«Меня не интересуют публичные люди, которые ничего выдающегося не сделали.
Критерий успеха – деятельность человека приносящая пользу обществу»- Наталья
Сумская актриса и телеведущая, лауреат
Шевченковской премии, Народная артистка Украины.
Когда возник вопрос на каком языке будет интервью, Наталья ответила – что,
как не народному артисту прославлять и беречь наш украинский язык. Вопросы
автора – на русском, ответы Натальи Сумской – на украинском языке. И правда,
речь Натальи звучит как песня. Обороты,
как кружевные узоры. И становится стыдно, за то, что так плохо знаешь и так
редко используешь «рідну мову».
Дж:
Существует идея, что дети не случайно рождаются в той или иной семье, что душа
приходить в мир, чтобы каким-то образом реализовывать себя, и получает семью
как награду или как наказание, которое нужно принять. Но в любом случае, все, с
чем мы приходим в эту жизнь, только помогает нам в реализации высшего замысла.
Психологи же говорят, что ребенок рождается как чистый лист, и родители своим
образом жизни создают те модели, которым уже взрослый человек будет следовать. С
какой из этих теорий вы более склонны согласиться?
Н.С: Я ніколи не ототожнювала своє
прибуття у цей світ із якоюсь теорією, але я страшенно завдячую батькам, вважаю
себе щасливою людиною, бо народилась в чудовій сім’ї людей, які любили один
одного, прожили життя щасливо, повно, насичено, любили свою професію, провели
більш як 50 років разом, і хоча це була емоційна, як то кажуть, «італійська
сім’я», вони не могли один без одного. Зараз тата вже немає, а залишилось лише
тепле, разюче, неповторне, саме татове! По-перше, це акторська сім’я, це вже
династія. Хоча самі мої батьки походженням не з акторських сімей, а є дітьми
наших українських вдів, яки залишилися після війни самі. В них було багато
дітей. Що мамина, що татова матері — це ті, про кого нещодавно Борис
Олійник говорив, що хоче зробити пам’ятник українським вдовам. Бо стільки всього
тоді трималось на їх плечах, скільки не часто витримає навіть чоловік. За
чоловіком іде армія, а вдова залишалась сам на сам з життям, абсолютно
незахищеною. На ній одній — діти, господарство, пошуки харчування, загалом
виживання. Я ще застала бабусь, які надали мені перші уроки буття і, звичайно,
гумору. Вже тоді я почала потроху складатися, як майбутня актриса. Це стало моєю
життєвою позицією: не тільки трагічне запам’ятовувати у житті,
та до всього ставитися з гумором.
Дж: Жизнь
актеров посвящена постоянным гастролям и репетициям, поэтому часто бывает, что
отношения с детьми у актрис не складываются — примером тому может служить
Людмила Гурченко. А как вы расставляете приоритеты?
Н.С: Я вважаю, що у цьому питанні все
цілком залежить від батьків. Можна розпланувати свій час таким чином, щоб його
вистачало на спілкування з дітьми, з сім’єю. Зараз в театрі
є цілий ряд молодих актрис у яких двоє–троє дітей. Вони все встигають на
роботі, живуть активним громадським життям і при цьому вони чудові матері! Я чую
їхні розмови з дітками, бачу, як вони чітко розподіляють свої обов’язки мами та
актриси, які вони мобільні. У питанні виховання дітей нестача вільного часу —
це міф. Тато з мамою змогли прищепити нам любов до дітей, вміння розчинитися у
сім’ї, що ми й впроваджували у відношенні своїх дітей. Впевнена, вони не можуть
поскаржитись на дефіцит спілкування. Навіть навпаки, зараз вони прагнуть більше
часу проводити окремо, ми вже витягаємо їх, підговорюємо, виманюємо до себе.
Дж: Вы
с мужем, Анатолием Хостикоевым, неразлучны больше 20 лет, и практически 24 часа
в сутки — и дома, и на работе. При этом вы говорите о своем супруге: «Он
все равно остается для меня самым первым кумиром». Как пронести трепетное
отношение друг к другу через годы? Сейчас
этот вопрос особенно актуален. 80% браков распадается. Мы наблюдаем тенденцию
сильных женщин и слабых мужчин. Как вот, во всем этом сохранить семью?
Н.С: Мені видається, якщо люди покохали
одне одного, то треба з усіх сил зберігати почуття, причому, робити це не
штучно, а щиро. Не зважати ні на які умовності. Ніщо з того, що оточує нас, не
варто щирих відносин: ні той соціум, ні ті гроші. Жінки інколи кажуть, що
чоловік мало заробляє — ну той що! Він і батько хороший, і уважний, і
ніжний до дружини, так чому б це не берегти? З часом фінансова ситуація обов’язково зміниться на краще! Що ж тут можна
порадити? Якщо зичиш щастя іншим, а вони самі не тримають його міцно в руках...
Це вже називається доля, це вже йде не від розуму, а від серця. Бо як би ти не
хотів утримати своє щастя, розумом ти все, здається, розумієш, але нічого не виходить.
Хай стократ будуть ті люди щасливі, які здатні цього досягнути, у яких є сила
серця. І вони не розгубили почуття які були п’ять, десять, двадцять, тридцять
років тому. Навіть коли людина змінюється, вона залишається близькою тобі. Із
закоханих ми перетворюємося на рідних людей, почуття переходять у
дороговартість близької людини. Брати один від одного тільки хороше, не бути
егоїстами — це моя формула щастя.
Дж: Ваши
любимые роли — Элиза Дулитл, Жанна Дарк, Маруся Кайдашиха, Наталка
Полтавка. Что объединяет этих героинь?
Н.С: В них вкладено багато душі, часу,
майстерності. Ці ролі були зроблені серцем. Це не штучність, не просто ремесло —
створені з великим бажанням. Все ж іде від любові, як кажуть. В моєму випадку
мова йде про закоханість в матеріал. За умови перебування в процесі творчості
цілком і повністю, душа продукує такий результат.
Дж: Чем
отличается просто актер (ремесленник) от гения?
НС: Судити про таку якість актора, як
геніальність, можуть тільки люди, і тільки коли пройде певний час. Якщо людина
залишається в історії своїм доробком, запам’ятовується
неповторною особистістю. Нажаль, доволі часто цим словом розкидаються. Я знаю
режисера, який жартома постійно використовує це слово, як прислів’я. Але, з
іншого боку, це так підтримує!.. Краще коли тебе підбадьорюють —це окриляє; коли ж лають весь час, дуже
важко зібратись. Як сказав Дмитро Богомазов, київський театральний режисер, який успішно поставив «MORITURI
TE SALUTANT» за Василем Стефаником в Національнім Театрі Ім. І. Франка- «В
кожному театрі знайдеться п’ять акторів, з якими можна зробити все». Тому треба
вірити в людей з якими працюєш, тоді вони розквітають. Звичайно, якщо вони люблять
свою професію і небайдужі до вистави.
Доречи, хочеться привітати, Дмитра з
отриманням звання заслуженого діяча мистецтв.
Дж: С
силой влияния на умы людей вы знакомы не понаслышке: театр, кино, телевидение —
это мощнейшие трансляторы. К сожалению, сейчас телеэфир в основном пестрит
сюжетами на тему «как страшно жить» или пустейшими, иссушающими мозги
развлекательными проектами. Очень часто слышу, что в эфир идет то, что набирает
рейтинги, то есть то, что востребовано зрителем, но неужели у нас настолько
примитивный зритель, и почему так мало социально полезных
проектов?
Н.С: Я ніколи не увімкну канал, який
мені не цікавий. Молоді люди, які працюють, займаються спортом, теж не увімкнуть.
Є деякий процент людей, які усвідомлюють, що це їм не потрібно, а є люди, в
яких, мабуть, занадто багато часу. Медіаструктура розрахована на тих, хто просто
не замислюючись, вмикає телевізор. Є, наприклад, багато пенсіонерів, для яких
спеціально знімають такі програми. А пенсіонерам, що покажуть, те вони і
дивляться. Люди приречені дивитись те, що пропонує медіапростір, проте я думаю,
що цьому є альтернатива: спілкування з родиною, або література, театр нарешті. Це
вже вибір кожної окремої людини.
Дж:
В 2006 году вы стали председателем Национальной экспертной комиссии по вопросам
защиты общественной морали. Бывает так, что смелые произведения, считавшиеся
аморальными в свое время, в конце концов становятся классикой и получают
признание? Как найти грань между свободой творчества и моралью?
Н.С: Коли людина шукає себе, вона може
не обмежувати себе рамками. Не кожен пошук буде вдалим, але це не означає, що
треба вивалювати всі «нутрощі» глядачеві. Моральність має бути все одно —
не треба забувати, заради чого ми виходимо на сцену. Можна знайти певні засоби
для того, щоб обійти деякі незграбності.
Дж:
Вы семь лет были ведущей социального проекта «Ключевой момент», сталкивались с
реальными историями реальных людей. Чаще всего эти истории были печальными. Лев
Николаевич Толстой сказал: «Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая
несчастливая семья несчастлива по-своему». Что мешает человеку быть счастливым?
Н.С: Я б перефразувала класика. Бо
нещасливі люди, як і щасливі, потрапляють у одні й ті ж самі банальні ситуації.
Різниця тільки в тому, як вони виходять з цих ситуацій. В неблагонадійних
сім’ях іноді виростає дивна квітка, дитинка, яка опікується всіма своїми
близькими — як у казці! І я зіштовхувалася з таким не раз. Як так трапляється,
коли вона росте без нагляду батьків, як билинка у полі, але чиста, цнотлива, не
звертає уваги на цей свій соціум? З таким життєвим розумінням, без злоби, без гомону,
юначка така піклується про всіх своїх неблагонадійних родичів. Дивлячись на
таке, неможливо стримати сліз! Тож не все від достатку, не все від грошей. З
війни вийшли які геніальні люди: письменник, актори, режисери. Як-то кажуть, шестидесятники.
І це ж після такої депресії загальнодержавної. Серед такого болю люди набули
людських якостей та не розгубили їх. Тож і наразі не закінчуються диспути з
приводу того, як все ж таки виховувати дитину.
Дж:
А что делает человека успешным?
Н.С: Успіх не усвідомлюєш, коли
працюєш, але, безумовно, підсвідомо людина розраховує на нього, коли досягає
якоїсь мети. Часом здається, що от цього разу не буде успіху. Але треба повністю
зосередитися, зробити все можливе для його досягнення. Професія актора сильно
залежить від успіху, але буває так, що тебе не обирають. Значить, це не твоє, треба
відпустити ситуацію та шукати альтернативу. Буде успіх, чи ні, а життя іде. Інколи
доводиться терпіти невдачі.
Дж:
А каковы для вас критерии успешной личности?
Н.С: Менш за все мене цікавлять люди
відомі, які насправді нічого видатного не зробили. Тобто для мене критерій
успіху — це справи людини корисні для суспільства.
Дж:В Вашей профессии многое зависит от человеческих симпатий, от того, что кто-то кого-то вовремя заметил.
Все решает случай… Многие из тех, кто не смог реализоваться, винят во всем
именно его. Почему одним везет больше чем другим?