеги-журналісти мають приємність довгими роками підтримувати дружні стосунки), то мені хочеться послати його до психіатра.

Утім багато хто мені доводить, що Лещенко – не хворий, а просто дешевий провокатор, платна журналістська повія, яка ладна укусити себе за сідницю, щоб замовники бачили, що вона «працює на совість».

У такому разі я маю дати ляпаса. За першої ліпшої нагоди.