Лелека: етноеротика тотемного птаха

27 марта 2012, 19:01
Етнопсихолог
0
1780
Лелека: етноеротика тотемного птаха

Як бог кохання Лель перетворився на лелеку?

Існує думка, що Лель як давньоруське божество кохання був сконструйований історіографами XVI-XVII ст. за зразком Амура (Ерота), оскільки в ті часи вважалося, що кожен європейський народ до хрещення мав міфологію схожу на давньогрецьку.

Земною тотемною iпостассю Леля вважається лелека. Трепетнi й лагiднi стосунки українцiв з лелекою обумовленi саме тим, що лелека приносить дiточок.

Слід зазначити, що літописних свідчень про Леля до нас не дійшло. Усі відомості мають фольклорний та лінгвістичний характер – приспів “лелю”, “леля”, “люлю”, “льолі” тощо характерні для давніх весільних пісень більшості слов’янських народів. Так само слово “леліяти” в тій чи іншій формі є в багатьох слов’янських мовах і означає “любити”, “дбати”, “оберігати”, “ніжити”. Тобто саме слово та поняття існувало безсумнівно, так само можна вважати встановленим його зв’язок з любов’ю та шлюбом. Однак чи дійсно в давніх слов’ян існувало саме божество на ім’я Лель достовірно невідомо.

Деякі сучасні науковці висувають версію, що назва цього божества могла  походити від пісенного приспіву “алілуйя”, який часто-густо уживався в християнському обряді. Саме через нерозуміння давніми слов’янами, які були напівязичниками, слова “алілуйя”, такий міфологічний персонаж як Лель чи Полель, дійсно міг виникнути й об’єктивно існувати під час пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу на рівні так званого “народного християнства”.

Десемантизоване і фонетичним чином видозмінене “алілуйя” і його модифікації “люлі-люлі”, “люлі-люляшеньки», “ой, ляле, ляле” були добре відомі східним слов’янам у вигляді приспіву до колядок, веснянок, обрядових пісень.

У минулому колисковий приспів “леле” був досить поширеним в українській мові (поступово він витіснявся паралельним колисковим приспівом “люлі”). 

У своїй мовознавчій розвідці “Лелітка, або прадавній колисковий приспів” дослідник Віталій Скляренко зазначає, що у дуже давні часи, коли слов’яни жили разом з балтами і їх об’єднувала спільна мова (балто-слов’янська), матері, заколисуючи дітей, приспівували їм нескінченне ле-ле... “Цей приспів ще й досі зберігається в литовській мові, пор. литовське leltuo (у приспіві колискової пісні). Відзгаданого приспіву в праслов’янській мові виникло слово lelejati (leleti) “заколисувати маленьку дитину, приспівуючи lе-lе”, пор. литовське Leliuoti “заколисувати маленькудитину, приспівуючи Leliuo”. Праслов’янське значення цього слова “заколисувати маленьку дитину” до цього часу зберігають деякі слов’янські мови, наприклад, російське діалектне лелеять “заколисувати дитину, носячи її на руках”, болгарське діалектне лелям “колишу в колисці, заколисую”.

Семантичний розвиток праслов’янського lelejati (leleti) на ґрунті окремих слов’янських мов ішов у двох напрямках: з одного боку, виникло значення “пестити, голубити, плекати”, оскільки заколисування маленької дитини під ніжний приспів було проявом любові до дитини, свідченням дбайливого догляду за нею, а з другого – розвинулося значення “колихати, гойдати”, оскільки в присиплянні дитини дуже важливим компонентом було колихання, гойдання колиски. Обидва ці значення властиві слову леліяти (леліти) в українській та інших східнослов’янських мовах: українське леліяти «пестити, голубити, дбайливо, з любов’ю доглядати; плекати», діалектне “колихати, гойдати”, діалектне леліти “пестити, голубити”, російське лелеять “пестити, голубити, дбайливо доглядати”, діалектне “гойдати на хвилях”, білоруське діалектне лелеяць “пестити, голубити; колихатися, гойдатися”.

Мовознавець впевнений в тому, що з обома названими значеннями слово леліяти вживалося ще в давньоруській мові та зазначає, що прадавній колисковий приспів le-le не зник повністю у слов’ян. Він зберігся в ряді слов’янських мов як приспів до пісень, переважно дитячих і весільних. У польській мові для передачі частого повторення приспіву lelum (lelom) виникло словосполучення вигукового характеру lelum polelum, яке польськими дослідниками і було сприйняте як імена давніх слов’янських богів – Леля і Полеля. Лель (Леля) вважався богом кохання (слов’янський Амур, Купідон), а Полель (Полеля)богом шлюбу (слов’янський Гіменей).

Український мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) ще в кінці ХІХ століття зазначив, що його попередники надто поспішно надали приспіву лель значення власного імені божества. На помилковість сприйняття польського словосполучення lelum polelum (lelom polelom) як власних імен богів вказав польський вчений О. Брюкнер. Відомий сучасний історик Б. О. Рибаков також відхилює слов’янського бога Полеля, вважаючи це слово пісенним повтором, але приймає бога Леля (точніше, богиню Лелю). На його думку, Леля уособлювала весну, весняну зелень, розквіт оновленої природи і була дочкою Лади великої богині весняно-літньої родючості та покровительки весіль, шлюбного життя.

Коли в українській мові з’явилося запозичене з тюркських мов слово “лелека” (назва птаха), воно почало пов’язуватися з колисковим приспівом леле, і на цьому ґрунті виникло повір’я, що маленьких дітей приносить лелека (згодом повір’я поширилося і на інші назви птаха – чорногуз, бусол).

З давніх-давен існує староукраїнське повір’я про священність лелеки.  Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров’я ще в IV-II тисячолітті до н. е.

Лелека був тотемом трипільських племен пеласгів, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії – всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, і походить назва цього птаха. Інша його назва гайстер, що давньогрецькою означає зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки.

Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) – символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини.

Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Цей птах  за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток. З ними розмовляли, “радилися” як з членами сім’ї.

Як і людина, лелека може плакати: “Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, – розповідається в одній легенді. – То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: "стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко... А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.

Звернімо увагу на те, скільки пісень, казок і повір’їв в Україні пов’язано з цим білим птахом з чорною позначкою і скільки він має назв – бусол, боцюн, бузько, гайстер, чорногуз, лелека. У фольклорі і літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Невипадково ліричний герой однієї з пісень просить: Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята.

За українськими легендами, лелека походить від людини, яка згрішила колись проти Бога і тепер, у пташиній подобі, старанно спокутує свою провину. Найпоширенішою версією перетворення людини на лелеку є історія гадючого мішка: Кажуть, бусол з чоловіка. Бог усіх гадів у мішок зібрав і дає чоловікові: На цей мішок, однеси до моря і вкинь у воду. Як нестимеш, не розв'язуй і не заглядай у мішок, що там є. Йде той чоловік з міхом до моря - кортить подивитися. Розпустив того мішка, гад так і поліз, так і поліз із нього! А Бог і каже: Не хотів мене слухати, пустив гадюччя по всіх усюдах, іди ж та збирай.... От тоді й став той чоловік буслом (лелекою).

На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Там вони нібито плюскаються в озері й перетворюються на людей. Навесні вони купаються в іншому озері й повертаються додому птахами.

Інколи у Вирію лелеки змушені битися з орлами, коли ті на них нападають, і перемагають хижаків, хоча багато їх гине.

Перед вирієм лелеки вчиняють суд і закльовують до смерті птаху, яка зрадила своєму подружжю: Один самотній бусол полюбив чужу буслиху. І відбив таки її, забрав з чужого гнізда, і полетіли вони на нове місце до лісу. А через якийсь день, коли бусол прилетів на луг, його великим колом оточило пташине товариство й щось почало вичитувати своїм клекотом. Стоїть посередині самотній бусол. Ось він підняв опущену голову, важко підняв крила, тріпнув ними і піднявся угору. Там він раптом здригнувся всім тілом і, згорнувши крила, каменем полетів донизу. Так і закінчилася буслина любов”.

Лелеки з давніх часів перебувають під охороною українців, ще з часів тотемізму. Їх вважали провісниками весни, птахами Сонця.

Якщо згадаємо, що за повір’ям він приносить дітей, то стане зрозумілим, чому бог шлюбу і кохання в давніх українських і польських піснях зветься Лель, а скіфський бог плодючості – Гайстеріс. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.