Національна ідея. Шевченко чи Франко

15 января 2011, 19:16
народний адвокат, правозахисник
0
1631

...Такі два титани українського духу не могли творити шедеври української культури поза питанням національної самоідентифікації, не лише усвідомлюючи себе частинкою української нації, а й українського народу взагалі як частинки національної мозаїки світу.

До національної ідеї, як філософсько-буттєвого осмислення місця української нації в цивілізаційному контексті так чи інакше доводилось звертатись усім провідним діячам України. Будь-то політики, громадські діячі, письменники чи художники. І все ж, найбільш виразно національна ідея проходить через життя і творчість двох видатних загальноукраїнських діячів – Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка. Такі два титани українського духу не могли творити шедеври української культури поза питанням національної самоідентифікації, не лише усвідомлюючи себе частинкою української нації, а й українського народу взагалі як частинки національної мозаїки світу.

Звичайно, ставити під сумнів національну приналежність Шевченка і Франка, їх національну „чистоту” можуть лише маргінальні профашистські дилетанти.

На націо-генному рівні чистих „українців”, „росіян”, „молдаван” тощо не може бути. Лише тому, що національна приналежність це не скільки мовна і комунікативна схожість індивідів, стільки самоідентифікація себе з певною національною спільнотою.

Шарль Моррас писав: “Ми не вибираємо нашу національність, ми не спроможні ані позбутися її, ані тим паче прийняти. Кілька перевертнів залюбки відмовилися від неї, ті ж, хто залишився, не вагаються, лишатися їм чи ні. Це - стан, до якого вони приноровилися, і нехай він тисячу разів їм зашкодить - вони й гадки не матимуть відректися від нього <...> Батьківщину - землю твоїх батьків, - не вибирають, як не вибирають батька й матір.”

Ернест Ґелнер додавав: ’’...Іншими словами, нації створює людина; нації є продуктом певних переконань, прихильностей та взаємного визнання. Певна група людей (наприклад, мешканці визначеної території, носії однієї мови) стає нацією там і тоді, де і коли члени цієї групи однозначно визнають спільні взаємні права та обов’язки завдяки членству в цій групі. Саме наявність таких відносин, а не якісь інші спільні ознаки, хоч якими б вони були, (колір шкіри, форми носу чи вух – авт.) перетворює їх на націю і відокремлює їх від усіх, хто до неї не належить”.

Саме тому, Шевченко і Франко були українцями не через те що народились на відповідній географічній території, а тому що самоідентифікували себе з українською нацією. І хай навіть батьки чи прадіди їхні були іноплемінними – вони Українці!

І все ж, полишивши для нас не вирішальне питання „чистоти” їхньої національної приналежності, повернемось до теми національної ідеї. Прискіпливо і достеменно ми повинні з’ясувати одне питання : якою для них була національна ідея, в чому вони бачили призначення України, і який шлях їй напророкували.

Зауваження: до нас ніхто так прискіпливо не звертався до цієї теми. Це можна пояснити лише одним - табу на національну ідею, як таку. Мабуть сучасна українська еліта, особливо провладна, боїться втратити свою пальмову гілку на проповідування в Україні національної ідеї. Мабуть „їхня” національна ідея суттєво відрізняється від національної ідеї Шевченка і Франка. Мабуть наші теперішні політики прекрасно усвідомлюють ту загрозу яку несе в собі справжня національна ідея. А особливо, якщо вона збудована такими титанами як Шевченко і Франко...

Що ж таке національна ідея?

Національна ідея Шевченка – це буття українського народу взагалі, його соціального становища в іншій державі його мрії. Це ідеологічний і політичний панслав’янізм, ідея Костомарова про створення федерації рівних братніх народів, пов’язаних спільною словянською історією з центром у Києві, адже він – „мать городов Руських”. Де влада буде демократичною і справедливою для всіх слов’янських племен. Але за 150 років автономного розвитку поляки, хорвати, словени, білоруси та й інші слов’яни стали зовсім іншими. Вони вже не ототожнювали свою національну приналежність лише до слов’янської культури і історичної чи політичної традиції. Західна Європа внесна їм такі цінності, такі відмінні пріоритети у суспільному розвитку, що про якусь федерації слов’ян не могло вже бути й мови. Вивчаючи історію коліївщини, козаччини Шевченко проповідував частково повернення до минулих ідеалів, які просто були політичною утопією. Не знав Шевченко, що на початку 20-го століття відбудеться парад незалежностей. Після падіння гасбургської корони, самостійність кожної конкретної національної самобутності стало питанням номер один. Інакше – не вижити в імперіалізованому світі. Великі державні формування, федеральні утворення, як систему організації суспільства повністю знищив фашизм. Взагалі, федерація як майбутнє більшості етносів, стала ідеологічним інструментарієм політиків минулого, а нерідко і імперським бичем, яким хотіли створити нові рими. Фашистський чи совецький.

 

Такий стан речей застав І.Я.Франко. Все ж, йому вдалося розглядіти за світовим пануванням соціалізму і братства Драгоманова нове імперське ярмо. Довго Франко вагався, довго бідкався про затурканість свого власного українського (чи то ще руського) народу. Особливістю був фактичний поділ колишнього єдиного києворуського народу на два етнічні формування. Велику Україну на Дніпрі (в Російській імперії) та меншу кількісно, але більш демократичну-національну в Галичині та Буковині. Саме ополячення і омадярщення забезпечило той внутрішній захист українського народу цієї частини. Саме тут пролунали перші вимоги незалежності від Росії і Польщі з вуст Бачинського в „Самостійній Україні”. Франко ще не міг повірити в можливість такого стрімкого розвитку подій у бік формування політичної нації з такого розрізненого українського народу. Але ідея Франка – це все ж політичне право української нації на свою незалежну державу, такий шлях до розвитку нації який приведе до створення національної держави, тобто нації європейської модерної державницької.

Це два різні підходи до національної ідеї: перший це бути народом, другий - бути державою.

Перший стосується народу як конгломерату етнічних соціогруп, недорозвинутих в національну окремішність, а другий як історичне право української нації, що є продовжувачем державотворчості київських князів України-Руси, на створення української національної держави.

В сучасному контексті питання полягає не в тому хто ми, а в тому які ми. Суверенна нація, яка відродила державу для народу, що споконвіку проживав на своїй землі, чи народу який “організувала” для себе новостворена держава Україна.

Як на мене, сьогодення української нації таке безпорадне і затиснене в лещата державою (хай навіть українського народу), що відтворення в генно-психологічному індивідуальному світосприйнятті національної ідентичності взагалі неможливе. Не народжуються і не виховуються зараз представники української нації, а клонуються громадяни українського народу, а ще точніше – піддані української держави. Пригнічення інтелектуальних і духовних носіїв української національної ментальності програмоване державою чрез ЗМІ формує маргінальне суспільство, яке байдуже до свого етнічного походження, деформує і викривлює ментальність українського народу, соціалізує його, розшаровує на антагоністичні економічні прошарки. Прості громадяни, бідні громадяни, середній прошарок, та багатії. Найбагатший з яких – кримінально-державного походження поділений на фінансово-політичні групи-клани. Тобто парадигма суспільства не національно-станова, а соціально-економічна. Не має полюсу – бідні українці-національна еліта, а є малозабезпечені громадяни-безнаціональні українські „нові”. Протистояння відбувається не на рівні бідний українець-багатий українець, а позбавлені національного менталітету громадяни- та ті, що вийшли за межі нації, стали понаднаціональними. І тепер два пани (але вже не українські!) чубляться – а у хлопів (позбавлених національного менталітету українських громадян) – чуби тріщать...

Пояснення такого становище наступне. Відкинувши нормальний шлях розвитку етнос-нація – національна держава – громадянське суспільство, Україна „спростила” собі шлях державотворення : етнос (народ) – держава народу. І питання не в тому, що я націоналіст, чи ні (я ніколи не був на позиціях націоналізму, особливо є противником тезису про право титульної нації на повноту влади у суспільстві), але ж перескакувати необхідні для суспільства етапи розвитку, це виховувати нових павликів морозових або deutseugen , а не повноцінних громадян держави.

Однією з ознак глобальної соціально-політичної, економічної та ціннісно-культурної кризи в Україні є, як відомо, втрата народом ідентичності зі своєю країною, втрата Батьківщини як такої, нарешті втрата особистісної самоідентичності, відчуття власної причетності до соцієтальних процесів, що відбуваються начебто поза бажанням і розумінням переважної більшості громадян України.

Втрата ідентичності на рівні індивіда означає втрату спроможності вести себе в такий спосіб, щоб реакції зовнішнього світу відповідали його намірам та очікуванням. Людина бачить, що світ перестає реагувати на її дії адекватним чином: партнерство у соціальній взаємодії, яке раніше відбувалося немов би само по собі, тепер набуває ознак “проблемного”, індивіда перестають “упізнавати”, елементарні та звичні форми звертання вже не викликають такої ж елементарної та звичної реакції. Людина немов би перестає відображатися у дзеркалі соціального світу. В результаті такий індивід стає “невідомим” для самого себе, він перестає упізнавати самого себе. З точки зору структурної втрата ідентичності знаходить свій прояв у невідповідності поведінки нормативним вимогам соціального середовища.

Така ж сама проблема існує і на рівні всього суспільства. Українське суспільство сьогодні переживає гостру кризу самоідентифікації. Воно (тобто суспільство) не відчуває себе в повній мірі українським, а ні етнічно, а ні політично; поняття “патріотизм”, ”національна самоповага” майже не вживаються у політичному дискурсі. Про формування політичної нації говориться переважно у майбутньому часі, у плані побажань. “Колективне Я” політичної нації ще не утворює цілісну спільноту. Суспільство сегментоване, що знаходить свій прояв у формуванні груп інтересів на корпоративній, кримінальній основі, у потенційно конфліктних міжрегіональних, міжконфесійних відмінностях, у виразних особливостях політичних субкультур, у різних версіях минулого. Застосований в Україні спосіб трансформації та модернізації економіки і суспільства, як вважають спеціалісти, який реалізується через соціальну дезорганізацію й дезорієнтацію, створює віртуальну реальність, що характеризується зміщеністю соціальних координат та орієнтирів.

За таких умов руйнуються або ж стають невизначеними конвенційні можливості соціальної ідентифікації не лише індивідів та груп, а й суспільства в цілому. Тому в Україні існує насамперед проблема соціального вибору та ідентифікації, як визначення місця суспільства в координатах історичного та соціального простору: що воно собою являє, куди прямує у своєму розвитку, яким себе уявляє та усвідомлює, а також яким хоче стати й до яких типів соціуму себе відносить. Відповідно такий стан речей знаходить свій вияв і у особливостях становлення політичної ідентичності окремих індивідів, груп, держави в цілому.

Створення національної держави, що пропустила у розвитку Україна, є необхідною передумовою утвердження громадянського суспільства взагалі. І ось чому. Національна держава гарантує всім іншим націям, які проживають у неї на території ті ж права, що й мають титульні громадяни. Тому, що національна держава має головне – ідеологічний стержень свого розвитку, який полягає в тому, що пріоритет її політики є конкретний, - захист національних інтересів, а саме самозбереження національної самобутності титульного етносу. Для неї головним завданням є охорона і захист громадян своєї нації перед іншими націями у світі. А, відповідно, вона гарантує таку ж оборону прав представників інших націй, що є громадянами такої національної держави, декларуючи це у конституції і сповідуючи таку ідеологію на міжнародній арені. Національна держава показує приклад захисту інших національностей у себе на території не того, що така добра, а того що за свою недоторканість переживає. В іншому випадку, нацменшини завжди знаходять підтримку у „рідних” націй, за межами такої держави. А це вже початок конфлікту, що може зашкодити національним інтересам. Держава народу ж навпаки, не має пріоритету у захисті національних інтересів, бо немає самої нації. Тому немає і нацменшин, яких би могла захищати. Так сталося в Україні, після 1992 року. Незалежність народу України є, а національних інтересів нема. Тому і стратегія розвитку України уявна і щораз змінюється. То у Європу і НАТО, то до Росії і у ЄЕП. Все це і є наслідком пропущення етапу створення національної держави. Загальне протистояння всіх націй у середині країни, ще більш загострюється і веде до сепаратизму. Крим – це лише початок. І не росіяни, які проживають в Україні в цьому винні, а безнаціональні українці. Отой безликий народ. Який говорить суржиком, слухає російську попсу, а вважає себе українцем. Це маргінес. Плем’я без нації. Для нього важливо соціальне становище а не національне.

Але історія добре вчить. Лише національні держави досягали економічного розвитку і відповідно покращували соціальне становище своїх громадян, в тому числі національних меншин.

Україна, будучи на кордоні двох цивілізацій, європейської і азійської буде прикордонням завжди, тобто завжди житиме у напіввійськовому стані: не потрапити в повну залежність від Росії, і не стати придатком Європи. Бо ні те ні інше не гарантуватиме її економічного добробуту та успішного розвитку в майбутньому. З іншого боку Україна мусить стати центром двох культур. Таке було за часів Київської Руси-України, але зникло, розчинившись у тих двох культурах. За територіальним признаком: Захід до Європи, Схід і Південь до Азії. Тому завжди є перспектива на два приорітети в розвитку. Або до Європи або до Азії. Саме тому Шевченко – це наша Азія, А Франко – це наша Європа.

Звичайно, утримати дві стихії одночасно неможливо. Тим паче, що обидві рівносильні. Важко через це і консолідувати націю, згуртувати національне її ядро, її еліту, цього наріжного каменя для вирішення єдиного завдання – створення національної держави. Уже 18 років незалежності йде непримирима боротьба цих двох пріоритетів. Решта політичних течій, так чи інакше або беруть у цих двох свій початок, або вливаються у них.

Саме сьогодні яскраво видно цей вододіл у середині народу. Вибори президента є каталізатором такого національного протистояння.

Хоча, незалежно від того, який буде президент, просхідний чи прозахідний проблема залишиться. Проблема відсутності самоусвідомлення громадянами свого національного єства, свого менталітету. А відповідно не буде і єдиного стержня для формування єдиної цілі для України як держави.

Вона або залишиться постійним місцем етнічного конфлікту між Заходом і Сходом (маю на увазі Росію), або стане центральною державою на політичній карті Євразії, від якої і залежатиме взаємовідносини між Заходом і Сходом. Конфлікт двох культур стане об’єднавчою ідеєю для українських політиків. Вірніше приборкання цього конфлікту.

Така моя позиція будується не на українській націоналістичній ксенофобії почуттів, а на геополітичному становищі України. Якщо таку місію візьме на себе Росія (а до цього вона прагне і це є її стратегічним завданням) то світ знову стане біполярним. Але уже на зовсім іншому рівні конфлікту. На рівні інформаційного конфлікту. Глобально це призведе до державного тероризму, і Україна перша хто попаде під прицільний вогонь.

Історія вчить думати. Думати не про себе, а про свою роль у житті, про своє місце у суспільстві. Вчить не тільки особу, вчить і націю. Обидва генії прийшли до цього розуміння місця і ролі України в світі. Але обидва запропонували свої шляхи. Шевченкова тактика – це об’єднання словян з центром у Києві, тобто навколо українського народу, який довів своє право об’єднувати слов’ян історично, в Київській Русі і за часів козаччини, Франкова – це насаперед об’єднання самої української нації, створення національної держави та забезпечення їй центрального місця у геополітичному просторі Євразії.

Дві різні за суттю національні ідеї. Два шляхи розвитку України.

Який обере український народ ? Чи знову обиратимуть за нас?


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.