Конфлікти виникають на границях культур в країнах з ослабленим потенціалом.

На територіях спільних зон впливу кількох країн з більшим потенціалом: Вірменія (Карабах), Грузія (Осетія, Абхазія), Україна (Крим), Молдова (Придністровя). Білорусію і країни Балтії рятують МС і ЄС.

Лінгвістична карта Європи лише частково відображає гостроту цієї проблеми.

З допомогою моделі Райлі – гравітаційної аналогії при визначенні переваг споживача можливо пояснити процеси, які відбуваються в Криму, на півдні і на сході України. Ця модель пояснює як і чому люди віддають перевагу тому, чи іншому місцю відпочинку, роботи, покупок. Використовується підхід, запозичений з фізики. Попри те, що ця модель істотно спрощує реальність, вона в ряді випадків служить хорошою основою для отримання просторового розподілу населення.  

Рейлі розглядав привабливість міст і згідно з його гіпотезою, привабливість міста А для людини у будь-якій точці пропорційна величині міста Р(а) - передусім чисельності населення міста - і обернено пропорційна до квадрата відстані R(а) між містом і цією точкою. Видно, що точки однакового тяжіння до міста утворюють концентричні кола з центром в цьому місті.

Ця модель істотно спрощує реальність, але її можливо застосувати не лише до міст, а й до країн. В наш час не лише чисельність населення впливає на вибір, а й потенціал: економічний, військовий, науково-технологічний, демографічний, культурний…

Співвідношення цих потенціалів постійно міняється. Зрозумілими є причини процесів, які розпочались в східній європі і на пострадянському просторі приблизно 30 років тому. Саме тоді змінилося співвідношення цих потенціалів. З допомогою цієї моделі не важко пояснити і процеси, які відбуваються в Криму, на півдні і сході України. Сумарний потенціал країни (економічний, військовий, науково-технологічний, демографічний, культурний) міняється, а з ним міняється і спроможність протистояти зовнішньому впливу (падає керованість країною). Потенціал України постійно падав, паралельно зростав потенціал наших сусідів. Сьогодні маємо можливо найбільшу і катастрофічну різницю цих потенціалів. Це спровокувало відцентрові процеси, які спостерігаються не лише в Криму, а й по всьому периметру країни. 

Конфлікти виникають на границях культур (східна, західна) в країнах з ослабленим потенціалом, на територіях спільних зон впливу кількох країн з більшим потенціалом: Вірменія (Карабах), Грузія (Осетія, Абхазія), Україна (Крим), Молдова (Придністровя). Через Київ теж проходила лінія протистояння і конфлікт на майдані вписується в цю модель. Білорусія в МС країни Балтії в ЄС і лише приналежність до цих союзів рятує їх від участі перерахованих раніше країн, прибалтів захищають натівські, а білорусів російські літаки. Навіть Польща попросила захисту, а Румунія і Турція (в якої теж є суперечки з сусідніми Кіпром і Грецією) в Чорному морі розпочали спільні з натівськими кораблями навчання. Зрозуміло, що все це лише брязкання зброєю у відповідь на військові маневри Росії.

Від гравітаційної моделі Райлі нікуди не дінешся, як і від закону тяжіння. Якби ми цього не хотіли, але від зовнішнього впливу Росії і інших країн нам не сховатися. Дехто не припиняє плакати: якби не всі якби, не набили б ми лоби. Але заморожені конфлікти, які генерують напругу, раніше чи пізніше спровокували б глобальний конфлікт, який ми сьогодні спостерігаємо. Якщо їх і далі не помічати і тримати в замороженому стані, то наслідки можуть бути непрогнозованими. Вони мають властивість поширюватися і посилення напруги в Криму було спровоковане замороженими конфліктами в перерахованих вище країнах. Це потрібно враховувати при розв’язанні цієї проблеми.

Боротися з цим впливом можливо лише відновлюючи власний потенціал (в першу чергу економічний, а не військовий), або сховавшись під чиюсь парасольку. В другому варіанті доведеться поділитися частиною суверенітету, але не всі регіони України до цього готові. Західні регіони України і Крим про це відкрито заявили. З іншої сторони в Україні є сили, які готові разом з нашими західними сусідами розпочати спільні навчання з НАТО, щоб теж побрязкати зброєю, деякі українські політики не захистивши надійно свої землі на заході вже мріють про чужі на сході.

В ослабленій країні створюються сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тоталітарної секти). Тому границі впливу на карті зображені схематично і не завжди це концентричні кола (для отримання повної картини потрібно враховувати багато факторів не лише на глобальному, а й на локальних рівнях).

ЗОВНІШНІ ФАКТОРИ.

Політичний процес - це своєрідний сумарний вектор політичної поведінки окремих учасників. Коли сумарний внутрішній вектор наближається до нуля, то Україна перестає бути суб’єктом і стає об’єктом геополітики.

При підготувці до асоціації з ЄС було допущено багато помилок з обох сторін. Як європейські, так і українські політики, які постійно оглядалися на Росію, не врахували багато факторів. З однієї сторони попередня влада не була готова до діалогу з європою і значна частина української економіки і російськомовного населення ще довго будуть орієнтуватися на Росію, а з іншої в ЄС не припиняються інтеграційні процеси, паралельно відбувається реформування країн новачків, все це відбувається на фоні економічної кризи. Крім офіційної позиції ЄС деякі члени союзу мали свою позицію і вони часто не співпадали. На заході цього довгий час не враховували і лише з часом почали діяти злагоджено. ЄС на відміну від США і Росії набагато інерційніша структура і рішення приймаються повільніше і складніше. Доречі, Україна теж перейшла від закостенілої російської моделі управління з жорсткою вертикалю влади до європейської, але європейці законослухняні, а в нас це інколи межує з анархією.

Щось буде залежати від пересічних росіян. Їм запропонують обирати між підтримкою політики Кремля, по відстоюванню своїх інтересів, або ігноруючи усі закони ринкової економіки, усунутися і надіятися, що все саме собою втрясеться і зупиниться на кордонах Росії. Події , які відбуваються в Україні вписуються в стратегію зовнішньої політики Росії озвученої Г.Павловським. Ще в 2004 році він сказав:"Нам не треба боятися поразок. Треба боятися поразок, з яких не беруть уроки. Сподіваюся, що з українських подій ми візьмемо потрібні уроки. Ми програли не кому-небудь, а революції. І програли, на щастя, не на своїй території”. І це свідчить про те що Кремль не буде склавши руки спостерігати за процесами, які відбуваються на території сусідніх країн. Це може не подобатися, але це реальність.

Усіма керує страх і саме тому позиція Росії, яка після розпаду СРСР оголила свої кордони і побоюється повтору цього сценарію, тепер вже на території РФ, є швидше оборонною ніж наступальною. Поведінка Росії - це захисна реакція, після розвалу союзу збільшилося відстаставання від заходу у багатьох напрямках, а ще була Чечня і активізація тиску сусідів по всьому периметру з територіальними притензіями і погрозами. Страх викликає в організмі реакцію “бий або тікай”, це зумовлене людською психікою, але щоб “бити” потрібні ресурси (людські, фінансові…). Якщо сторони не перестануть боятися, то почнуть відгороджуватися, створюючи блоки у вигляді заморожених конфліктів (Придністровя, Абхазія, а тепер Крим). Кожна зі сторін може, скориставшись тимчасовою перевагою, спробувати загнати противника в глухий кут, але це лише загострить ситуацію. Ми в Україні на ці граблі вже наступали і в 2004, і в 2010 і після майдану 2014 року.

З іншої сторони, українські ЗМІ лякають нас російським імперіалізмом, але якщо вже розпочали про це розмову, то потрібно згадати про вплив інших сусідів, які теж проводять досить агресивну культурну і економічну експансію на сусідні зі своїми кордонами території України.

 Якщо головним простором війн минулих століть була земля, а у 20 столітті велике значення мали вода і повітря, то бойовий простір сучасних і майбутніх війн - це передусім ноосфера, розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності. Якщо давати узагальнююче визначення, то війна - це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямку. Людство знає величезну різноманітність способів бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних видів: військова, економічна, прихована, організаційна, інформаційна, хронологічна, духовна війни.

ВНУТРІШНІ ФАКТОРИ.

Поведінка кримчан і росіян є зрозумілою і прогнозованою. В Росії своя "демократія" зі своїми “тараканами”, але кримчанам вона більше подобається. Як виявилося, їм легше домовитися з Москвою ніж з Києвом. Росіяни можуть усунутися від впливу на західні регіони України, можуть з розумінням поставитися до з процесів, які відбуваються в Києві і Харкові, але Крим зі стратегічними базами ВМФ вони не подарують. Втрату Росією впливу на Криму весь світ сприйме, як геополітичну поразку. І це буде сигналом наступу для усіх хто має територіальні претензії до Росії. В них нема вибору, якщо вони усунуться від конфлікту в Криму, то спровокують виникненя багатьох інших, по усьому периметру країни.

Українським політикам пора припиняти лукавити, не подумавши (а можливо і спеціально, щоб спровокувати конфлікт) відмінили мовний закон, лунали погрози навести порядок в Криму, усе це налякало російськомовних українців по всій Україні. Якщо зникне загроза безпеці російськомовного населення Криму і ВМФ, зявиться шанс зупинити сепаратистські процеси. Якщо опоненти будуть враховувати їх інтереси залишається шанс повернути все на свої місця, але якщо цього не буде Росію ніхто не зупинить.  

Політики, які не зрозуміли, що рідний росіянам Крим це не чужа Осетія, через яку вони розпочали війну, створюють загрозу національній безпеці і цілісності країни. "Восток дєло тонкоє"  і не варто там поводитися, як слон в фарфоровій лавці. Чому політики мовчать про офіційні і підкилимні домовленості з Росією, які на протязі багатьох років заключали наші політики? Чи може хтось думає, що захід буде воювати з Росією, щоб прикрити чиєсь небажання і невміння домовлятися?

Ізольваний морем Крим найбільше підходить росіянам для того, щоб локально з мінімальними ризиками і втратами спробувати на міжнародному рівні розпочати діалог з заходом, на майдані в Кмєві домовитися не вдалося. Якщо користуватися воєною термінологією, то Крим не Київ. Ця земля довгий час належала Росії і розклад сил інший, більша підтримка місцевого населення, яке від тиску зовні захищають воєні ЧМФ. Законність дій російських воєних не менша ніж законність дій протестувальників з майдану, а от втручання західних військових лише заблокує розвязання конфлікту (хоча є сили, які зацікавлені загострені конфлікту і не проти “погріти на цьому руки”).

В Криму не стріляють, ніхто нічого не палить, не мародерствують. Чи можливо хтось думає, що усім кияннам подобаються майдани? В Києві теж було багато порушень прав людини і багато невдоволених, але їх думка нікого не цікавила.

Зрозуміло чому Росія не хоче спілкуватися з нинішньою владою. Жили вони при помаранчевих кілька років взагалі без таких контактів, ще три місяці проживуть. Їм доводиться вибирати між напівлегітимним, але лояльним президентом - Януковичем і між контактами з таким же напівлегітимним та ще й тимчасовим, перехіднимим урядом. Такі перемовини – це перший крок до визнання легітимності президентських виборів. Виборів, які будуть проходити на хвилі майдану, голосувати будуть не за когось, а проти “попередників”. Після подій в Києві і в багатьох інших містах мало хто наважиться агітувати за “попередників”.

ВИСНОВКИ.

Події на майдані були холодним душем для Росії і тепер вони намагаються змінити модель поведінки зі своїми партнерами. Не буває лиха без добра і саме це дозволило перейти на новий рівень стосунків між Україною, Росією, США, ЄС...

 Спочатку Росія з допомогою попередньої влади намагалася нав’язати свій формат тристоронніх переговорів з Заходом, а після майдану Захід з допомогою нинішньої влади намагався нав’язати свій. Втішає лише те що США обмежилося фінансовою і політичною підтримкою і відмовила в поставках зброї. Нажаль, Україна поступово перестає бути суб’єктом в цих перемовинах.

 Росія вже розпочала діалог з Україною на рівні МЗС. Вони запевнили, що не будуть намагатися силою повернути владу В.Януковичу. В Росії вистачає власних проблемних регіонів і їм не потрібні проблеми з новими на сході і півдні України. Крим з ЧМФ я не беру до уваги , без зясування всіх проблемних питань вони звідти не підуть.

Радянська партійна школа не витримує конкуренції і пострадянські політики, або не можуть домовитися, або відмежовують свої країни від заходу. Саме через різницю у підходах західні політики довго не могли порозумітися з нашими, доки не навчилися розмовляти “зрозумілою для них мовою“...

Вміння західних політиків вести діалог і досягати компромісу під час численних переговорів з лідерами інших партій допомогло досягнути компромісу з українським політиками. Такого вміння не вистачає і нашим, і російським політикам. Росіни і їх посередники в Україні не вміли, або не бажали домовлятися і це було однією з причин загострення конфлікту, західні політики і дипломати багаторазово відвідували Київ.

В історії України було багато "Білих плям". Але якщо зі сторони одних сусідів діалог вже давно триває і сторони заради майбутнього йдуть на взаємні поступки, то зі сторони Росії лунає повне заперечення наявності таких "Білих плям", і продовжується нав'язування провальної політики "Русского мира", яка на сході Україні не дала бажаного ефекту, а на заході сприймається "в штики". В Росії здається зрозуміли провальність цієї політики, але пізно. Весь світ застосовує політику м'якої сили, це процес повільніший, важчий, довший і дорожчий.

Росія зараз розплачується за свої помилки, не на тих ставили (я про це неодноразово писав) і за помилки “тоталітарно-совкового” режиму. Якщо вони цього не усвідомлять, то не зможуть зупинити агресію скривджених тим режимом. Якщо, використовуючи цю агресію, цей уряд не будуть підбурювати на конфронтацію, з метою виставити Росію агресором, то до виборів цей уряд Росія перетерпить. Уряду не варто забувати, що значна частина економіки ще довго буде залишатися орієнтованою на Росію і що значна частина українців за МС, а ці люди навіть без воєного вторгнення можуть створити дуже багато проблем для нової влади, якщо їх будуть ігнорувати. Не варто повторювати помилок попередньої влади.

Попередня влада, яку підтримували в східних і південних регіонах, опираючись на силовиків, вибудувала жорстку вертикаль. Зараз ця вертикаль посипалася і влада перейшла в інші руки. З нею посипалася і ПР. Регіонали не можуть захистити власні права, а про права своїх виборців ніхто й не згадує. При попередній владі ці виборці були в відносній безпеці і на відміну від виборців з західних регіонів могли будувати плани на кілька років вперед. Попередня влада гарантувала співпрацю з Росією, контракти, а з ними роботу і зарплату. Тепер це все рухнуло і вони відчули той відчай, який пережили на заході країни після відмови від асоціації з ЄС. Зрозуміло, що нинішня влада в першу чергу буде дослухатися до своїх виборців, а виборцям південно-східних регіонів доведеться самим відстоювати свої права. Без підтримки політиків робити це буде важко і доведеться йти шляхом своїх опонентів. Піднімати своїх виборців, по анології з ”Вставай, Україно”, або надіятися на підтримку Росії. В другого варіанту дуже багато противників, як в середині країни, так і зовні.

Навіть у геніальної людини лише одна голова і дві руки, а в добі лише 24 години. Ми вже переконалися в тому, що не може одна людина і навіть група людей, монополізувавши усю владу, ефективно керувати країною. Неефективне управління ми вже знаємо до чого приводить. Одна людина , або навіть група людей, вже не зможе розв’язати цей конфлікт. І не варто сподіватися лише на  “народних губернаторів” потрібно довіритися колективному розуму і створюати партійні, а не бойові структури. Ті хто ігнорує закон тяжіння ризикує впасти, а ті хто не має необхідних знань і досвіду, або ігнорує елементарні закони менеджменту, економіки і просто божі закони ризикує і сам і людьми, якими керує. Яскравий приклад безглузді захоплення адмінспоруд і вивішування на них російських прапорів.

Протестувальникам зі східних регіонів потрібно організовуватися, як це зробив Правий сектор. ВО Свободу, як і цих протестувальників теж обліплювали різними ярликами і не хотіли пускати у свій елітний закритий політичний клуб, але ті в часині регіонів спочатку виграли місцеві вибори і лише тоді їх пустили в Верховну Раду. Потрібно не лише зганяти свою злість на майданах, а й оновлювати партії, в яких розчарувалися, або створювати нові. Є велика ймовірність того, що після президентських виборів розпочнуться парламентські, а можливо і місцеві. Влаштовуючи бійки і захвати адмінспоруд, розраховуючи лише на підтримку Росії, свої права не захистиш. В суспільстві зявився запит на нових політиків і є  великі шанси потрапити не лише в місцеві ради, а й в ВР і вже там законим способом відстоювати свої права. Перелаштовуватися важко, але необхідно. Після подій на майдані утворився вакуум. Посипалися пам’ятники, вожді, партії і вся вертикаль вертикаль влади. Все потрібно розпочинати з нового листа. Вибори допоможуть обрати легітимну владу, відновити кредит довіри і повернути лояльність громадян.

В результаті виборів політики здобувають кредит довіри громад. Е. Холландер, автор концепції „кредиту довіри”, дійшов висновку, що ініціативність лідера залежить від того, наскільки послідовники усвідомлюють його компетентність та оцінюють його дії як такі, що відповідають нормам, прийнятим у їх політичній організації. Поняття „кредиту довіри” визначає права лідера на нестандартність поведінки в певних межах. Прихильники видають своєму лідерові певні „кредити довіри”, які він може поповнювати або витрачати залежно від правильності чи хибності своїх дій. Невикористані „кредити” пов’язані з невдачами лідера стосовно очікувань послідовників, причиною яких може бути інертність лідера, робота „на себе”, слабка мотивація власних дій, несумісність проблем, які він вирішує, та інші негативні типи поведінки. Відтак поняття „кредит довіри” допомагає зрозуміти процес періодичного зміщення лідерів у міру зміни завдань і особливостей політичної ситуації.

Будь-яка компанія, яка бажає вижити в довгостроковій перспективі, повинна піклуватися про лояльність свого персоналу. Така необхідність зумовлена, по-перше, тим, що ця якість співробітників є умовою формування у них високої професійної мотивації, яка, в свою чергу, відбивається на всіх сторонах діяльності. Лояльні працівники готові змиритися з тимчасовими труднощами компанії, прийняти необхідні організаційні зміни. Такі співробітники дорожать своїм робочим місцем саме в цій компанії. Вони не тільки самі прагнуть якомога краще виконати свою роботу, але нерідко спонукають до цього й своїх колег. Лояльні мешканці міста і громадяни країни готові змиритись з тимчасовими труднощами і сприяти їх усуненю. Попередня влада своїми безглуздими діями знищила свій кредит довіри і стала спочатку політичним банкрутом, а після того і фінансовим.

З однієї сторони в Росії добре розуміють, що усі подальші стосунки з Україною і Заходом будуть розглядатися через призму Криму. З іншої вони змушені реагувати на занепокоєння російськомовних українців. Росіяни сумніваються в вирішенні цієї проблеми без приєднання Криму до Росії. Якщо вдасться їх переконати в можливості вирішення цієї проблеми без віддокремлення, то його не буде. Але все зайшло дуже далеко і можливо точка неповернення вже пройдена. Вони будуть вимагати 100%-них гарантій захисту своїх прав ( можливо погодяться на широку автономію), але з гарантіями в сучасному світі велика проблема. Весь світ визнав, що Росією керує харизматичний лідер, якого усі побоюються, а в Україні через це його навіть демонізували, але так буде не завжди. Раніше чи пізніше він залишить політичну арену, а проблема Криму залишиться і українцям вона постійно буде нагадувати про минулі образи (білі плями спільної історії). Як показав досвід українці обовязково колись це згадають. Можливо через кілька десятиліть, в самий непідходящий для Росії момент, а до того в стосунках між Україною і Росією буде панувати недовіра і страх .

Я не виключаю, що їх хтось навмисно втянув в цей конфлікт, але ще є шанс поступово повернути все на свої місця, але доки ситуація в Україні не стабілізується в Криму не зупиняться, а стабілізувати ситуацію буде можливо лише після легітимних президентських виборів. Нинішній перехідний уряд, майже нічого гарантувати не може. Можливо спробувати компенсувати це тимчасовими гарантіями заходу.

Повноцінна політика - це вже не двоколірний світ, а світ півтонів. Світ, де окрім просто ворогів є опоненти, що незгодні, або просто сумніваються. Де, окрім друзів, є союзники, тимчасові попутники і просто співчуваючі. Тому потрібен діалог і пошук “золотої середини” між відстоюванням власних національних інтересів і реальною непоказушною повагою інтересів наших сусідів. В цілому нам ще належить навчитися демонструвати свою дружбу і надійність без збитку для власних інтересів.