Липова нога російського ведмедя: відмінність культури росіян від слов’янської

2 ноября 2013, 17:22
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
805

Чи було на Русі «водіння ведмедя»? Липова нога російського ведмедя: ще кілька доказів відмінності культур росіян і слов’ян. Казка проти зоопарків. ПУШКІН і укр. казка про липу

Екологічні традиції українців: ведмідь — звір Сонця

Бурий ведмідь (бурмило, медвідь, Данило, Михайло, вуйко [4, c.552]) — ще один слов’янський звір-символ бога Сонця, оскільки він, як і їжак, впадає на зиму в сплячку й прокидається навесні, коли Сонце ніби набирає силу, а також любить мед.

 Вважалося, що на свято св. Олекси 17/30 березня (це зашифрована нашими пращурами в народному календарі астрономічна місячна Повня березня) ведмеді вилазять зі свого лігва і йдуть шукати поживи. У цей час вони, вочевидь, голодні й небезпечні, та ще й ведмежат виводять з барлогу. [2, c.268] Полювання й рибальство в цей день було заборонене, мисливці зобов’язані були «не працювати» й святкувати, до лісу не ходити. [6, c.74]

 Про сонячну символіку бурмила свідчить українська легенда, записана на Поділлі: «Ведмідь — це мельник, що хотів Ісуса Христа налякати. Він одягнув на себе кожуха догори вовною, заховався під міст, де Ісус мав проходити, та як зареве, а Ісус Христос каже: «Щоб ти ревів так, поки світа й сонця!» Ось він і зробився ведмедем та й реве». [2, с.267]

 Стародавня українська назва «бурмило» походить від імені бога Сонця в народів Південного Сходу — Бар (Бер) і дослівно означає «милий Бару» або «той, що любить Бара». І житло ведмедя називається «барліг».

Ще одним підтвердженням сонячної символіки цієї тварини в слов’ян є знайдена в Польщі на горі Слєнжа біля міста Вроцлава статуя ведмедиці із зображенням язичницького хреста (польською мовою «кжиж») на грудях. [5, с.388] Хрест же за дохристиянських часів був одним із символів Сонця.

 В українських казках ведмідь досить часто постає царем звірів, чинить суд між ними (хоча вовк — заступник лева [4, с.96]), однак у казці «Як птахи гуртом орали» [4, с.388] слухняно виконує наказ журавля. Цей птах теж був символом Сонця, а в слов’янській ієрархії тварин птахи є найближчими до богів, оскільки літають до вирію — царства праведних душ.

 Липова нога російського ведмедя

У фіно-угорських племен, що є основою російського народу, бурий ведмідь був тотемом, а тому вони його шанували більше та інакше, ніж слов’яни.

 Так, і в росіян, і в українців існує казка про діда, бабу та ведмедя на дерев’яній нозі-костилі. Сюжет її майже однаковий, але фінал різний. Баба знайшла ведмежу лапу, відбиту в бійці з селянами, здерла шкуру й стала варити м’ясо.

У російському варіанті пізно ввечері ведмідь «на липовій нозі» приходить у село, відбирає свою лапу і з’їдає бабу. Дослідники фольклору ще за часів СРСР відзначали, що ця російська казка навчає шанувати ведмедя й не завдавати йому шкоди. [4, с.21]

 В українських же варіантах цього твору (казка «Ведмежа лапа»), як і в деяких російських (певно, зі слов’янських  регіонів біля кордону з сучасною Україною), спроба ведмедя помститись людині закінчується невдачею, і дуже побитий звір ганебно тікає. [4, с.290]

 І це зовсім не «відхилення від стародавнього сюжету», як писали науковці в СРСР. [4, с.22] Це ще один доказ відмінності культур та релігійних вірувань російських фіно-угрів та слов’ян.

 Крім того,  в українському варіанті казки ведмідь робить собі костиля не з липи, а з сосни і дуба. І це логічно, адже липа — це священне дерево слов’янської богині землі, а от священними деревами бога Сонця в українців були сосна й береза, а на свята сонячного циклу слов’яни палили вогнища з дубових дров. У мисливському переказі про ведмежого пастуха також розповідається, що ведмідь-пастух сидів на сосні. [3, с.261]

 До речі, це не єдиний приклад того, коли сусідні народи — слов’яни та фіно-угри — запозичуючи казки один в одного, змінювали ті деталі сюжету, які суперечили їх язичницьким релігійним уявленням.

Таких змін зазнала в росіян українська казка-міф «Про липку і зажерливу бабу» [4, с.484]. У російському варіанті казки («Жадная старуха») зникла згадка про те, що чарівним деревом, яке виконує бажання, є саме липа. Що, власне, доводить, що липа для росіян ніколи не була священним деревом. А російський поет Олександр Пушкін взагалі замінив у цій казці чарівне дерево на золоту рибку.

 Чи було на Русі «водіння ведмедя»?

 Для захисників тварин цікавою має бути українська казка «Про чоловіка та Данила-бурмила», у якій чоловік, зустрівши ведмедя в лісі перед зимою, пропонує йому пожити в хліві, бо звір скаржиться, як важко знайти тепле житло. Але бурмилу не сподобалось жити на ланцюгу, і він втік до лісу, де сказав: «Краще голодна воля, ніж сита неволя!» [4, с.278] Можна сказати, що це казка про життя в зоопарку.

Та цінність цього твору ще й у тому, що він свідчить про негативне ставлення українців до тримання ведмедів на ланцюгу і підтверджує, що обряд «водіння ведмедя» не існував у Київській Русі. Ще одним доказом цієї тези є казка «Медвідь обганяє мухи з цигана», у якій дресованого ведмедя водить селами циган (не українець!) і «дурить баб». [4, с.291]

 Обряд «водіння ведмедя» був поширеним лише на теренах Московії, а також цим славилась середньовічна Угорщина. За дохристиянських часів то була не розвага, а обряд водіння тотемної тварини фіно-угрів з метою прикликання добробуту. Українці, як і всі інші слов’яни Європи, з цією ж метою водили на свято Щедрого вечора 1/14 січня своїх тотемних тварин — козу (не козла!), а в деяких регіонах ще й вовка.

 Правда, в українських Карпатах на Гуцульщині серед гурту щедрувальників у день св. Маланки був і персонаж Ведмідь, але він, як і Журавель, грав далеко не головну роль [6, с.24]. Їхню присутність можна тлумачити як натяк на те, що святкові дні сонячного свята Різдва («святки») все ще тривають, адже і ведмідь, і журавель — символи Сонця.

Хоча деякі дослідники вважають це доказом того, що в гуцулів не лише коза, а й ведмідь був тотемною твариною. Гуцульська назва ведмедя «вуйко», тобто «дядько, брат матері», справді може свідчити про наявність змішаних шлюбів з угорськими жінками. До того ж, лише в цьому регіоні українські жінки носили намисто, виплетене з різнокольорового бісеру («дробинка», «силянка», «лучка», «голочка»). Таке намисто є традиційним для фінських народів далекої Півночі, і тому етнограф Олекса Воропай справедливо вважав його культурним запозиченням від угорців [3, c.315].

Тотем угорців спричинив те, що сусідній з ними народ сербів називав їх і ведмедя майже однаково: сербською мовою ведмідь — це «мечак», а угорець — це «мачар». В українській мові також існує друга назва угорців — «мадяри».

У Росії мати зустрічала молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, тоді як в Україні — у овечому кожусі, що є символом кози. [5, с.389]

 Історики Російської імперії свідомо створили плутанину, говорячи, що «на Русі» водили ведмедя, але спирались вони при цьому на звичаї московитів.

Читайте також:

Екологічні традиції українців: охорона тварин

Екологічні традиції українців: вуж — наш домовик

Екологічні традиції українців: озеленення могил

Екологічні традиції українців: пречиста вода

Сербская культура — аргумент в пользу украинцев (+ ссылки на ВИДЕО)

 Використана література:

1.      Вікіпедія україномовна. – Стаття «Тотем». - http://uk.wikipedia.org

2.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

3.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

4.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

5.      Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

6.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.